Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ

картину, аніж та, що вимальовувалась зі скарг. У хворої, окрім сексуальної патології, — манія переслідування. Вона каже, що її сусіди — англійські шпигуни, які на завдання англійських імперіалістів підкидають їй у квартиру синіх клопів з довгими хвостами.

Загалом це дуже цікава тема — сюжет маячні хворих. Мені здавалось — ще до того, як я потрапив у психтюрму, — що в середньому маячня хворих відбиває суспільне свідоме й підсвідоме. Так, у середньовіччі маячня в основному стосувалась диявольських підступів, угод з дияволом і т. д. А у нас в країні, у наш час — підступи імперіалістів, сіоністів, ворогів народу, телепатія, радіонавіювання і тому подібне. Коли я потрапив у Дніпропетровськ, то на власні очі переконався у цьому. Безперечно, є і маячня, спільна для всіх країн і часів — насамперед усілякі сексуальні збочення.

Після того як ми ознайомились з історією хвороби, привели хвору. Виснажене обличчя, перелякана, розгублена.

Попросили її пояснити, чому вона перебуває у лікарні. Вона, жалібно посміхаючись, почала розповідати. Вона працювала у цій лікарні, потім здоров’я її погіршилось, і колеги вирішили, що їй треба відпочити. Навіть нам, математикам, було видно, що вона хоче ухилитись від питання, приховати від себе і від інших болючий для неї факт психічного захворювання (у нас в країні ставлення до психічно хворих з боку обивателя презирливе, і тому тим, хто захворів, психічно важко примиритися з тим, що вони потрапили у найбільш зневажену категорію людей — гірших за вбивць, розбещувачів дітей і т. д.).

На пряме запитання лікаря, чому її поклали саме у психлікарню, вона відповіла,’ що у санаторій потрапити складно, а колеги виявили свою доброту й допомогли влаштуватись у «Павловку» (так називають лікарню кияни). Лікар попросив хвору розповісти нам про її сусідів. Вона відгукнулась про сусідів дуже коротко і дуже добре. Ми перезирнулись (тільки у психушці я зрозумів, що хворі часто інтуїтивно відчувають, чого не можна говорити лікарям, щоб не дати фактів для діагнозу).

Фрумкін попросив її пояснити прислів’я «за деревами лісу не видно». Вона, не задумуючись, пояснила, що коли підійти до дерева надто близько, то воно заступить решту дерев. Потім я довідався, що таке пояснення свідчить про «конкретність мислення». Але й без того було видно, що це симптом хвороби.

Наступне запитання: «Відгадайте загадку — мішок на вугілля, але білий». Ми знову перезирнулись: ніхто з нас не міг цього відгадати. Звичайно, хвора так само відповіла, що не знає.

Виявилось, що це мішок з-під борошна! Наш шеф, завідувач лабораторії моделювання, прошепотів, що він підозрює, що самі психіатри трохи ненормальні. (У психушці це мені часто спадало на думку.)

Хвору попросили відняти 13 від 81. Поки ми подумки підраховували, вона відповіла. Правильно. Потім знову від результату треба було відняти 13. Відповідь знову правильна і знову швидше за математиків. Втретє віднімати вона відмовилась, бо їй набридло (як виявилось, кожен з нас також вирішив, що з нього досить).

Хвору вивели.

Лікарі почали дискутувати. Професор Фрумкін сказав, що це типова шизофренія, і вказав на відповідні ознаки. Десь у популярному журналі я читав про шизофренію, і тому зрозумів, що діагноз надто вже розпливчастий, бо видів шизофренії дуже багато. Для того, щоб призначити подальший метод лікування, сказати «шизофренія» явно не досить.

Інший лікар заперечив Фрумкінові і довів, що перед нами типовий випадок МДП (маніакально-депресивного процесу).

Третій лікар доводив, що це ПП (прогресивний параліч).

Фрумкін підсумував: «Ось бачите, у якому становищі сучасна психіатрія». Ми розуміли, що вибрано було особливо складний випадок, що лікарі дещо згущують фарби, щоб загітувати математиків зайнятись психіатрією. Та все-таки враження від експертизи було гнітюче.

Чи міг я тоді думати, що сам потраплю до рук психіатрів, причому більших невігласів, більш недобросовісних, лікарів-злочинців?

Державні іспити в університеті закінчились. Мене направили на роботу вчителем у середню школу викладати математику. Мені зовсім не хотілось повертатись до школи, і я почав шукати роботу в науково-дослідних інститутах. Тут мені пощастило. Я був знайомий з начальником Лабораторії застосування математичних і технічних методів в біології й медицині, кандидатом технічних наук Антономо-вим. Антономов захоплювався йогою, ми познайомились на одній з моїх доповідей про телепатію. Дізнавшись, що я шукаю роботу, він запропонував піти до нього, обіцяючи велику свободу вибору щодо тематики моєї роботи, а також підтримку в організації досліджень з телепатії (у позаробочий час).

Під час розмови про моє працевлаштування я помітив, що він чомусь вагається. Я здогадався, і прямо запитав його, чи не про п’яту графу йдеться. Він, бентежачись, підтвердив мій здогад. Я запевнив його, що у мене ні краплі єврейської крові. Ми пожартували з антисемітизму адміністрації і на цьому завершили розмову.

Коли я вже працював у лабораторії, то часто стикався з подібними випадками. Приходить влаштовуватись на роботу людина з єврейським обличчям. Начальник, людина досить ліберальна, не наважується заглянути у паспорт і тому пропонує йому прийти за тиждень. Після того як расово сумнівний пішов, всі присутні намагаються визначити, єврей чи ні. Якщо вирішують, що єврей, то через тиждень йому повідомляють, що місць у лабораторії нема.

Я обурювався цією практикою, але більшість вважала, що хоча це й непорядно, але треба ж миритись із вказівками начальства.

Робота в лабораторії виявилась для мене нецікавою. Ми займались математичною обробкою даних з балансу цукру крові в організмі, біопотенціалами в «китайських точках» (точки, в які вставляють голки під час чженьцзютерапії), розпізнаванням мови за допомогою спеціальних приладів (як я прочитав пізніше у «Крузі першому» Солженіцина, цю роботу проводили ще в сталінських тюремних науково-дослідних лабораторіях і проводили її на вищому науковому рівні та з більшими успіхами без усілякої кібернетики).

Що ближче я знайомився з цими темами, то більше розчаровувався. Я переконався в тому, що можливості застосування математичного апарату в біології та психології обмежені. Наприклад, складаємо ми диференційні рівняння зміни рівня цукру в крові. Але, не кажучи вже про те, що оцінки рівня цукру в крові дуже грубі, самі рівняння вибираються емпірично, на основі примітивних біологічних ідей (складніші ідеї математичні обробці не піддавались). І хоча у своїх статтях ми писали, що можна поставити лікування діабету на математичну базу, я бачив, що це несерйозно. Так само невелике й теоретичне значення цих досліджень. Я тоді вперше зрозумів ленінський термін «математичний ідеалізм» — зникнення сутності речей, матерії за формулами. Спочатку треба розібратись у явищі в змістовому плані, а тоді вже формалізувати отримані дані. Так розвивалась фізика, і таким має бути нормальний розвиток будь-якої науки. У