Вікторія Вецька - Будь моєю назавжди , Вікторія Вецька

— Я не зможу почати своє нове життя в якому немає тебе, — заявив він, прорізавши своїми словами напругу між нами.

— Я теж не зможу, але так потрібно. Нехай тобі пощастить в новому житті, більше ніж зі мною, — промовила, та піднялася зі стільця.

— Міє...

— Нічого більше не кажи, — і поклала йому в долоню каблучку, з якою він зробив мені пропозицію.

Я вийшла з палати, і сперлася об стіну, і почала повільно сповзати. Сльози повільно стікали краплями з моїх очей, і тихо падали на лікарняну плитку. До мене підбігла медична сестра.

— Вам погано, покликати лікаря? — занепокоєно запитала вона.

— Все добре, зі мною все добре, — піднялася я, і змахнула з моїх очей сльози.

Я повільними кроками попрямувала до своєї автівки, сіла за кермо. Глянула на себе в дзеркало, дістала косметичку і почала підправляти макіяж, а потім глянувши на себе в дзеркало ще раз, розтерла все зі злості і заплакала. Біль розривав мене з середини, даючи зрозуміти, що більше в моєму житті щастю не бути. Але зібравшись з духом, я витерла весь макіяж з обличчя і завела двигун, не звертаючи уваги на біль. Виїхавши зі стоянки, я попрямувала до лісу, мені потрібно було викричатися, випустити цей біль на поверхню. Залишивши автівку біля дороги, я рішуче ступила вглиб лісу, де здавалося, час завмер. Дерева шепотіли своїми гілками, а під ногами шаруділо сухе торішнє листя, наче підтримуючи мій емоційний стан. Я почала кричати, намагавшись визволити з себе біль, що накопичувався всередині. Мій голос лунав між деревами, розсікавши тишу, та йшов відлунням. Через кілька хвилин переді мною з’явився дідусь із кошиком, повним грибів. Його очі з-під густих брів сяяли гнівом.

— Ти чого волаєш, не нормальна! Робити нічого! — зарепетував він, обурено притиснувши кошик до грудей.

— Я викрикувала свій біль, — промовила я, відчувши, як відлуння моїх слів стихало у лісовій глушині.

— І що, допомагає? — недовірливо перепитав він, змірявши мене прискіпливим поглядом.

— Так, — коротко відповіла я, опустивши очі.

— А в якомусь іншому місці ти покричати не могла? Ти заважаєш мені збирати гриби, — дідусь обурено пробурмотів, відвернувшись від мене.

—  Вибачте, я більше не буду, — тихо промовила я, зрозумівши, що порушила його спокій.

Дідусь пішов геть, залишивши мене наодинці зі своїми думками. Ліс навколо знову заполонила тиша, і глибокий, насичений аромат природи. Навколо мене розкинулася зелена ковдра лісу, і кожен її куточок дихав життям. Я відчула, як мої емоції поступово вгамовувалися, наче ліс своїм спокоєм заспокоював мою душу.

Раптом я помітила неподалік великий, здавалося б, древній дуб. Його могутні гілки тягнулися до неба, як руки, що прагнули обійняти світ. Я підійшла ближче, і торкнулася його шорсткої кори. Відчула під пальцями холодну, але заспокійливу текстуру, наче сам ліс передавав мені свою мудрість і силу.

Лісове повітря, прохолодне і свіже, наповнювало мої легені, і я відчула, як у серці зароджувалася нова надія. Несподівано десь неподалік пролунав звук — хтось наближався. Я обернулася і побачила молоду жінку, яка несла великий букет польових квітів. В її очах був спокій і теплість, яка мене одразу заспокоїла.

— Привіт, — лагідно сказала вона, підходячи ближче. — Все гаразд?

— Привіт, — відповіла я. — Так, просто трохи... складнощі.

— Розумію, — вона посміхнулась. — Іноді ліс — найкраще місце, щоб знайти відповіді на свої питання. Я завжди приходжу сюди, коли мені важко.

— Дякую, що зрозуміли, — я посміхнулася у відповідь, відчувши, як теплість її слів обіймала мене.

— Та, будь ласка, я піду не буду заважати, — тихо промовила жінка.

Коли вона пішла, я відчула, як ліс став для мене місцем, де можна знайти спокій і силу, де можна кричати і знаходити розраду, де природа обіймала і зцілювала. Я знову поглянула на древній дуб і зрозуміла, що відтепер цей ліс завжди буде моїм прихистком, місцем, де можна знайти відповіді на найскладніші питання. Відчувши себе частиною цієї могутньої природи, я вирішила повертатися до машини. Йдучи лісовою стежкою, я обдумувала все, що сталося, і розуміла, що цей день дав мені сили рухатися далі, та йти вперед.

Коли я вийшла з лісу, сонце вже повільно сідало, зануривши все в золотисто-рожеве світло. Машина стояла там, де я її залишила, але я вже не відчувала тієї тривоги, що гнала мене сюди. Я сіла за кермо і відчула впевненість у своїх силах.

Вдома мене зустріла тиша. Я зайшла до кімнати, відчинила вікно, вдихнула свіже вечірнє повітря. Місто заспокоювалося, готуючись до ночі. Я сіла на ліжко і закрила очі, згадавши древній дуб і добру жінку з квітами. Раптом задзвонив телефон. Це був дзвінок від близької подруги, яка давно не давала про себе знати. Її голос був теплим і турботливим.

— Привіт, як ти? — запитала Марта.

— Привіт. Зі мною все добре, — відповіла я, відчувши і досі біль у серці за коханим. — А ти як?

Ми довго розмовляли, ділилися своїми переживаннями і радісними моментами. Я розповіла їй про свій день у лісі, про дивну зустріч, і про те, як знайшла спокій. Вона слухала уважно, підтримувала мене кожним словом. Після розмови я відчула, як міцний зв’язок з подругою, природою, і власною душею допомагав мені долати труднощі. Моє серце все ще відчувало біль за Назаром. Навіть не можу уявити, як йому важко зараз. Він молодий і красивий; впевнена, він знайде своє щастя. А я завжди буду кохати його, незважаючи на всі труднощі.