Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ

«Філософсько-економічними рукописами 1844 р.», то був вражений художньою глибиною його формулювань. Краса Марксового стилю принципово відрізняється від стилю притч Христа й Ніцше. У Маркса — діалектичний стиль, в якому тонка гра слів, рух слова, його багатозначність відбиває діалектичний рух думки, її багатогранність, а це, у свою чергу, відбиває діалектику природи й суспільства. Наприклад, формула «релігія — опіум для народу» в радянській атеїстичній пропаганді розшифровується лише як наркотична, одурманлива, функція релігії. І такий сенс справді є у цій формулі. Вражає, що Лев Толстой також прийшов до цього висновку щодо використання церковної релігії (Толстой говорив про хлороформ). Але ж опіум є також і засобом знеболення. І справді, Маркс, розвиваючи свою думку, каже про те, що релігія — це «серце безсердечного світу». Остання думка ніяк не розвивається у радянській офіційній ідеології.

Коли я прочитав «Державу й революцію» декілька разів, то найбільше мене вразила вимога платити будь-якому чиновникові не більше середньої заробітної плати робітника. Тоді я не оцінив всієї важливості цієї вимоги для соціалістичної держави, але сама вимога так різко розходилась з практикою радянської держави, що на семінарах з політекономії я постійно порушував це питання. Викладач увесь час ухилявся від дискусії на цю тему. Єдиним аргументом з його боку була порада не сприймати усі думки Леніна як абсолютну істину (мовляв, Ленін також міг помилятись).

Такий аргумент був цілком слушним, але я наполягав на тому, що вимога Леніна — справедлива (тоді я не зрозумів політичного значення цієї вимоги, хоча у Леніна це викладено досить ясно і просто).

Історичний матеріалізм викладався на ще нижчому рівні, аніж політекономія соціалізму. Я прийшов на декілька лекцій та семінарів і перестав на них ходити. Викладач якось перепинив мене у коридорі і спитав, чому я не ходжу до нього на лекції. Я відповів, що історичний матеріалізм для мене такий важливий предмет, що я не можу миритися з його профанацією. На іспитах він поставив мені і ще одному студентові «незадовільно». Я відповів йому на всі питання білету і на додаткові. Спіткнувся на питанні про держави «національної демократії». Тези Зборів робітничих і комуністичних партій з цього питання я читав, але визначення пропустив. Відповідав я, виходячи з назви і, як переконався потім, в цілому правильно. Коли викладач поставив 2, я спитав його: «За що?» — «Треба було ходити на лекції й семінари».

Іншому студентові незадовільну оцінку він поставив за «сумнівний» виступ на семінарі. Цей студент походив з селянської родини, знання з гуманітарних наук були в нього дуже обмежені, зате мислення було самобутнє. Він поставив викладачеві дуже неясно сформульоване питання. Викладач не зрозумів. Виступив я і пояснив, що цей студент питає про матеріалістичне вирішення проблеми сенсу життя. Викладач заявив, що увесь курс історичного матеріалізму присвячений відповіді на це запитання. Студент наполягав на більш виразній відповіді. Викладач відповів, що сенс життя людини у будівництві комунізму. Студент сказав, що відповідь неповна, бо незрозуміло, який же сенс життя за комунізму. Далі суперечка стала зовсім беззмістовною, бо обидві сторони все більше відходили від основного питання. Цей студент дозволив собі декілька зауважень, які засвідчували алогічність викладача (незважаючи на свою загальну неосвіченість, студент все-таки був математиком, і непоганим, тому й зміг тонко проаналізувати логічні прорахунки викладача).

Довелося перескладати іспити. На повторному іспиті питання нам поставили ті самі і відповідали ми так само. Обом виставили «добре». Стипендії нас обох позбавили. Для мене це був удар: дружина отримувала 60 рублів, з яких ЗО йшло на плату за кімнату, яку ми винаймали у приватному будинку. Для нього стипендія була єдиним засобом на життя. Ми обидва переконались у тому, яке значення має матерія для розуміння істинного духу марксизму.

На 5-му курсі я прочитав декілька доповідей про телепатію у різних інститутах, також і в Інституті кібернетики АН УРСР. Це дало мені змогу познайомитись із багатьма вченими, зокрема, з академіком Глушковим, професором Амосовим, фізіологом Івановим-Муромсь-ким. Більшість знайомих мені працівників Інституту ставились до парапсихології та йоги позитивно.

З деякими колегами Амосова я зблизився.

Пригадується кумедний випадок.

На початку шістдесятих років почала відроджуватись радянська генетика (завдяки могутній підтримці фізиків). З’явились перші статті, у яких критикувалась теорія Хрущова. Один з лисенківців надіслав листа у кібернетичний журнал з протестом проти підтримки антипартійних напрямків у біології, тобто проти генетиків. Журнал розіслав листи до 30-ти найвидатніших вчених країни з проханням відповісти на нього. Амосов, що отримав цього листа, доручив відповісти своєму працівникові, біофізику. Ми разом складали відповідь і реготали над власними дотепами на тему містичного матеріалізму лисенківців.

За декілька років Амосов доручив цьому ж працівникові написати критичні зауваги про статтю самого Амосова. Той запросив мене допомогти йому в математичній і філософській частині критики. Коли ми взялись вивчати статтю, то були вражені її кричущою неграмотністю. У кожній фразі була якась помилка — граматична, біологічна, математична або ж філософська. Але найдивовижніше було те, що в цілому у статті були цікаві й розумні ідеї. Ми назвали статтю Амосова «надійною системою з ненадійних елементів» (назва праці одного американського кібернетика).

На 5-му курсі постало питання про дипломну роботу. Я був знайомий з математиками Інституту фізіології. Вони запропонували мені тему «Математичні методи діагнозу психічних захворювань». Заступник завідувача Лабораторії математичного моделювання запропонував таку ідею. Я у дипломній роботі розроблю математичну модель утворення понять. Потім ми разом зробимо кібернетичну машину, яка створюватиме поняття. Потім він почне руйнувати ті чи інші ланки машини, щоб дослідити причини тих чи інших помилок у поняттях. Це й буде модель «психічно ненормального утворення понять». Порівнявши машинні захворювання з реальними, вдасться знайти механізм психічних хвороб. Я тоді майже нічого не розумів у кібернетиці, але фантастичність задуму мене вразила. Адже для того, щоб створити досить серйозну модель утворення понять, потрібна багаторічна праця цілого інституту.

Але тема мене зацікавила, і ми, троє математиків, подались у псих-лікарню ім. Павлова, щоб на власні очі побачити, як ставиться діагноз захворювання.

Нас зустрів професор Фрумкін, людина розумна й чесна. Він та ще декілька лікарів запропонували нам побути на засіданні комісії, яка встановлює діагноз.

Спочатку нам розповіли історію хвороби. Хвора, лікар-гінеколог, багато років працювала у цій же лікарні. Рік тому хворі жінки почали на неї скаржитись. Вони казали, що вона поводиться з ними цинічно, робить брудні сексуальні пропозиції і т. п. На ці скарги не звернули уваги, вважаючи їх за прояв маячні.

Але коли скарг ставало все більше, їх перевірили і виявили ще похмурішу