Марлон Джеймс - Коротка історія семи вбивств

спостерігаю.

— Бомбоклат... Скажи це комусь іншому. А знаєш що? Краще нам прискорити тему, бо ця гума надто тягнеться і починає мене дуже дратувати. Отже, якщо зі мною щось стається, то деякі теки опиняться на столі окружного прокурора.

— Вуличні брехні...

— Ти нічого не знаєш про вулиці.

— Той інспектор з УБН — коли він тебе відвідував, минулого четверга?

— Якщо ти знаєш про той візит з УБН, то й день теж знаєш. Господи Ісусе, Льюїсе, краще б уже ти реально був реліктом, бо, справді: нинішня твоя версія — суцільне розчарування. Скільки кіло ти набрав з нашої минулої зустрічі?

— Життя цьому дуже сприяло.

— Життя обернуло тебе на кабана. Твій палець ще пролізає в спускову скобу?

— Зате ти стрункий та гарний.

— Свого часу ти брехав краще.

— Як і ти, вилупку. А щодо тек — сон рябої кобили. Всім відомо, що Джосі ніколи нічого не записував. Управлінню потрібно те, що ти тримаєш у своїй голові, а не в довбаних теках. Те, що ти знаєш, повинно померти з тобою. О, тепер ти замовк... Так от. Усім було на тебе наплювати, поки ти вісімдесят п’ятого року не вчинив бійню в тому наркокублі. Приблизно тоді ж тобою зацікавилися твої нові друзі з цього Управління. Я б запитав Віпера, чи то був один з тих рідкісних моментів, коли дон втрачає самовладання, — але Віпер, схоже, згинув разом з вісімдесят п’ятим роком.

— У тому, що сталося з Віпером, ніякої, бомбоклат, таємниці нема. Він так і не зміг подолати свою залежність. Рано чи пізно він усе одно одкинув би копита від передозу.

— Заштрикнув собі чистий кокс? Який, цікаво, дилер так помиляється? Навіть якщо сам вживає.

— Може, то була не помилка.

— Ти хочеш сказати, у твого хлопця були суїцидальні нахили?

— У Віпера? Він не мав жодної причини накладати на себе руки. І тим більше після того, як він зажив так, як завжди хотів? Хоча, знаючи його, скажу: єдиний час, коли він був щасливий до Нью-Йорка, це коли... сидів у лайні по вуха. Тобто тут. У цій самій буцегарні.

— Джосі, що ти хочеш цим сказати?

— Та нічого. Це ти мені нагадав. Довбаний Віпер. Я знав, що так станеться. Льюїсе, то ти за цим сюди прийшов? Бо ж говориш тільки про те лайно, яке для мене вже давно в минулому.

— Кумедно, як ти реагуєш на людей, що люблять погомоніти. Джосі, я справді радий тебе бачити. Попри всі обставини.

— Якби не обставини, я б тебе й не побачив.

— Точно. Мабуть.

— Коли ти їдеш?

— З Ямайки? Чіткого часу нема.

— А якщо конкретно?

— Завтра о шостій ранку. Першим рейсом.

— Часу вистачить.

— Нащо?

— На те, що тобі слід зробити. І скласти звіт.

— То ви з містером від УБН уже уклали угоду про визнання провини?

— Визнання провини? А не надто швидко? Докторе Лав, треба ще, щоб справа дійшла до суду.

— Та ти що?

— Саме так. Можна багато чого навчитися, коли життя обертається навколо тюрми і суду.

— Щодо судів: то була справжня підстава, що апеляційний суд не скасував екстрадицію.

— Це Таємна рада, а не апеляційний суд. І підстава для кого? Для мене? Як на мене, то це просто запізнілий візит до Америки.

— Ти говориш так, ніби збираєшся в гості до бабусі.

— Це не я тремчу через те, що маю їхати в піндосівську тюрму. А ті, хто тебе послали.

— Ніхто мене не посила...

— Та годі! Не хочеш — не кажи. Усе, що маєш зробити, — роби, поки я сплю.

— А той похорон, знаєш, удався.

— Що?

— Ні, правда. Найгаласливіші з тих, на яких я бував, — але вдалося на славу. Не пригадую, щоб я раніше бачив, як за катафалком іде духовий оркестр. Та ще й з мажоретками[564]. Сексапільними мажоретками в міні-спідничках. Спочатку я подумав: якийсь дешевий у дівчаток вигляд, та потім помітив, що вони ще й у синіх трусиках. Твій хлопчик був би задоволений.

— Не говори про мого сина.

— Був, правда, один нюанс. Дивний, я такого раніше ніколи не бачив.

— Льюїсе...

— Коли Бенджі опускали в могилу, купка чоловіків та жінок стали в два ряди. По обидва боки від могили. А потім хтось — напевно, його жінка — подала крайньому чоловікові немовля, і вони передавали його одне одному над могилою, від краю до краю. Джосі, що це означає?

— Не говори про мого хлопчика.

— Та я лише хочу знати, що...

— Повторюю, бомбоклат: не говори про мого хлопчика.

П’ять

  естро, а йому не час уже прокинутися? Сестро? Сестро?

Він хіба не повинен прокинутися?

— Мем, технічно він не спить. Ми тримаємо його під наркозом, для його ж власного блага.

— Так сказав лікар? Чому ви його не будите? Чим ти тут займаєшся?

— Вам краще поговорити з лікарем, мем.

— Мем. Оце так загнула. Ти, часом, не з Менор-Парку[565]?

— Із Бронксу.

Вона підскакує з кожним писком монітора. Я стою у дверях, уже п’ять хвилин намагаючись вийти звідси. Так, я, звісно ж, медсестра, але, коли працюєш у лікарні, цей запах починає тобі дошкуляти. Не той запах, який відчувають візитери, і не той, у якому живуть пацієнти. Інакший. Схожий на той, що його виділяє людина із серйозним пораненням, якій так зле. що без будь-якого підтвердження зрозуміло: вона приречена. Така людина пахне як механізм. Як чистий пластик. Надраєна «качка». Дезінфекційний засіб. Чистота така, що починає нудити. У чоловіка на ліжку до обох рук та шиї приєднані трубки; пучок з ще чотирьох ховається в роті. Одна виводить сечу, інша — те, що мало б бути гівном. Минулого тижня йому робили пункцію: в мозку накопичилося забагато рідини. Чорношкірий ямаєць під білими простирадлами в горошковій піжамі. Я не з бригади медсестер, які кожні кілька годин повертають його то трохи на лівий бік, то трохи на правий. І не медсестра, що тримає під контролем його життєві функції, — вона пішла кілька хвилин тому. Я не прийшла перевірити ні його крапельниці, ні рівень нутрієнтів,