Донна Тартт - Щиголь

— Він друг нареченої, — сказав я — і Гобі подивився на мене здивованим поглядом, його збентежив тон, яким я це сказав. — Звідки ти його знаєш?

Гобі швидко закліпав віями.

— Розумієш, — сказав він, — його справжнього імені я не знаю. Мені й Велті він відрекомендувався як Слоун Ґріскем. Але насправді його звуть якось зовсім інакше.

— Хто він?

— Вибивач, — коротко відповів Гобі.

— Зрозуміло, — сказав я після розгубленої мовчанки.

Вибивачем в антикварному бізнесі називали шахрая, який задурював голову якомусь старенькому й проникав у його дім, щоб виманити якусь цінну річ, а іноді й цілком пограбувати.

— Тут, звичайно, для нього багате поле діяльності, — сказав Гобі, хитнувшись на підборах. — Він дурисвіт найвищого класу — він і його партнер. Спритні, як сатана, ці двоє.

Лисий чоловік з осяйною усмішкою й пасторським комірцем проштовхувався до нас. Я згорнув руки і спробував стати так, щоб відгородити Гобі від нього, сподіваючись, що він його не побачить і не урве свою розповідь, аби привітатися.

— Лусіан Рейс. Принаймні так він мені відрекомендувався. О, це була ще та парочка. Гейвісток, або Слоун, чи як там він називає себе тепер, заморочував своїм базіканням старих жінок, та й старих чоловіків також, довідувався, де вони живуть, приходив до них із візитом… полював на них на благодійних обідах, похоронах, на важливих американських аукціонах, хоч би де вони відбувалися. Хай там як, — Гобі уважно роздивився свій трунок, — він з’являвся до них зі своїм дорогим другом, містером Рейсом, і поки старенькі відволікалися, розважаючи гостя… це просто жахливо. Вони цупили коштовності, картини, срібло, все, на що могли накласти руки. Але зрештою, — провадив він, змінивши тон, — це було давно.

Мені так хотілося випити, що я не міг не поглядати раз у раз у бік бару. І побачивши, як Тодді показує на мене старому подружжю, яке мені всміхалося, либонь, сподіваючись, що їх проведуть крізь натовп і познайомлять зі мною, я вперто обернувся до них спиною.

— Вони полювали на старих? — перепитав я в Гобі, сподіваючись витиснути з нього щось іще.

— Так — мені сумно казати це, але вони грабували цілком безпорадних людей. Кожного, хто пускав їх у свій дім. Часто старенькі мали небагато цінностей, і вони обчищали їх за один візит, але якщо там було що пограбувати… то вони надсилали кошики з фруктами, вели задушевні бесіди, поплескували їх по руках протягом не одного тижня…

Священик, чи пастор, чи хто він там був, побачивши, що я заклопотаний, підняв руку — мовляв, поговоримо згодом — і пропхався геть у натовпі, і я відповів йому вдячною усмішкою. Чи це був той самий єпископ, отець Як-Там-Його-Звуть, який мав обвінчати нас? Чи один із католицьких священнослужителів із церкви Святого Ігнатія, з якими місіс Барбур почала водити компанію після того, як загинули Енді та її чоловік?

— Вони надзвичайно спритні. Іноді прикидаються оцінювачами меблів, пропонуючи свої послуги безкоштовно, й у такий спосіб проникають у дім. А вже зовсім гидко вони поводяться зі справді безпомічними старими — лежачими, психічно хворими: обманюють медсестер, називаючи себе членами родини. А проте… — Гобі похитав головою, — ти що-небудь їв? — запитав він тоном, який явно свідчив про намір змінити тему розмови.

— Їв, — збрехав я. — Дякую, але скажи мені…

— Дуже добре, — сказав він із полегкістю. — Там є устриці й ікра. А ще смачні краби. Ти не прийшов сьогодні на ланч. Я залишив тобі тарілку тушкованої яловичини, трохи зеленої квасолі й салату — і бачив, що ти її не торкався, так і стоїть у холодильнику…

— А що у вас із Велті було з ним спільного?

Гобі закліпав очима.

— Про що ти? — неуважно запитав він. — А, — він кивнув головою в напрямку Ґріскема, — ти про нього?

— Авжеж.

Святкове освітлення кімнати: лампи, дзеркала, розпалені каміни, блискучі люстри — наповнило мене кошмарним відчуттям, що за мною стежать з усіх боків.

— Ну, знаєш. — Він перевів погляд (винесли повну чашу ікри, й він уже наготувався піти до столу, але потім передумав). — Він прийшов до нашої крамниці багато років тому, щоб продати коштовності й срібло. Сказав, що ці речі дісталися йому в спадок. Проте там була сільничка, старовинна й дуже цінна, і Велті її знав, бо він знав ту леді, якій її продав. І він знав, що її обшахрували двоє вибивачів, які проникли до неї в дім, повідомивши, що збирають старі книжки для благодійності. Одне слово, Велті взяв у нього ті речі на продаж і зателефонував тій бабусі й у поліцію. А щодо мене, — він витер лоба квітчастою хусточкою з крамниці «Ліберті», яку дістав із кишені; його голос лунав так тихо, що я мало не попросив його говорити гучніше, але не наважився, — то за півтора року до того я купив у того самого чоловіка спадщину і мав би здогадатися, що там було щось не так, — але не виявив нічого такого, що здалося б мені підозрілим. Новісінький будинок на Східних Вісімдесятих і рідкісна колекція американського антикваріату, навалена купою посеред кімнати: чайні скриньки, годинники-банджо, статуетки з китового вуса, віндзорські стільці, яких було досить, щоб відкрити школу, — але ні килимів, ні канапи, ні столів, нічого, з чого можна було б їсти або на чому спати, — словом, я переконаний, що ти відразу зрозумів би, про що йдеться, на відміну від мене. Не було там ніякої спадщини, ніякої тітки. Він просто винайняв ту квартиру, щоб зберігати в ній накрадене. І я мав би про все здогадатись, але мене збив з пантелику той факт, що він мав власну крамничку, зовсім маленьку, на Медісон, неподалік від старого «Парк-Бернет»[189], то було дуже гарне місце, й відчинялося воно лише за попередньою домовленістю. «Шевалє Антиквар». Там у нього були першокласні французькі речі, що не належали до моєї компетенції. Щоразу, коли я там проходив, крамничка була зачинена, я завжди зазирав у вікно. Я не знав, кому вона належить, аж доки він не сконтактував зі мною щодо тієї спадщини.

— І що далі? — запитав я, знову обернувшись спиною до юрби й телепатично посилаючи подалі Платта, який урочисто вів у нашому напрямку директора свого видавництва, щоб познайомити його зі мною.

— І, — зітхнув він, — якщо коротко, то справа дійшла до суду, в якому ми з Велті давали свідчення. Слоун — dilapidateur[190], як називав його Велті, — на той час розчинився в повітрі,