Донна Тартт - Щиголь

всіх, тому мені було неважко знайти поглядом його, маяк безпеки в натовпі.

— Гей, — гукнув хтось, зловивши мене за руку, коли я вже майже дістався до Гобі. Це був Платт у зеленому оксамитовому костюмі, який тхнув нафталіном, пом’ятий, стривожений і вже добре напідпитку. — Між вами двома уже все о’кей?

— Ти про що?

— Ви з Кітсі вже все залагодили?

Я не знав, як йому відповісти. Після кількох секунд мовчанки він закинув пасмо свого русявого з просивиною волосся за вухо. Обличчя в нього було рожеве й розпухле від передчасного середнього віку, і я подумав (уже не вперше), що, відмовившись дорослішати, Платт утратив усю свою свободу; що, протинявшись так довго без діла, він розтратив до останньої крихти свої спадкоємні переваги; і тепер йому завжди судилося блукати на задвірках вечірок із келихом джину з лаймом у руках, тоді як його набагато молодший брат Тодді, який ще навчався в коледжі, стояв і жваво спілкувався в гурті людей, серед яких директор коледжу Ліги плюща, фінансист-мільярдер і видавець серйозного часопису.

Платт досі дивився на мене.

— Послухай, — сказав він. — Я знаю, що це не моє діло, але ти і Кітс…

Я знизав плечима.

— Том її не кохає, — гаряче промовив Платт. — Твоя поява — це найкраще, що будь-коли траплялося з Кітсі, й вона це знає. А як він до неї ставиться! Вона була з ним, мушу тобі сказати, в той вікенд, коли загинув Енді. То була найважливіша причина, чому вона послала Енді подбати про тата, знаючи, що Енді з ним безпорадний, чому не поїхала до нього сама. Том, Том, Том! Тільки про Тома й розмова. І коли вони разом, то вона для нього «вічне кохання», «моя єдина» (чи, принаймні, так вона розповідає), але, повір мені, за її спиною він висловлюється зовсім по-іншому. Бо, — він роздратовано затнувся, — як він водив її за ніс, постійно канючив гроші, волочився за дівками, а їй брехав, на все це мені було гидко дивитися, мамі й татові теж. Бо, по суті, вона для нього такий собі талон на харчування. Таке його ставлення до неї. Але не питай мене, чому вона втратила розум через нього. У неї просто дах поїхав.

— І, схоже, досі не повернувся.

Платт скривив фізіономію.

— Ой, та припини. Вона ж із тобою одружується.

— Кейбл не належить до тих чоловіків, які одружуються.

— Ну, знаєш, — Платт зробив глибокий ковток джину. — Я не позаздрю тій дівчині, з якою Том одружиться. Мені її буде шкода. Кітсі може бути імпульсивною, але вона не дурна.

— Та ні.

Кітсі була далеко не дурна. Вона не тільки виходила заміж за хлопця, який подобається її матері, а й спала з тим чоловіком, якого справді кохала.

— У них би ніколи нічого не вийшло. Як мама каже: «Це одержимість». «Мотузка з піску».

— Вона сказала мені, що кохає його.

— Дівчатам завжди подобаються засранці, — сказав Платт, не завдавши собі клопоту заперечити мені. — Ти хіба не знаєш?

«Ні, — подумав я, — це не зовсім так. Чому тоді Піппа не кохає мене?»

— Мені здається, тобі треба випити, приятелю. Мені теж, — сказав він, допиваючи джин.

— Слухай, мені треба поговорити з одним чоловіком. І твоя мати, — я обернувся й показав рукою в тому напрямку, де я її посадив. — Їй також треба випити й чогось поїсти.

— Мама, — сказав Платт із таким виглядом, ніби я йому щойно підказав, що він забув про чайник, який залишив на плиті, й поквапився геть.

ХХХІІІ

— Гобі!

Він, здавалося, стрепенувся, відчувши доторк моєї руки, і швидко обернувся.

— Усе гаразд? — миттю запитав він.

Мені покращало вже від того, що я був поруч із ним, — мені було приємно дихати чистим повітрям Гобі.

— Послухай-но, — сказав я, нервово роззирнувшись навкруги, — чи не могли б ми трохи…

— То оце і є наречений? — запитала жінка з того гурту, з яким він спілкувався.

— Атож, ми вас вітаємо!

До мене стали протискатися незнайомі люди.

— Яким молодим він здається! Яким ви здаєтеся молодим! — Білява жінка, трохи старша за п’ятдесят років, міцно потиснула мені руку. — І який гарний! — додала вона, обернувшись до подруги. — Чарівний принц! На вигляд йому не більш ніж двадцять два.

Гобі чемно відрекомендував мене всьому колу — лагідно, тактовно, неквапно, — такий собі приязний світський лев.

— Ееем, — я роззирнувся навкруги, — пробач, Гобі, що я тебе відриваю, сподіваюся, це не буде дуже грубо з мого боку…

— Хочеш поговорити віч-на-віч? Звичайно, я нічого не маю проти. Ви пробачите мені?

— Гобі, — сказав я, коли ми відійшли у відносно безлюдний куток. Волосся на скронях у мене було мокре від поту. — Ти знаєш чоловіка на ім’я Гейвісток Ірвінг?

Бліді брови опустилися.

— Кого? — запитав він і, придивившись до мене уважніше, додав: — Із тобою точно все гаразд?

Його тон і вираз його обличчя показали мені, що він знає набагато більше про мій психічний стан, аніж намагається показати.

— Звичайно, — відповів я, поправивши на носі окуляри. — Я в нормі. Але послухай-но. Гейвісток Ірвінг, це ім’я тобі щось говорить?

— Ні. А мало б щось говорити?

Плутаючись у словах — мені до смерті хотілося випити, даремно я не зупинився біля бару, коли йшов сюди, — я все йому пояснив. Поки я говорив, обличчя Гобі ставало все блідішим і блідішим.

— Ти його бачиш? — запитав він, дивлячись понад головами натовпу.

— Гмм, — юрби людей біля столів із наїдками, таці з розкришеним льодом, офіціанти в рукавичках цілими відрами розкривають устриці, — онде він.

Гобі, який погано бачив без окулярів, двічі моргнув і короткозоро примружився.

— Отой? — запитав він і підніс руки до скронь, щоб зобразити пучки волосся над вухами.

— Так, то він і є.

— Он як.

Він із грубою, невигадливою простотою склав на грудях руки, і цей жест на мить дозволив мені побачити іншого Гобі; не антиквара в пошитому на замовлення костюмі, а копа або суворого священика, яким би він міг стати за свого колишнього життя в Олбані.

— Ти його знаєш? Хто він? — запитав я.

— Ну…

Гобі невпевненим рухом поляпав по нагрудній кишені, шукаючи сигарету, курити яку було тут заборонено.

— Ти його знаєш? — повторив я наполегливіше, неспроможний відвести погляд від бару, де стояв Геймісток.

Іноді з Гобі було дуже важко витягти інформацію, коли йшлося про делікатні проблеми, — він намагався змінити тему, замкнутися, висловлювався вельми невиразно; а для розпитувань не було гіршого місця, аніж заповнена людьми кімната, де хто завгодно міг підійти й урвати розмову.

— Не те щоб