Ернст Теодор Амадей Гофман - Малюк Цахес

благословення природи, всюди жваве й діяльне, вічно текуче життя. Вигляд з пагорба, з вікон абатства на привітну, квітучу місцевість підносив душу і сповнював її тихою втіхою.

Якщо внутрішньому оздобленню церкви, при всій шляхетності й грандіозності його основного задуму, можна було закинути надмірність і чернечий несмак, – там було справді забагато позолоченого дерев'яного різьблення і маленьких образів, – то тим більше впадала в око чистота стилю в архітектурі й оздобленні покоїв абата. З хорів церкви можна було потрапити просто до великої зали, де збиралися ченці й де зберігались музичні інструменти та ноти. З тієї зали довгий коридор з іонійською колонадою вів до покоїв абата. Шовкові шпалери, добірні картини найкращих майстрів різних шкіл, бюсти, статуї отців церкви, килими, гарно викладені паркети, коштовне начиння, – все тут свідчило про багатство добре влаштованого монастиря. Те багатство, помітне у всьому, не було тим показним, зовнішнім блиском, що сліпить очі, але не заспокоює їх, дивує, але не тішить. Усе було на своєму місці, ніщо не намагалося хвалькувато виставити себе й затулити щось інше, тому коштовність окремих оздоб не порушувала приємного враження від загального вигляду покоїв. Це приємне враження складалось від того, що в устаткуванні покоїв усе було доречне, а саме непомильне відчуття доречності, мабуть, і є те, що звичайно звуть добрим смаком. Зручність і затишність покоїв абата межувала з розкішшю, ніде не переступаючи цієї межі, – одне слово, нікого не могло прикро вразити, що ці покої устаткувала саме духовна особа. Абат Хризостом, приїхавши кілька років тому до Канцгайма, звелів обладнати собі їх так, як вони обладнані й тепер, і з їхнього вигляду можна було яскраво уявити собі вдачу і спосіб життя абата, ще навіть не бачивши його самого й не знаючи про його високу освіченість. Йому ще не було й п'ятдесяти років. Високий, ставний, вродливий, з натхненним обличчям, приємний у поведінці, але сповнений гідності, абат у кожного, кого з ним зводила доля, викликав пошану, яка й належала йому за званням. Ревний борець за справу церкви, невтомний оборонець прав свого ордену, свого монастиря, він, проте, здавався поступливим і поблажливим. Але сама та уявна поступливість була зброєю, якою він, добре володіючи нею, вмів перемагати будь-який опір, навіть своєї найвищої влади. Якщо в когось і виникала підозра, що за простими, єлейними словами, які начебто йшли від щирого серця, ховалось чернече лукавство, то явно помітна була тільки гнучкість видатного розуму, що осягнув найглибші підвалини церковного життя. Абат був вихованцем римської Конгрегації пропаганди.

Сам зовсім не схильний відмовлятися від радощів життя, наскільки вони узгоджуються з церковними звичаями і правилами, він і своїм численним підлеглим давав усю ту волю, яку тільки вони могли побажати в своєму становищі. Тож і виходило, що одні з них, віддані наукам, вивчали їх у своїх самітних келіях, а другі безтурботно гуляли в парку абатства, розважаючись веселими розмовами; одні, схильні до мрійливої побожності, пестились і присвячували весь свій час молитві, а другі всмак наїдалися біля щедро накритого столу й виконували тільки ті релігійні обряди, яких вимагали правила ордену; одні не хотіли виходити за межі абатства, а другі вирушали в далекі мандри або ж, як наставала пора, змінювали довгу чернечу рясу на коротку мисливську куртку і, ставши відважними ловцями, нишпорили по навколишнім лісах. Та хоч нахили в ченців були різні й кожен мав волю робити своє, всіх їх об'єднувала палка любов до музики. Майже кожен із них був освіченим музикантом, і між ними траплялися віртуози, що могли б зробити честь найкращій князівській капелі. Багата збірка нот, розкішний вибір найкращих інструментів дозволяв кожному віддаватись тому видові музичного мистецтва, який йому подобався, а оскільки в монастирі часто виконували найдовершеніші твори, ніхто з них не втрачав техніки гри.

Саме цим музичним захопленням поява Крейслера в абатстві дала новий поштовх. Вчені ченці відклали свої книжки, побожні скоротили свої молитви, всі з'юрмилися навколо Крейслера, якого вони любили і твори якого цінували вище, ніж будь-чиї. Сам абат був щиро прихильний до нього і разом з усіма намагався виявити йому свою пошану й любов. Місцевість, де розташувалось абатство, можна було назвати раєм, життя в монастирі було зручне й приємне, чому немало сприяли смачна їжа й шляхетне вино, про яке дбав отець Гілярій, серед братії панував веселий, невимушений настрій, приклад якого давав сам абат, до того ж Крейслер, що невтомно віддавався мистецтву, був тут у своїй стихії, тому й вийшло, що його неспокійна душа втихомирилась, як ніколи досі. Навіть гумор його подобрішав, він став тихий і лагідний, як дитина. Але ще важливіше було те, що він повірив у себе, зник той примарний двійник, що живився кров'ю його зраненого серця.

Десь уже мовилось про капельмейстера Йоганнеса Крейслера, що друзі не могли присилувати його записати свої композиції, а як одного разу таке справді трапилось, то, натішившись тим, що твір вийшов дуже вдалий, він викинув його в грубу. Мабуть, це було в ту фатальну пору, про яку біографові й досі мало що відомо, коли бідолашному Йоганнесові загрожувала неминуча загибель. Принаймні тепер, у Канцгаймському абатстві, Крейслер стримував себе й не нищив композицій, що просто виливались з його душі, і цей його настрій виявлявся в солодкому, благодатному смутку, що пронизував його твори, такі несхожі на давніші, коли він надто часто могутніми чарами викликав з глибин гармонії всевладних духів, які породжували в людських грудях холодний страх, усі муки безнадійної туги.

Одного вечора в церковному хорі відбулася остання проба врочистої меси, яку саме закінчив Крейслер і яку мали виконувати другого ранку. Ченці розійшлися до своїх келій, а Крейслер лишився сам у коридорі з колонадою і задивився у вікно на краєвид, що лежав перед ним, осяяний останнім промінням призахідного сонця. Йому здавалося, ніби десь далеко знов лунає його твір, який щойно виконували ченці. І коли надійшла черга «Agnus Dei»,[280] він знов відчув невимовну втіху, як у ті