Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

Никифоре Бубутейшвілі

— Наші люди готували терористичний акт. Гроші були потрібні до зарізу. Мені дали завдання роздобути три тисячі. Я знав, де їх узяти, але потрібна була надійна, здатна до такого діла людина. Дата тоді саме тільки повернувся. Я прийшов у Самурзахано й запитав про Туташхіа в одного з наших. Ховається, каже, десь на узбережжі в гуртівників.

Людина потрібна була мені для того, щоб експропріювати гроші в лихваря Кажі Булава. Жив він на околиці Поті. Сам-один з цією справою не впораєшся — лихвар знав мене як облупленого. Політика така штука — на дрібницях не попадайся. Ти провалився, кайдани на каторзі тягаєш, а за ідею хто ж боротиметься? Може, обиватель? Правда, Дата Туташхіа ні про політику, ні про партії й слухати не хотів, політично темний був, але що гірше від царя й жандармів нікого не може бути,— знав добре. Був він мені за побратима й відмовити не мав права.

Так ото знайшов я Дату, сказав про справу. Скільки треба, питає. Три тисячі, кажу. Так багато грошей — де взяти? Я йому про лихваря, а він каже, краще пошту брати. Чого заманулося! Навіщо, кажу, зв’язуватися з поштарями й козаками, коли лихвар сам до рук пливе. А Дата своєї править — «краще пошту», і ні руш! Довелося довго агітувати, переконував, роз’яснював, яка людина отой лихвар. Він, кажу, п’явка, павук, удав на тілі народу і таке інше. Нібито второпав, але все одно товче про пошту. Виходу не лишалося — нагадав про побратимство. Треба, мовляв, до зарізу, а ти побратима кидаєш. Умовив-таки.

Махнув рукою, гаразд, каже, нехай буде по-твоєму, може, й справді од ваших турбот полегшає людям. І пішов зі мною.

Барліг Кажі Булава був на околиці Поті. Інакше як барлогом його житла й не назвеш. Жив він у курурудзяному хліві, не повірите, саме в хліві, а не в будинку чи в якійсь там халупі. Хлівець був кроків, може, з п’ять завдовжки, три — завширшки, ізсередини і знадвору обмазаний кізяками, посередині висіло простирадло, брудне, геть позалатуване. Виходило начебто дві половини: по один бік простирадла жінка й шестеро дітей, по другий — сам із своїми грошима. Гроші в нього були тут, у хліві,— це точно, вірна людина напровадила, збрехати не могла. А ось де саме, в якому кутку,— сам чорт не знає. Пристрашити треба б гарненько, злякається сучий син і віддасть — де він подінеться.

Такий скупердяй був, що навіть собаки не тримав. Перескочили ми через огорожу. Місяць світить уповні, видно як удень. Зразу ж біля огорожі, під грушею, свиня припнута рохкає собі. Підкралися ми до халупи, маузери — напоготові. Одне-єдине віконце навстіж відчинене, а з нього таким смородом несе — мало з ніг не звалює. Прислухаємося: діти кожне по-своєму сопе. Зазирнули: сам їх благородіє господар на розкаряці сидіти зболять, мізинцем у носі колупаються, в каганець утупилися. Про що він думає, оцей скнара? Мабуть, про те, що заставу втричі більшу за позичку здер — ось тепер і сидить, мріє, щоб боржник хоч на один день терміну не дотримався — продасть Кажашка заставу, потрійний бариш хватоне.

Прикрив я обличчя башликом, просунув маузера у віконце:

— Ану відчиняй, швидко!

Ні, це самому треба бачити — словами не перекажеш: лихвар закляк, як гончак у стойці. Палець у носі, очі — в дуло, одвести не може. Клацнув я курком. Лихвар схопився, кинувсь одчиняти. Дата ввійшов, звелів господареві сісти. Оглядівся, скинув бурку, в куток кинув. Сів до столу, виклав два маузери й дивиться на лихваря, Оце б саме й тиснути на нього, давити, не дати дух перевести, а Дата мовчить собі, зволікає час. Отямиться він зараз, опам’ятається, і тоді пиши пропало — дідька з нього витиснеш, це вже напевно! А Дата мовчить. Обридло йому, видно, дивитися на Кажашку, знайшов собі діло — почав стіни, долівку, стелю роздивлятися — і довго так, задумливо. Бачу, вислизає здобич. Просунувсь я у віконце до пояса й лихвареві маузером у рило: