Влада Клімова - Кохання без права на помилування, Влада Клімова

– То Ви розуміли всю нашу розмову? Знаєте польську? – поцікавилась я у таксиста.

– Працював колись на одного пана, майже три роки. Тому й знаю, – пояснив чоловік за кермом та зупинився біля невеличкого салону.

– Значить тепер Ви все розкажете моєму чоловікові? – спитала я у Теда на вулиці.

– Ні! Не розповім. Моє завдання, щоб Ви були живі та здорові. Душа клієнта, то не мій профіль. Тим більше я вже все зрозумів. Пан Вітольд часто любить хизуватися гарними надбаннями. Але ж Ваше життя не іграшка, а він купив. Кажуть, той чоловік Вас дуже кохає. Я теж колись був таким... Ідіть, нехай приведуть Вас до ладу, а я поки тут почекаю, – він дістав сигарети й закурив та зараз зовсім був не схожий на залізного Робокопа.

– Дякую, Теде. Ви мене сьогодні дуже здивували, – посміхнулась я охоронцю.

– А я взагалі дуже дивний і загадковий чоловік, – сумно відповів він і перестав бути для мене страшною «тінню».

Розділ 24. Вона не страждала

Поки ми з Деном шукали розради одне в одному, а пан Вітольд пив пиво в одному зі столичних барів Києва, зі своїм тестем-ровесником, з колишньою дружиною Дениса Задорожного стались передбачувані, але дуже жахливі речі.

Після відвідин офісу свого колишнього чоловіка та розмов з його начальством, Христина Задорожна запила так, як ще ніколи раніше. Коли Христя починала пити – зупинити її вже ніщо не могло. Можливо так розпорядилась доля, чи на те її штовхали таткові гени, але молода жінка шукала всього, що ллється й не згадувала ні про маленьку доньку, ні про своє пропаще життя на землі.

Навіть коли вона зустріла красивого хлопця, то перше, що запропонувала йому – це випити. А простодушний та щирий серцем Денис не звернув ніякої уваги на ті її слова. Дівчина не була красивою чи особливою, просто молодою й веселою. До Христі в нього не було жінок, а вона вже добре зналася на амурних справах. Скоро, за пивом, подружка видала:

– Красеню, я вагітна. Вдув мене, то одружись!

Ден навіть не відразу зрозумів значення слова «вдув». Він перепитав - вона пояснила. Молодий парубок виконав обов’язок, хоч про кохання зовсім не йшлося. Можливо то взагалі була не його дитина, та Бог милосердний. Маленька Катруся підростала дуже схожою на свого чарівного тата. Дівчинка мала такі ж великі карі оченята й тоненькі чорні брівки, та з кожним роком ставала все гарнішою. Звісно, татко в ній душі не чув.

А Христина лише кілька місяців після першого лікування побула людиною й знову поринула у світ спиртового дурману та невідомих чоловіків, котрі щедро наливали безвідмовній подрузі. Спочатку Денису стало гидко спати з нею в одному ліжку й він перейшов, з маленькою донечкою, жити до сусідньої кімнати. Благо Задорожний взяв кредит на двокімнатну квартиру та жваво сплачував внески. От тільки Христині це було абсолютно байдуже й вона весь час тягнулася не до дитини чи чоловіка, а до пляшки.

Ден від народження був добрим хлопцем, але навіть він не витримував такого життя. Сусіди часто слухали гамірні розбірки поміж молодої пари. Скоро дружина самовдоволено сказала:

– Не подобаюсь, іди на фіг. Хочу розлучення!

На той час Задорожний натерпівся вже стільки лиха, що мовчки згодився піти до суду. Але жінці-судді Христина наплела, що він поганий хазяїн і чоловік, тому дівчинку офіційно залишили матері. Звичайно, все виховання лежало на плечах молодого архітектора.

Він тихо жив у сусідній кімнаті. І ось одного разу, коли зморений прийшов з роботи доволі пізно, то побачив дружину страшенно п’яною, а донька палала від високої температури. Це була остання крапля! Він викликав лікарів й трохи підлікував застуду Катрусі, а потім зібрав сякі-такі речі дитини та й перевіз її до своєї мами, у Фастів. Так вони й зажили, з бабунею, котра невтомно та уважно виховувала їх маленького янгола.

Виходило, що чоловік продовжував заробляти дружині на випивку, бо справно скидав на її рахунок аліменти для доньки, що проживала з ним. Спочатку вважалось, що Христина працювала технічною робітницею в дитсадку, але за таких обставин, завідувачка скоро попрохала горе-співробітницю написати заяву на звільнення. Та написала. А що їй було втрачати?

Інколи, на тверезу голову, горе-мати навіть приїжджала до Фастова, щоб побачити малечу. Якось випросила у свекрухи дозволу: сходити з донькою в зоопарк. Насправді ж припхалась до офісу свого колишнього, аби наробити там галасу. Саме тоді я й побачила Христину Задорожну з Катрусею. Ну, а через пару діб - випадково познайомилася з Катрусиним татом.

До нашої зустрічі його чарівні очі були сумними. Але після того, як доля змусила нас перетнутися, життя Дена набуло змін. Спочатку він розумів, що ми люди з різних світів, а ще я йому гордо відмовляла. Та коли між нами сталося диво і щастя переповнило серця – біда прийшла до мене.

Наче в покарання за наше палке кохання, загинув мій перший хлопець. А потім прийшло таке, що й згадувати тяжко! От навіщо Бог дає зовнішність, якій ти сама не рада? Ні, звичайно приємно, коли на тобі застрягають десятки збуджених очей. Та інколи краще б вони осліпли, адже нахабні й загребущі, потягнуться й перекреслять прекрасний світ догори ногами.

Саме так зі мною й вийшло. Старий заможний іноземець шантажував батьків, щоб заволодіти мною за будь-яку ціну. Тією ціною стало наше з Деном кохання. А я, дурна й самовпевнена, вирішила швиденько розв’язати питання й повернутись до свого кароокого, жива та здорова. Але свавільний дід думав інакше! Та й мій Коханий гірко страждав, що відпустив. Шукав нової зустрічі, а як тільки покликала, без образ, примчав до Варшави. І знову доля миттю покарала мене викраденням. Та я невиправна й схитрувала, щоб вже в київському готелі Савана забути в коханні цілий світ. Ось тільки повернутись до законного чоловіка була зобов'язана, а Дена вкотре залишила ні з чим.

Окрилений нашою новою зустріччю, він приїхав до мами й миттю почав бавитися з донечкою. Забринів його телефон. Ден подумав, що то я хочу йому сказати більше про наше шалене кохання, але такого номера він не знав:

– Слухаю? Хто це?

– Денис Задорожний? – спитали офіційно.

– Так, це я, – стривожено підвівся Ден, бо через наші таємні стосунки, кожної миті чекав чого завгодно.

– Я слідчий Шовкун, Голосіївське управління поліції. Задорожна Христина Іванівна – Ваша дружина?

– Так, колишня. А що сталося? Вона знову набралася до чортиків? Де вона, говоріть, – тяжко зітхнув Ден.

– Виходить, що так. Вона в морзі. Мерва Ваша колишня. З першого огляду паталогоанатом сказав, що випила чогось такого, що згоріла вмить. Вона не страждала. До Вас претензій ми не маємо, але ж процедурі підлягають всі. Тому я попрошу Вас ранком під’їхати до міського моргу, з документами, та підписати папери. Пізніше Вам дозволять її забрати...

Ден сидів поруч з їхньою донькою на канапі та після всього, що зранку пережив зі мною, тепер наче впав у кому. Ні, не те щоб він бут убитий горем, адже розумів, що подібний кінець її життя - то лише справа часу. Але й радіти не міг. Все-таки Катрусі вона була матір'ю. Ніякою, але ж була...

Денис підсвідомо обхопив маленьку донечку руками, притис до себе й заплакав. Він не розумів: за що Господь дарує йому стільки напасті? Спочатку бідолашна п’яниця, що дала життя його дитинці. А потім дівчина, з якою він розтанув серед взаємних неземних почуттів – втекла світ за очі до старого діда? І тепер вони приймають муки та не бачать виходу...

– Па! Ти цього? – спитала маленька Катруся й попестила його по мокрій щоці.

– Нічого, котику! Все добре. Ми з усім справимося. Правда? – шепотів Ден та хотів стати пташкою, щоб зі своєю крихіткою перенестися кудись, де не так тяжко.

Тепер зайшла мама:

– Синочку, що сталося? Чому ти плачеш?

– Ой, мамо! Немає в тебе більше дурнуватої невістки. Зателефонували й сказали, що напилась якоїсь гидоти та в морзі лежить...

– Прийми, Господи, її душу! Відмучилась бідолашна. І ти з нею теж, – кілька разів перехрестилася мати та пішла, щоб запалити свічку. А Денис дуже хотів зателефонувати мені, але навіть цього зробити не міг. Навколо нього є дорогі жінки, а він відчуває себе самотнім серед світів і це нестерпно боляче.

Ранком Ден зателефонував Дорошенкові й сповістив, що бере три дні для організації похорону. Георгій Олексійович запитав: чим треба допомогти? А ще згадав, як та нещасна приходила до офісу й виглядала не на свої двадцять сім, а на змучену хворобами стару жінку. Потім згадував наші стосунки з Деном та розлуку й розумів, що хлопець народився під якоюсь дуже несприятливою зіркою. Адже для розумного й щирого чоловіка доля припасла занадто багато горя...

Розділ 25. Охороняти й захищати

А ми того вечора все ж побували в Національній опері. Вистава здалася мені гидкою, бо актори весь час фальшивили й поводилися так, наче вони на репетиції. Що поробиш? Я дитина піаністки! А може це тому, що сьогодні в моєму житті сталося стільки знакових подій. Я була в Його руках, Він був у мені. Я відчувала, що кохана і кохаю, всім серцем і душею... Тому у тій ложі виглядала настільки відстороненою, що мій уважний пан постійно поглядав на мене, а в антракті не витримав та запитав:

– Коточку, а чому ти повернулась зі своєї корпорації така засмучена й навіть трішки заплакана?

Тепер я була страшенно вдячна своєму розумному охоронцю за салонний макіяж, бо ніякої похибки в поведінці чи зовнішності пан Стеловський не прощав!

– Вітольде, ну ти ж знаєш: дівочі сльози - то вода. Сіли, позгадували, от вони й потекли...

– Як ти мене назвала? – присіпався дід. – Тільки вчора я був Вітеком, а сьогодні став Вітольдом? Щось на тебе Батьківщина дивно подіяла, треба терміново повертатися додому.

Я була не в настрої ні захищатися, ні сперечатись. Додому, так додому. Адже без Дена – це ніякий не дім. Все одно, що голодному дивитись на повний стіл їжі й не мати змоги поласувати хоча б шматочком. Потерплю, може якось здихаюсь цього тирана? Знаєте, це на мене так впливає доброта Денчика. Вона в ньому кругом. Ось побула в його обіймах кілька годин і теж повірила у вселенське добро й справедливість!

Скоро я розпрощалась з родичами, сіла в літачок і він миттю домчав нас у маєток. Але традиція, що після мандрівки в житті повинно статися щось жахливе – набувала статусу постійної. Ні, цього разу хазяйський син Янек не прилетів без попередження до Варшави. І маєток пана стояв на місці та не згорів. Все було набагато гірше.

Добра й віддана кухарка Зося, обійняла мене як рідну та прошепотіла на вушко:

– Біда, пані Снєжко... Дурнувата Йолка проговорилась, хоч я її просила... Тримайтесь, дорогенька!

– Про що ти торочиш, Зосю? – тільки й встигла запитати я та побачила очі Вітольда.

Він вийшов з кабінету в такому гніві, з яким я ще ніколи не стикалась. Це навіть близько не схоже було ні на наслідки автопригоди, ні на прибуття сина; навіть на день, коли служниця обібрала сімейний сховок. Зараз було щось набагато гірше...

– Сніжано, зайди до кабінету! – дуже суворо прогарчав він, а Зося тільки встигла перехрестити мене вслід.

– Що це ти мене кличеш так офіційно? А ще говорив, наче на мене Батьківщина погано подіяла. Вітеку, що сталося? – грала я, як могла. Але коли глянула на його долоню, серце випало із грудей.

– Це ти мені скажи: що сталося? – відповів дід і я побачила, що в його руці красується моя вірна подружка – протизаплідна пігулка...

– Якісь ліки? – встигла сказати я й отримала гучного ляпаса. В моїх очах стало темно і я впала на килим.

Миттю на Вітольда кинувся Тед та затиснув його руку так, що той завив:

– Гад, відпусти! Курва! Боляче... Все, відпустив!

Я лежала на підлозі й відчувала, як перед очима крутиться світ. А Тед спокійно подав мені руку й посадив у крісло. Потім набрав у склянку води та подав мені, наче Вітольда тут взагалі не було.

– Я тебе закопаю, падло! Ти що зараз зробив? На хазяїна руку підняв! – шипів пан Стеловський, але охоронець мирно подивився в його бік й зовсім тихо відповів:

– За що, мій пане? Ви наймали мене охороняти й захищати пані Стеловську, від загрози зовнішньої та внутрішньої. Саме це я й зробив. А хто нападник – не має ніякого значення. Почитайте наш Договір і, якщо Ваша ласка, Статут охоронця. Це все? Я можу йти?

– Можете, пане охоронцю! Гарна робота. Але ж як болить, – потирав руку Вітольд і, як виявляється, вмів дуже швидко впоратися зі своїм гнівом.

– Лід прикладіть і все пройде. Пані Сніжано, я можу йти? – наче нічого й не сталося, виструнчився переді мною охоронець. – Зараз принесу мазь. Дуже хороша, від ударів. Завтра й сліду не побачите. Я миттю...

– Ого! Коли це встигли так потоваришувати? – спитав Вітольд, коли Тед вийшов. Він все ще розтирав руку, яка вдарила мене вперше в житті, але я мовчала.

– Прости... Дівчинко моя, ну не стримався я. Наче з глузду з'їхав, коли побачив. Я так шалено хочу наших діточок! На перевірку зібрався принижуватись, а відповідь виявилась зовсім іншою. Чому: скажи? – повзав він перед кріслом.

Але я наче води в рот набрала. Мені було так огидно, що він вдарив. Не спитав, не поговорив, просто повівся як дикун, а не той високоосвічений та мудрий пан, яким він себе перед всіма виставляє...

– Ти тепер довіку мовчатимеш? – вже загравав він.

Зайшов Тед і не звертав ніякої уваги на господаря. Подав мені тюбика та пояснив:

– Кожні дві години легкими рухами, кілька мазків. Завтра будете, як новенька, пані.

– Дякую, Теде! – сказала я й заридала. Поки зі мною поводилися по-скотськи, я мовчала. Але коли людина намагалась допомогти – стало дуже боляче.

– Дякую, пане Теодоре. Вийдіть геть, будь ласка! – наказав Вітольд.

– Ви в порядку? – не здавався Тед, бо питав це у мене.

– Так. Можете йти. Дякую! – доволі офіційно сказала я й протирала сльози кулачками.

Охоронець вийшов, а Вітольд почав цілувати мені руки, а потім коліна, наче вже про все забув.

– Кохана, прости... Я не зроблю цього більше ніколи. Ну, не хочеш діточок зараз, я готовий чекати. Тільки обманювати мене не смій. Тоді я себе не контролюю...

Я почула цю страшну фразу й подумала: якщо від пігулки він так розлютився, що ж тоді буде зі мною, коли хтось донесе йому, що я кохала і кохаю лише одного на світі, але то зовсім не він? А за нього вийшла через шантаж батьків й тихо чекаю: коли він здохне та звільнить мене від себе.

– Ну, скажи мені хоч щось, доле моя прекрасна! – заглядав мені в очі він.

– Попроси, будь ласка, служниць перенести мої речі до старої кімнати та нехай підготують постіль. Мені полежати треба, – остаточно висохли мої сльози.

– Ні! Не карай мене аж так жорстоко. Я не можу без тебе...

– Зможеш. Любиш бити жінку, то побудь без неї трохи, – тяжко зітхнула я й він зрозумів, що зараз мене легше вбити, ніж переконати змінити рішення.

– Добре, моя кохана. Так, я винен і буду нести покарання. Але чому скажи? – він що дійсно не розуміє?

– Вітольде, не зараз, – кивнула я та взялась за тюбик з магічною маззю.

Тепер я лежала на своєму першому ліжку в цьому домі. Здавалося, що ці стіни ще пам’ятають мій страх і відчай, але тепер все було інакше. В мене тут вже з’явилися не лише вороги, а й вірні друзі. Я прийняла душ і вляглася там, де ми з Вітольдом вперше кохались. Він був тоді таким осяяним, а наразі ледве не вбив. Але ж ще не вбив! У двері хтось постукав.

– Проше! – відізвалась я. Зайшла пані Зося й принесла на таці молоко та фрукти.

– Попийте молочка, моя пані. Це повинно допомогти. Ви не ображайтеся на пана Вітольда, він же кохає Вас як душу. Це я у всьому винна. Ми хотіли до Вашого повернення все в хазяйській спальні протерти та перемити. Зденек з братом відсунули Ваше величне ліжко і Йолка почала прибирати. А потім побачила ту пігулку й сховала, зараза. Я стара може й не побачила б, а вони ж з Беатою були «не розлий вода». От і захотіла Вам помститися. Курва ряба! Щоб їй заміж ніколи не вийти! Ну, а далі Ви знаєте. Прошу: попийте молочка. Що болить? – усім серцем намагалась допомогти мені добра по своїй природі жінка. А ще вона пам’ятала, що саме завдяки мені, вони з синами досі служать у маєтку.

Я подякувала Зосі за правду й співчуття, попила смачного домашнього молока, намазала щоку, як вчив Тед та заснула міцно, наче нічого й не сталося.

Хочеш не хочеш, але маленька пігулка, мимоволі, зробила аж дві добрі справи. По-перше, поставила всі точки над «І» в питанні з нащадками. А по-друге, перекрила шлях нелюбу до мого тіла після того, як я ще й досі відчувала мого коханого у собі.

Розділ 26. Щира розмова

За кілька останніх днів я страшенно зморилась, тому спала, неначе вбита. Але перед сном замкнула високі дубові двері своєї кімнати на ключ та навіть заблокувала ніжкою стільця. Я розуміла, що вечірні події зачепили самолюбство Вітольда настільки, що він тепер нізащо не зупиниться, поки не зробить нашого спадкоємця. Пігулки він вилучив й нічого не заважало йому просто взяти мене силою.

Я не помилилась, бо серед ночі прокинулась від ґвалту в коридорі. Спочатку хтивий дід мріяв тихенько зайти та робити зі мною все те, що завжди робив уночі. З тією різницею, що обов’язково миттю запліднив би мене, а я нізащо не могла такого допустити. Вітольд намагався відчинити міцні двері власного дому, а потім покликав управителя з ключами. Та ключ в замку з мого боку заважав і пан зрозумів, що крихітка-дружина ганьбить його перед власними слугами. Від цього він ще більше збожеволів та підняв на ноги пів маєтку. Але в справу знову втрутився мій охоронець. Він сказав хазяїну, щоб той ішов спати, інакше він викличе поліційне підкріплення. Кажуть, Вітольд виглядав наче звір, але мовчки пішов до себе. Ну, й слуги швиденько розповзлися по своїх комірках.

Дивно, але вранці господар не влаштував ні істерики, ні інших розбірок. За сніданком всі поводилися так, наче нічого й не сталося. Ставки були занадто високі. А дурних у маєтку не водилося. Кожен, від управителя до конюха розумів, що ситуація напружена далі нікуди. Нікого не радувало опинитися під хазяйським батогом, як колись злодюжка квітів. Правда, окрім батога у Вітольда ще й була зареєстрована колекція зброї, сучасної й антикварної. Тому челядь мовчки шмигала поміж надутих господарів.

Я подякувала пані Зосі за чудові млинці з джемом та, наче казкова принцеса, кліпнула перед паном невинними очима:

– Вітеку, мені треба до лікаря. Якщо хочеш, можеш мене супроводжувати.

Від ніжного звернення його перекосило болем, але ж це був сам пан Стеловський. Він відповів стримано та ввічливо:

– Вибач, люба, я не можу. У мене справи. Бери свого суперохоронця та їдьте куди завгодно. Пробач, ще раз за мою вчорашню нестриманість.

– Я вже пробачила, – посміхнулась я чарівною посмішкою коханої дружини та чітко побачила, як спалахнули болем його очі й подумала:

«Що, Вітеку, тобі теж буває боляче? Ти навіть не уявляєш, що зараз діється в моїй закривавленій душі! Хто тебе просив вимінювати мене, наче іграшку у батьків? І куди тобі зрозуміти, що я навіть мертвою належатиму лише коханому Дену!»

Я одяглась у звичайний буденний одяг, взяла трішки готівки й ми з Тедом поїхали на «броньовику» до Варшави.

– Дякую Вам, Теде, за все... І особливо за нічний захист, – тепер без посмішки, вимовила я тремтячим голосом.

– Та, будь ласка. По-перше, це моя робота. А по-друге, я страшенно не терплю насилля над слабшими. І мазь дійсно подіяла, – посміхнувся він, глянувши на моє личко.

– Так, спасибі, – відкрила я сумочку й простягнула йому тюбик. – Не хочу виглядати забобонною, але дуже сподіваюсь, що вона мені більше не знадобиться.

Чоловік весело кивнув і розсміявся:

– Пані Стеловська – ви диво. Таких жінок я ще не охороняв.

А я зараз чомусь невпевнено покрутила головою по салону та згадала голлівудські фільми про шпигунів. Мені дуже хотілося поговорити з ним відверто, але ж в авто могло бути прослуховування. Тепер від Вітольда можна очікувати чого завгодно. Інакше: з якого дива він так легко погодився нас відпустити до міста?

– Не переймайся. Тут можна говорити. Я тільки-но все перевіряв.

Зараз я відчула, що в цього супервоїна втілився мій Денчик. Адже це він полюбляє читати мої думки.

– Перепрошую? – не довіряла я своїм вушкам. Та охоронець знову щиро посміхнувся й додав:

– Ти не тільки горда й смілива, а ще й розумна. Рідкість для Вітольдових жінок. Він славиться, як любитель покірних. Звісно для того, щоб відчувати себе неперевершеним. А чому ти до цього переліку потрапила?

Я тяжко зітхнула та навіть не збиралась робити йому зауваження за звернення до підопічної на «ти». Мені було дуже приємно, що наша розмова набувала людського характеру.

– Дурна була, батькам хотіла допомогти. Він у мого тата міг справу відібрати. А після нашого одруження – залишив. Я думала швиденько виберусь та не вийшло. Ми з Деном тоді вже кохали одне одного. А тепер мучимось в розлуці й невідомо: чим все закінчиться. Мені до себе якось байдуже, але за Нього я страшенно боюсь...

– Боїшся за нього? А він за тебе? Як можна було додуматись відправити дівча в руки цього нелюда? – обурювався Тед. – Ви ж навіть не уявляєте: скільки він у дев’яності людей загубив.

– О, Господи! Краще б мені цього не знати. А він ще й спадкоємців наших хоче! Сьогодні вночі я страшенно злякалася. Він і раніше накачував мене снодійним та ґвалтував, як хотів. На ранок часто бувала в синцях та подряпинах. Але від страшних наслідків пігулки рятували. А тепер дорога лише до петлі...

Поки я розповідала Тед ставав усе похмурішим:

– То от яке у Вас щастя, пані Стеловська? Ну, з ліками я допоможу, а з долею, ні. Давно я не чув тут такої гидоти. Інша справа в Азії чи Африці. Але щоб у Варшаві? Та ще про нашого «чарівного» мецената! Навіть я такого не припускав.

Наразі Тед зупинив Форда біля аптеки.

– Посидь тут, я скоро, – замкнув мене всередині він. Я сиділа під враженням почутого та поки не зовсім розуміла: навіщо цей охоронець так багато мені розповів? А ще дивно викликав мене на неймовірну відвертість. Я ж його зовсім не знаю, а відкрилась, наче рідному.

Через кілька хвилин Тед повернувся до авто і показав мені протизаплідні пігулки. Він дістав воду з бардачка:

– На, прийми. Не думаю, що тобі треба їх у себе тримати. Якщо вже у вас такі стосунки – нехай будуть у мене. Я буду кожного дня приносити по одній.

– Дякую тобі за все, пане охоронцю! Без тебе, за ці дні, я вже точно здохла б.

Чоловік знову сумно посміхнувся й відповів:

– Але ж це моя робота! Я радий, що допомагаю. Хочеш, буду вночі чергувати під дверима? Тоді воно до тебе не припреться.

– Теде, за такі дії він тебе миттю прожене і я залишуся сам на сам зі своєю смертю, – заперечила я йому.

– Бог свідок: ти неймовірно розумна! Але якось розберемося. До речі, ти не замовляла супроводу? – поглядав чоловік в оглядове дзеркало й цей погляд був надто незадоволеним.

– Що? – не зрозуміла я його натяку.

– За нами стежать від самого маєтку, але точно не ваші. Найняв дід ще когось. Але навіщо? Нікуди гроші дівати, то нехай пограється. Ти пристебнута? Зараз трішки покатаємось, – таємниче посміхнувся Тед і натиснув педаль газу.

Форд був занадто важким, але справлявся з ним мій охоронець віртуозно. Він знав Варшаву, як свої п’ять пальців. Інколи заїжджав у глухі дворики, а інколи набирав дику швидкість на проспектах. Коли вкотре наші спостерігачі промчали повз, в невідомому напрямку, він відстебнув ремінь та відкинувся на сидінні:

– Відпочинемо трохи, нехай поганяються за власним хвостом. А до якого лікаря ти збиралась?

– Та ні до якого. Мені б тільки в клітці не сидіти. Я від цієї поїздки ожила навіть. Щиро дякую тобі, Теде!

– Немає за що. Я ж колись теж був живий і кохав, як ти. Тільки тепер її більше немає. А я ходжу цілий та порожній. Ось радий, що тебе захищаю...

– Господи! В тебе була Кохана? Що сталося? Розкажи. Запевняю: мені вже можна, – дивувалася я все більше нашим одкровенням.

– Можна. Ти хороша й дуже нещасна. Ми теж були одним цілим, а потім вона забрала собі мою кулю. В бою. В Боготі. І я залишився на світі один. Вона часто приходить ночами, а вдень я тепер тільки Робокоп.

Кілька днів тому, коли Вітольд нас познайомив, я й уявити не могла, що в цього чоловіка є сльози, а зараз я їх бачила.

– Хочеш своєму «щастю» зателефонувати? – розчулено запитав він. – На бери мій. У цього телефону відсутні координати. Хлопці спеціально зробили такий: не підслухати й не прослідкувати. А потім, заради розваги, поїдемо до твого психолога. Хоча здається взаємний сеанс - ми вже провели.

Розділ 27. Хочу сонця й квітів

Краще б я Дену не телефонувала! Тед дозволив використати свій «чарівний» телефон для розмови з моїм коханим і він розповів мені про все, що сталося. Тепер я знала, що Денис Задорожний – вдівець. Мабуть, я повинна була миттю стати безмежно щасливою... Але це не про мене. Людське життя дається десь там, нагорі, й відбирається теж звідти. Я так вважаю. Тому радіти смерті молодої жінки було б якось дивно.

Так, вона не оцінила щастя, що випало на її долю і знехтувала ним. Виходить за це й покарана смертю. Чому тут радіти? Навпаки, мені дуже шкода свою половинку, бо він там без мене! От коли вбили Алекса, Ден весь час знаходився поруч та підтримував мене. Був бальзамом моєї душі та лікарем тіла. А я не можу йому відповісти взаємністю, бо й сама підвішена на волосинці в цьому житті.

І як тепер страшенно хочеться стати Сніжаною Задорожною! Допомагати у вихованні Катрусі, хоча я її мало пам’ятаю. Та Ден дуже любить свою маленьку донечку й каже, що вона на нього схожа. А все, що рідне Йому – рідне мені.

У розмові, як змогла, я заспокоїла коханого. Розповіла йому, що тепер у мене є гарний друг і охоронець, котрий за Вітольдову зарплатню охороняє мене саме від свого роботодавця. Цьому Ден неймовірно зрадів. Правда, якби він був звичайним безмозким мужиком, то відразу ревнував би або навіть запідозрив би в зраді. Але Денис Задорожний дуже розумна, добра та віддана людина і довіряє мені, як собі. Це зачаровує й дає наснагу кохати Його ще більше.

Зате поруч зі старим розпусником жити стає все нестерпніше. Після того, як я почала відмовляти йому в утаємничених нічних розвагах – незадоволений жінкою, він тероризує весь маєток та з самовдоволеного усміхненого господаря перетворюється на деспота й тирана.

Якось пані Зося не витримала й попросила мене:

– Пані Снєжко, може Ви вже помиритесь з господарем, бо терпіти це просто неможливо. Вчора ледве не вбив бідну Крисю за те, що погано помила посуд. Здається він зовсім забув, що в нас для цього є посудомийна машина. Щось збилося в програмі, а винна була дівчина.

– Прости, Зосю, та я не можу. Мене в житті ніхто й пальцем не торкався, а він ударив. Я його просто боюся, розумієш? – відповіла я їй.

– Ще б пак! – витираючи сльози, сказала добра жінка.

Так ми всі й жили до наступного гормонального сплеску пана Вітольда. Дивно було спостерігати, як він недавно прийшов до мене з коробкою від ювеліра та намагався задобрити дорогим кольє. Воно було дивовижне, але це образило мене навіть більше, ніж той ляпас. Невже він вважає мене продажною настільки, що я за якісь камінці пробачу йому насилля?

Сьогодні я нудьгувала у відведеній мені кімнаті. Поговорила вже з мамою та просто зависала в мережі, читаючи новини світу. Тед примчав неочікувано й простягнув мені свій телефон:

– На, поговори зі своїм щастям-горем. Я тепер у вас наче секретарка. Та не ображайся, я ж не проти! Посередник між закоханих – це для мене щось новеньке й навіть приємне.

Я схопила трубку та шмигнула до ванної кімнати. Якоюсь штукою Тед регулярно перевіряв моє житло на прослуховування, але казав, що тут чисто.

– Привіт, коханий! Як ти? Господи, як же мені хочеться бути поруч з тобою. А що ви сказали Катрусі? Вона ще не знає? – закидала я питаннями Дена.

– Все нормально, поховали. Маленькій ми не казали, відправили до тітки в Черкаси. Там у неї онук, ровесник Каті. Нехай пограються, поки я житло до ладу приведу. Повернемося додому. Воно наче й дико таке казати, але все стає на свої місця. Я телефоную, щоб просто спитати: як моє кохання почувається?

Та відповісти я не встигла. Тед влетів зі швидкістю світла. Він вихопив у мене апарат та сховав його в кишені військових штанів. Інколи я жахалась його швидкості. За долі секунд цей чоловік встигав робити такі речі, які нормальна людина не зможе осягнути поглядом. За ним до ванної кімнати заскочив Вітольд та з перекошеним від гніву обличчям закричав:

– Що, тепер з охоронцем мутиш? Шукаєш молодшого? Я вже застарий для тебе? – він виглядав так, наче настав мій останній час.

– Пане Вітольде, будьте ласкаві, не треба кричати на мою підопічну. Їй і так зле, я просто допомагав. А Ви Бог знає про що подумали, – перекрив Тед своєму роботодавцю шлях до мене й відступати не збирався.

– Вийди геть, клята тінь! – репетував старий негідник.

– Лише після Вас...

– Я тебе звільняю! Сьогодні ж щоб духу твого в моєму маєтку не було. Не треба мені тут розводити коханців. Я її законний чоловік і сам розберусь: чим лікувати власну дружину, – шипів на охоронця Вітольд.

– Я перепрошую, але у нас з Вами контракт на рік. Я залишив відповідальну службу, на Ваше прохання. Я, звичайно, запросто можу поновитись на старій роботі. Але людина, якій я служив, буде дуже незадоволена Вашою поведінкою. Розумієте, про кого я зараз? – стояв на своєму мій захисник.

– От же ж холєра! – махнув рукою збуджений дід і вибіг геть.

Тільки тепер я поповзла по стіні додолу, але Тед не дав. Він підвів мене за плечі та переніс на диван. Від пережитого страху я, дійсно, була на грані втрати свідомості.

– Не уявляю: скільки ще зможу протриматись тут живою... – зізналась я й заплакала. Тед подав мені води.

– Ось тепер це вже схоже на справжню охорону! – з сарказмом вимовив він. – Ти перестань розкисати та пам’ятай, що в тебе є ціль. Ти ж супержінка, яка хоче жити і кохати. Окрім того, я поруч й нікуди не збираюсь. Але, думаю, тебе дійсно треба витягати звідси. На, договори. Бо там твій Денчик, без інформації, теж розум втрачає.

Вихований Тед покинув кімнату, а я знову набрала Дена й тепер не могла стримати сліз:

– Вибач, коханий! Трохи відволіклась. Що сталося? Та це наш дід тут істерики влаштовує. Добре, що Тед поруч.

– Ти плачеш? Що він тобі зробив? – бісився на тому кінці мій коханий. І, здається, таким я його теж ще не пам’ятала. Виходить, що там і тут вирує якийсь нервовий ураган. Мабуть, ретроградний Меркурій пустує... Перепрошую у тих, хто в це вірить!

– Та поки нічого не зробив, але навіть Тед каже, що мені треба звідси вибиратись.

– Господи! Ну, хоч знайшовся розумний чоловік, котрого ти слухаєшся. Я приїду за тобою і навіть не сперечайся! – рішуче сказав мій Задорожний.

– Дене, рідненький, але ж у тебе поминальні справи...

– Чорт з ними, з поминками! Вона про нас ніколи не дбала, а мені потрібно рятувати живу й найдорожчу. Тільки ж я не супервоїн, тому мені треба з твоїм охоронцем порадитись.

– Так, звичайно я йому скажу. Наразі він охороняє вхід до моєї кімнати, день і ніч. У нас тут що не година, то «веселощів» додається. Цей ненормальний затероризував уже всіх. Дене, виходить я скрізь винна й можливо скоро прийде розплата. А я хочу сонця й квітів, тільки останніх бажано не на могилці. А ще твоїх божественних обіймів. Прошу тебе, будь ласка, приїдь! – просила я та тільки тепер до кінця розуміла: яке страхіття той «фіктивний шлюб» й чим він закінчується...

Я покликала Теда та сповістила, що Ден зібрався мене рятувати. А він сказав майже те саме, що мій коханий, тільки навпаки:

– Ну, слава Богу! Дійшло до твого доброго й ніжного, що він може відразу ще одну жінку втратити. Тільки цього разу Кохану! Я з ним поговорю і ми все владнаємо, а Ви пані, лягайте собі відпочивати та ні про що не хвилюйтесь.

Тед лагідно посміхнувся і мені здалося, що у нього над головою з’явився ореол янгола. А як іще мені дурній пояснити ситуацію, коли Бог подарував мені цю людину для захисту, коли вже нічого не могло врятувати?

– Добре, Теде. І знову щиро дякую, що жива, що допомагаєш. Дай тобі Боже здоров’я! Я вже й не знаю: пігулку ту приймати, чи відразу на цвинтар збиратись? Мені її навіть пити гидко, – згадала я, що стурбований дід може мене підстерегти та зґвалтувати.

– А, точно! Я й забув. Прийми, на всякий випадок, – дивно сказав він і я зрозуміла, що людина в якої немає страху, тепер теж розмірковує про різні варіанти подій, навіть про власну смерть. Невже він готовий мене аж так захищати? Та не треба про найгірше! Я випила жіночий захист, який нормальні люди приймають, живучи з коханими, а потім вклалася у свою першу тут постіль і спробувала поспати.

Тед пішов на пост за дверима, але не став говорити про таємне. Наразі по садибі бродили різні очі й вуха, та далеко не всі вони були нашими друзями. Хто його знає: де і як, але охоронець поспілкувався з Деном і вони порозумілись, наче давні друзі. Я відчула це, коли Тед мені сказав:

– Все буде добре, пані. Я навіть не знав, що чоловік може так віддано і неймовірно кохати. Мабуть, це в мені говорив егоїзм. А тепер я точно знаю, що хочу й буду вам допомагати. А ще вірю в те, що ми розворушимо це середньовічне кубло одного тирана. Люди ж зовсім про нього нічого не знають. Ось відправлю вас на Батьківщину й підійму у ЗМІ такий гармидер, що йому буде вже не до меценатства.

Семе таке пообіцяв мені вірний друг-охоронець та знову застряг, на ніч, під моїми дверима.

Розділ 28. Фатальна помилка

Напередодні приїзду Дена я «тяжко захворіла». Звичайно, це була наша з охоронцем вигадка для самодура-Вітольда, щоб вибратися з маєтку. Сімейний лікар, пан Шидловський, згадав усі відомі йому діагнози та не міг зрозуміти: чим мені допомогти? А я весь час скаржилася на страшний біль у м’язах, як після викрадення та стогнала, наче помираю. Вирішено було, що Тед завезе мене до медичного центру в Варшаву. Там я пробуду кілька днів, щоб пройти повне обстеження. Насправді ми з Деном розраховували зникнути з поля зору паскудного пана та опинитися в Києві.

Вітольд купився на мою гру, тим більше що факт знервованості панував у всьому маєтку. Він пам’ятав, що такі симптоми в мене вже були й дозволив охоронцю транспортувати дружину до Варшави. Чарівник-Тед вже замовив нам з Деном номер в одному непримітному готелі та казав, що давно не був настільки захоплений своєю роботою. Адже він допомагав закоханим, а ще подібні дії вносили ковток свіжого повітря в його власне життя на землі.

Професіонал уважно перевірив номер і залишив мене в ньому, а сам ввічливо пішов чергувати до пункту нагляду. Скоро з’явився мій Ден й ми знову не пам’ятали себе від щастя! Яке ж це неймовірне відчуття, знову опинитись в полоні аромату його ніжних обіймів... А ще з величезною радістю сказати: «Дякую, Варшаво, і прощавай!» Звісно Тед залишиться працювати на рідній землі та спробує, як обіцяв, знешкодити пана Вітольда. А ми з коханим постараємося якнайшвидше забути про ці страшні часи.

Здавалося, що Ден просто шокований щастям. Адже сьогодні він не потайки зустрічався з чужою дружиною, а приїхав повернути своє. Погодьтеся, це вже зовсім інша відповідальність і насолода. Наразі коханий обережно перевіряв моє тіло вустами, а я раділа наче дитина, що вирвалася з лап звіра та весь час жартувала:

– Ну, як забереш собі, чи залишимо для пана?

– Та обломиться йому. Досить користуватися чужим. Не віддам більше нікому! Ти мені долею призначена і будеш моєю завжди, – рішуче відповів мені Задорожний і роздягав, не питаючи згоди.

Я вже чую абсолютно доречне запитання: якого біса ви віддаєтесь своїм бажанням тоді, коли треба тікати, не озираючись? Все правильно! От тільки у нас немає власного літака, а до вечірнього поїзда ще доволі багато часу. То чому б не провести його в гарному ліжку, божевільно кохаючись? Ми обоє дуже сумували й донедавна боялися навіть думати про таке...

А в закуточку, на поверсі, відбувалися деякі події. Незнайомий здоровань покликав дівчину, що збиралася почистити килими:

– Слышь, коза, сюда иди!

– Ви мене? – здивувалася та.

– Вот напасть с этими иностранными курицами! Тебя, разумеется. Гаворю: падайти!

Дівчина знизала плечима та підійшла ближче:

– Чево ты хочешь, пацан?

– Землячка! Вот павезло. Только, т-с-с! Видишь поц вдали сидит? На тебе соточку, начинай пахать, а когда возле него будешь – застопори свою балалайку да помощи у нево папраси. Усекла?

– Да усекла я, усекла. А патом чаво делать? – поцікавилась «землячка» й запхала сто доларів собі у корсет.

– Просто згинь, – пояснив невідомий.

Охоронець нашого з Деном щастя спокійно сидів під великим декоративним деревом та вдавав, що цікавиться журналами. Насправді він весь час спостерігав за переміщенням людей. Ось пройшлася огрядна пані з дитям. Потім пара похилого віку спустилася ліфтом. А ще дівчина-прибиральниця почала працювати на поверсі. Шум машини трохи заважав, але нічого. На мить вона перестала тягати свою машинку й присіла поруч.

– От же клята техніка! Знову заїло, – ображено сказала вона й жалібно попросила: – Перепрошую, пане! Можете натиснути ось тут, бо я вже всі руки віддавила?

Щирий душею Тед, після спілкування з нами, чомусь втратив свою професійну підозрілість. Він схилився до побутового обладнання, але допомогти не встиг. Здоровань вдарив його пістолетом по голові так, що Тед похитнувся і втратив свідомість. А двоє бугаїв застебнули йому за спиною руки у звичайні наручники й поволокли до службового виходу.

До нас з Деном увірвались ще четверо відморозків, а за ними гордо зайшов пан Вітольд Стеловський – мій законний чоловік. Я скрикнула й зрозуміла, що побачила нашу з Деном смерть...

– Ах ти ж тварюка! Я тобі душу віддавав, все до ніг кинув, а ти мене то з охоронцем, то з якимось жиголо зраджуєш! Вантажте їх у фургон, – крикнув він.

Я миттю припустила, що коли він вважає Дена місцевим альфонсом – не все втрачено. Можливо у нас є шанс вижити? А ще я не бачила тут працівників з його охоронної фірми. Тобто, щоб мене знайти він взяв випадкових людей. Чому? Ці думки билися в моїй нещасній голові, коли одягалася.

Мій коханий архітектор приготувався до протистояння, але я молила його поглядом просто мовчати й поки виконувати накази Вітольда. На вулиці нас запхали у припаркований під самі двері фургон та заліпили роти скотчем. Всі виродки мали при собі зброю, тому нас навіть не зв'язували. А Тед вже лежав у фургоні на підлозі й з його потилиці сочилася кров.

Везли нас десь з пів години. Вітольд сидів за перепоною на передньому сидінні й виглядав просто жахливо. Я бачила вже багато виразів його обличчя, але такого ще ніколи.

Нас привезли на якийсь покинутий об’єкт за містом і по виразу обличчя Теда я зрозуміла, що пора молитися. Мабуть, як професіонал, він оцінив місце та приблизну кількість трупів, що поховані навкруги. Але поки нас заволокли у підвал. Хлопців підвісили до брудних труб, а мене «люб’язно» прив’язали до стільця.

«Шалено закоханий у свою квіточку», тобто в мене, пан Вітольд Стеловський присів навпочіпки та сяючи своїм звірячим поглядом, спитав:

– Просити прощення перед смертю будеш, курво?

Спочатку я молилася, щоб хлопці не сперечалися зі зграєю гидких потвор та думала, щось зміниться. Але тепер прийшло розуміння, що шансів у нас жодних, тому нахабно посміхнулася й дуже впевнено відповіла:

– Прощення просять у Бога, у людей, а не в нелюдів. За що я в тебе повинна просити прощення: за те, що шантажем виміняв собі іграшку? За те, що ґвалтував ночами, накачував препаратами? Ти ж тільки намагаєшся виглядати паном, а насправді дикун, яких мало. Тебе всі ненавидять та бояться. Ти нице нещасне створіння, у якого немає ні серця, ні душі... Я тебе ненавиджу й зневажаю. З того світу приходитиму проклинати!

І плюнула йому в обличчя. Потім примружилась, бо знала що вдарить, а він посміхнувся ще паскудніше, протер лице своєю фірмовою хустинкою й сказав:

– До скону буду захоплюватись твоєю сміливістю, жінко. Будь воля Господа – ми могли б правити світом, але сьогодні ти здохнеш. Ґвалтуйте її, доки не загнеться. Довго, щоб мучилась. І цих теж помаринуйте. А на світанку закопайте всіх...

– Так, пане, – радісно закивали його найманці.

Тоді я бачила свого ката, чи вірніше закордонного «чоловіченька», востаннє.

А його «помічники», задоволені тим, що тепер залишились головними – перед початком наших страждань вирішили перекурити й один з них сказав:

– Классная телочка! Пашли разыграем в бутылочку: кто будет первым.

– Но-но, первый всегда я. Тухлый, ты что забыл?

– Че-е это? Я тоже хачу быть первым! – зараз він отримав від старшого запотиличника та відразу згодився:

– Все, Серый, все! Я ж панимаю… Твоя власть!

– Была бы моя, я бы ее продал подороже. Ты ее кожу видал? Только Вит приказал, чтобы здохла. Жаль! Такие бабки пропадут. Пашли, не будем тянуть резину. Нам еще патом фургон надо будет после кровищи отмыть…

Розділ 29. Не Божа кара

Вітольд був монстром, але додому повернутися не зміг. Навіть зараз, коли віддав мене потворам і виніс вирок про болісну смерть, весь час бачив перед собою прекрасні сині очі й ніжну посмішку. Він згадував, як вперше зустрів мене в Києві та відчув шалені молодечі бажання. Поїхав додому й намагався зрозуміти: як отримати собі українську дівчинку? Вихід підказав старий адвокат, що був в курсі справ київської контори. Вітольд миттю вчепився в шантаж і ввічливо «попросив» у батька дочку, не просто так, а в дружини. Ну, хіба ж це гріх? Дати дитині царське життя в його маєтку.

Він не очікував, що дівчина погодиться. Заради батьків заміж вона вийшла, але жити з ним не хотіла. Тоді старий хитрун якось підпоїв дівча одним пійлом і вони солодко кохались, наче в казці. Звісно, під препаратом, дружина-невільниця прийняла його за іншого. А коли дізналась правду – знову замкнулась у собі й більше не хотіла його. Та Вітольд просто божеволів за її тілом і продовжував підпоювати снодійним. Квола красуня була не такою привабливою, але ж він ладен був навіть на таку близькість. Тим більше коли вона не чинила опору – збоченець урізноманітнював задоволення. Вона навіть попливла з ним у весільну подорож на яхті та деякий час терпіла його пристрасть, але ж не кохала! А він страшенно хотів взаємності й діточок. Тільки молода дружина, виявляється, весь час приймала протизаплідні пігулки та зневажала його бажання.

Потім була автопригода, викрадення, суперохоронець за дикий гонорар. Він же думав, що захищає дружину від зовнішніх ворогів, а той охоронець сам закохався й почав захищати її від самого Вітольда, ще й допомагав утекти. Ця зрада стала останньою краплею і тоді пан віддав красуню-дружину на смерть.

Вітольд мчав містом та не розумів: куди й навіщо він їде? Перед очима стояли ЇЇ збурені ненавистю прекрасні очі та не відпускали ні на мить. Він чув прокляття коханої жінки на свою адресу й це було неймовірно боляче. Зараз Вітольд різко загальмував та повернув на стоянку ресторану східної кухні. Ним володів його шурин, тобто брат покійної першої дружини. Коли Ельжбета померла, той почав стверджувати, що саме Вітольд завдавав їй великих страждань. Щоб заткнути шурину рота Стеловський подарував тоді цей заклад. Дивно, але Мілош відразу притих й навіть почав запрошувати родича до себе на частування. От чому не всі такі згодливі? Чому ця маленька гарна дівчинка так і не скорилася йому? Він же дарував їй тіло й душу, катав на яхті та літаку, дарував царські коштовності, а вона зовсім не оцінила його старань та захотіла втекти з якимось малолітнім вилупком? Чому? Він не розумів!

В арці дівчата у східному вбранні низько кланялися шанованому пану та одна з гейш-офіціанток провела його на законне краще місце в залі. Миттю з’явився пан Мілош.

– Як живеш, Вітольдику? Чому так довго не заходив? Все кохання зі своєю юною україночкою спочину не дає? – ввічливо спитав той, а у Вітольда очі налились кров’ю й він так гиркнув у відповідь, що Мілош нічого не зрозумів та покликав до себе рукою дівчину. – Сюзі-сан вся твоя. Ідіть до кабінету. Бачу настрій у тебе поганий, вона вміє робити хороший. А тим часом тут накриють, як ти любиш...

– Нехай згине! – скрикнув Вітольд і дівчина з кольоровим віялом розтанула у пітьмі залу. – Літрову мого улюбленого бурбона та ніяких дурнуватих страв з твого меню. Хочу стейк, з кров’ю... І Мілоше, Христом-Богом прошу, йди геть!

Шурин з давніх-давен знав шалений характер свого родича й миттю зник. Зате вдалині, через блискучі шторки на пана Вітольда, одночасно з любов’ю та ненавистю, дивились ще одні давно знайомі очі жінки. Так, то була Беата – служниця й коханка, з якою він розстався, коли одружився зі мною. А потім вона переспала з його сином-п’яницею і вони вкрали зі сховку чверть мільйона євро. Та щастя це Беаті не додало. Вона й грошей не хотіла, раче насолити колишньому коханцю. Гроші поїхали з синочком в казино Лос-Анджелеса, а дівчина знову й знову сумувала за старим життям. Після мого невдалого викрадення, Беата залягла на дно, але залишала Вітольда в полі свого зору. І ось тепер, коли побачила його одного, без мене, їй знову закортіло випробувати долю. Колишня служниця перевірила пружність свого корсета, підкрутила пасмо волосся та й пішла назустріч коханому.

– Мої вітання, ясновельможний пане! – вимовила жінка якомога ніжніше й лагідно посміхнулась. Здавалось, наче Вітольд побачив привида. Він насупився гірше, ніж до того й без прелюдій спитав:

– Хто ти й чого тобі треба?

Це звісно було дуже образливо для жінки, всередині якої він провів багато часу, але вона не здавалась і продовжила:

– Дякую, що залишаєтесь таким же жартівником, мій пане! Я – Беата, Ваша улюблена служниця. Можна присісти?

– Ні! – скрикнув він, а потім додав: – Пішли зі мною.

– З радістю, мій пане! – щасливо посміхнулась вона й, мабуть, думала що колишній коханець поведе її до кабінки для втіх. Але Вітольд виволік дівчину через службовий вихід на задній двір, а потім підхопив та скинув у сміттєвий бак. Беата вдарилась об щось тверде й скрикнула від болю.

– Будь там, де тобі місце й більше ніколи не потрапляй мені на очі! – злісно прошипів пан Стеловський та повернувся в зал. Після зустрічі з минулим добре вимив руки й розпочав літрову пляшку бурбона.

А нещасна Беата вилізла зі сміттєвого бака та обтрушуючись пішла геть. По дорозі додому вона ридала, як звичайна ображена жінка і чомусь не хотіла зрозуміти, що будь-яка біда спричинена іншим, наче бумеранг, обов’язково повертається до свого творця.

П’яний мов чіп пан Вітольд, звичайно ж, не поїхав до себе додому. Та й нікуди йому було поспішати, бо ні мене, ні тривог пов’язаних з нашим спільним життям він більше не мав. Спочатку настирливо чекав докладних новин від тварюк, яким вручив наші життя, але телефон наче онімів. Вітольд піднявся на другий поверх, в номер невеличкого готелю й відключився. Його сон швидше нагадував гарячку. Змучений пошуками тіла юної дружини він кричав, потім плакав та все одно залишався самотнім звіром і катом.

Зате зраджена та принижена Беата вирішила діяти напевно. Вона зрозуміла, що зворотного шляху ні до маєтку, ні до серця пана Вітольда в неї немає і в жінці знову прокинулась дика жага до помсти. Двічі: з гальмами в авто та викраденням суперниці – у неї не склалося. Але втретє вона не схибить.

Рано-вранці жінка дістала з-за образів маленького пакуночка, одягла рукавички, пересипала трішки порошку до крихітної пляшечки, розмішала з водою, протерла й засунула поміж пишних грудей. Вона приїхала до ресторану й точно знала, що сповнений муки від вчорашньої пляшки бурбона Вітольд обов’язково спуститься похмелитись та чогось попоїсти.

Ще з часів їх дружби з паном, Беату тут добре знали та не звертали на неї ніякої уваги. А Вітольд, дійсно, спустився до сніданку. Він був страшенно пом’ятим та неголеним. Ніколи раніше так виглядати пан собі не дозволяв. Сів за стіл, замовив суші та біле вино й чекав на виконання замовлення. Шустра Беата вловила хвильку, коли сушист відвернувся, хлюпнула на тарілку безбарвної рідини й миттю опинилась аж на іншому кінці зали. Пан Мілош, особисто взяв блискучу тацю та й поніс сніданок родичеві.

Вітольд довго насолоджувався вином, а потім взяв палички й почав снідати. Він з’їв майже половину свого останнього в житті харчу, коли перед очима почали з’являтися дивні картинки. Вони ставали все розмитішими, аж доки світ не провалився у пітьму. Дівчатка-гейші побачили як величний дідуган падає на стіл й заверещали так, що всі інші вранішні відвідувачі розбіглись хто куди. На гамір з кухні вийшов пан Мілош. Він приклав пальці до сонної артерії родича, але там було тихо, як на цвинтарі.

– Матір Божа, так він же мертвий! – скрикнув хазяїн закладу. – Барбаро, вішай табличку «Ми зачинені». Чеславе, дзвони медикам та в поліцію. Достукався клятий деспот! Тепер зустрінешся з моєю сестрою. Нехай тобі Ельжбета хоч на тому світі покаже, де раки зимують.

Через вікно, з вулиці на все це дійство тихо дивилась знайома нам дівчина, з її очей капали сльози, а вуста промовляли:

– Це тобі, Вітеку, за мою розбиту юність і втрату надій. Гори в пеклі!

Розділ 30. Святий грішник

Тупі садисти, яких Вітольд десь відкопав спеціально, щоб потім не шкода було здихатися, покурили й були готові зайнятись улюбленою справою: бити зв’язаних чоловіків та ґвалтувати жінок. Це вони останнім часом набридали Теду своєю присутністю та катались за його Фордом. Він бачив їх, але не звертав особливої уваги.

Обірванці, радісно ковтаючи слину, повернулись у підвал. Вони йшли наче вівці - один за одним та навіть уявити не могли, що професіонал уже розтягнув мотузку в себе над головою й миттю плигнув на першого з дикунів. Він різко смикнув його голову вбік і на цьому шлях дешевого кривдника завершився навіки. Тед встиг вихопити пістолет мертвяка та, прикриваючись його тілом, вистрелив точно по цілях. Це було так неочікувано, що ми з Деном встигли лише зажмурити очі, а коли відкрили - тварюки лежали всі.

Один з них застогнав, адже був ще живий. Тед натиснув йому на рану і той завив від болю:

– Життя залишу, якщо говоритимеш з поліцією. Як там: правду й нічого окрім неї?

– Говоритиму! Все, що хочеш скажу, тільки відпусти, – благала гидота.

– Ну дивись мені, а то я й передумати можу, – додав Тед.

– Брат, перевяжы. Кровью истеку! – вирішив, що вони вже друзі, нелюд.

– Чорти в пеклі тобі брати. Зараз перев’яжу, – посміхнувся наш сміливець та якось знаючи, що рана не смертельна, вирубив падлюку й додав: – Вважай, що перев’язав. Полеж тут, нікуди не йди.

Дивно, але така прекрасна й добра людина, якою я знала Теда, наразі з ворогом проявляла свою темну сутність. Наче чарівник, з якогось потаємного сховку на собі, він вже дістав улюблений гострий ніж та легенько змахнув ним по мотузці Дена. Потім притримав мого коханого й з невимушеною посмішкою сказав:

– Ну що, хлопче, сподобалося тобі вітання на гостинній польській землі? Та не ображайся! Ми тут не всі такі. Наразі живий і слава Богу.

– Теде, дорогий наш, не Богу, а Вам... – ридала я і не могла зупинитись. А він підійшов, обережно відв’язав мене від стільця та сказав:

– Пані Сніжано, прошу, не плачте. Все вже позаду. Я б ні за що не дозволив їм Вас скривдити.

Мене охопила така істерика, що я забула про пристойності й на очах у свого коханого Дена, кинулась обіймати сторонню людину. Хоча стороннім він нам не буде вже ніколи, бо врятував від неминучої смерті.

– Все, все, все... Слухай заспокой її, як ти це робиш, бо я ж не можу. Права не маю. А я поки перевірю трупи та викличу поліцію, – абсолютно спокійно, посеред кровавого побоїща, пояснював подальші дії Тед.

– Але ж вони тебе посадять! Може краще втекти? – не дуже розумівся на юридичній стороні бойових операцій мій дорогий архітектор та вже обіймав мене обома руками, а я тряслася наче в пропасниці.

– За що? Нас викрали, збирались катувати та вбити. Я офіційний охоронець пані Сте... Вибач, пані Сніжани. Я її захищав. У нас є живий свідок, який все це підтвердить. Заодно Вітольда закопаємо надовго. Навіть його гроші та зв’язки не допоможуть. Власне я теж не без зв’язків. Ну, потягають трішки на допити та слідчі дії, але я це вже сто разів проходив. Тому дякую за турботу, але доповісти в державні служби вважаю своїм обов’язком, – чітко роз’яснив ситуацію Тед і вже набирав чийсь номер.

Ден намагався мене заспокоїти. Він ніжно пестив все моє тіло руками, а воно тремтіло та не могло повірити, що живе. І чому в мене така дивна реакція на погане? Коли біда – я стискаюсь як камінець. А коли мене починають жаліли – ридаю без упину.

– Сніжиночко, опам'ятайся, прошу. Дивись, все закінчилося добре. Тед сам усе зробив і ми тепер його боржники довіку. Теде, ти дивовижний у своїй справі. Хотів би я хоч трішки колись бути схожим на тебе у своїй.

Наш рятівник сумно посміхнувся й відповів Дену так:

– Та ти у своїй перевершив усі ймовірні сподівання. Он яка смілива й гарна дівчина тебе кохає. Вітольд в житті не чув від жінки таких слів, та ще й від зв’язаної.

– Теде, прошу не нагадуй більше про нього... – знову захлиналась риданнями я.

– Вибач, будь ласка, я не подумав. Алло! – продовжував жваво доповідати він спецслужбам про кримінальну подію.

– Не дивись туди, – просив мене Ден та пригортав до себе.

– А я хочу бачити їх смерть! – різко відреагувала я й Тед знову посміхнувся:

– От я й кажу: у тебе просто супержінка. Бережи її, бо таких на світі мало.

– Для мене одна-єдина! – гордо відповів нашому другу Ден та лагідно витирав мої сльозинки. – Якби ж я, дурний, знав на які муки її віддаю, через силу не відпустив би. Та вже пізно каятись. Тепер буду до кінця життя вимолювати прощення і кохати, як нікого в світі, – щасливо посміхався Ден й обережно дмухав на моє личко, наче я дитина.

Суперохоронець відімкнув зв'язок та милувався нашим воскреслим на його очах щастям:

– От заради таких сцен не гріх і попрацювати.

– Теде! Але ти ж святий грішник, – бурхливо зреагувала я та ми всі почули, як з «музикою» почали прибувати різні служби.

Спочатку, зі зброєю наготові приперлись люди у спецформі, але Тед підняв руки й здав свою. Потім оглянули нас та вивели з місця «бойових дій» на вулицю. Вже там причепились медики та все намагалися вколоти мені заспокійливе. Але я так сильно ненавиділа препарати, що пригнічують думки й волю, що навідріз відмовилась від подібних послуг. Тед поговорив з працівниками давно знайомих йому служб і пообіцяв з’явитись завтра вранці до них в управління. А зараз попросив дозволу доставити іноземців, за яких відповідає туди, куди вони накажуть. Слідчі погодились та порадили відразу везти нас до амбасади.

– Ось тільки розмови з консулом нам наразі й не вистачає! – продовжував обіймати мене Ден на задньому сидінні авто, що позичили охоронцю специ.

– А знаєте що, дорогі гості? Давайте я відвезу Вас до себе «на дачу». Це трішки в протилежному напрямку, але про неї точно ніхто з цих тварюк не знав. Адже зараз вам зовсім не до потяга на Київ. Дивись, Дене, твоя красуня зовсім слаба. Їй треба відпочити. А там у мене гарно й тихо...

– Добре, дякуємо! Від кількох годинок тиші ми б не відмовились. Правда, Сніжиночко? – поглядав на мене коханий.

Я розуміла, що чоловіки праві, а ще точно відчувала тепер отой страшний біль у м’язах, що з’являвся в мені кожного разу від шоку «щасливого» життя на теренах Польщі.

– Ну як мені малій сперечатись з вами двома? Я згодна! – вперше за кілька страшних годин посміхнулась я й скоро Тед розвернув автомобіль зовсім в інший бік від маєтку Вітольда.

Невеличка хатинка посеред лісу була чудова! Цілий хор пташиного співу зачаровував й настирливо відволікав від будь-якої біди. Ліс тихо шумів та заколисував. І в оселі - прибрано й затишно. Наш янгол-охоронець приніс з кухні яблука та груші. А ще дістав з холодильника пляшку чогось червоного й сказав:

– Тримав до дня народження. Та, здається, він у нас усіх - саме сьогодні. Сестрина наливочка з вишень просто неперевершена. Ні в одній країні світу не куштував такої смакоти. Ви пригощайтесь, бо треба розслабитись. Там в холодильнику є ще сир і телятина. А хліба я ввечері привезу. Приймете заночувати? – пожартував господар й, дивлячись на нього, я дійсно відчувала справжню гостинність.

– З радістю приймемо, Теде! А ще коли настане час – приймемо в родину. Я страшенно хочу, щоб ти був хрещеним нашого первістка. Дене, ти ж не будеш проти? – вирвалось з мене таке, чого я сама від себе не очікувала.

– Не буду, кохана! Теде, ти тепер найдорожча людина в нашому житті та й просто чудесна людина, – притискав мене до себе Ден. А суперохоронець чомусь знітився і став м’яким та нерішучим:

– Дякую Вам, друзі. Я теж не проти такої рідні. Нас сьогодні небеса врятували й поріднили. То нехай так і буде. Відпочивайте. Всередині є всі зручності, але я вас на всякий випадок зачиню та увімкну по периметру охоронну систему. Не думаю, що окрім зайців, тут хтось з’явиться. Все одно на телефоні я бачитиму, що діється навколо. Та не бійтеся, тут безпечно. Лісові мешканці завжди були кращими за людей. Не ображайтеся й до зустрічі!

Розділ 31. Пісня лісу

На автомобілі спецвідділу Тед помчав до Варшави, щоб забрати з-під готелю свого вірного Форда. Він залишив службове авто під готелем та зателефонував спецам, що поверне їх транспорт завтра. Але ті сказали, що заберуть його самі, а майора спецвійськ Теодора Бішека чекають на десяту ранку, для надання показань.

Це порадувало його, бо після сьогоднішніх пригод Тед відчував, що теж треба відпочити. Майже звичайна спецоперація не дуже похитнула його самопочуття, а от запрошення в хрещені нашої майбутньої дитини – зробило сміливого воїна беззахисним. Виходить, у нас з ним були деякі спільні риси. Тед виглядав супергероєм, коли треба відчайдушно битись. А коли йому робили добрі пропозиції – ставав слабким.

Зараз чоловік заїхав до супермаркету, щоб прикупити продуктів для неочікуваних дорогих гостей. Потім вільно підібрав жіночу й чоловічу білизну та одяг. Ось тепер можна повертатися до лісової хатинки, яка власне й була його домом у ті часи, коли не захищав інтереси Батьківщини десь на іншому кінці світу.

Так сталося, що останні роки він майже осів у Польщі. Спочатку був охоронцем у попереднього президента країни, а коли того переобрали – продовжував охороняти. Та якось шеф попрохав Теда, на деякий час, стати охоронцем молодої дружини відомого польського бізнесмена й мецената. Бо з нею чомусь почали траплятися неприємні речі.

Теду така ідея не сподобалась, але відмовляти босу він не хотів. А коли побачив синьооке українське дівчисько, перестав опиратись та захищав віддано й професійно. Бо відразу зрозумів, що у дівчини дійсно великі проблеми. Тільки не з нападниками, а з власним чоловіком, якого вона не кохає та має статус улюбленої іграшки володаря. Як будь-який воїн, Тед ненавидів насилля над слабшими, тому завзято охороняв нещасну іноземку.

Надворі вже смеркло. Птахи вляглися спати та з лісу, час від часу, чулися дивні нічні звуки. Вони були незрозумілими й трохи лякали. Але після всього, що ми з Деном пережили сьогодні серед людей, хоча які то люди? І все ж, після того, що сталося з нами в цей страшний день, тут у лісі, дійсно здавалося куди безпечніше! Хатинка міцна, на вікнах – чудернацькі грати та й важкі сталеві двері охороняли достойно.

У Теда дійсно все було на найвищому рівні - генератор, бойлер, супутникове телебачення... Хоча після сьогоднішнього дійства нам з Деном не хотілося телепередач. Ми з коханим охоче позмивали не тільки пилюку того підвалу, а й кров нападників, якою були щедро оббризкані з ніг до голови.

В стіні побачили вбудований камін, а в ньому сухі дрова. Не питаючи дозволу - ми не стрималися й розпалили вогонь. Хвостате полум'я запалало весело потріскуючи та дарувало звабливий аромат домашнього спокою. Наразі ми з Деном відчували себе первісними людьми, адже ходили біля вогню абсолютно голенькі. Свій одяг ми залишили на ослінчику в кутку та боялися до нього торкатись, адже він мав присмак смерті.

Знаєте, після близького подиху потойбіччя – ми відчули неймовірно гострий потяг одне до одного. Прямо посеред кімнати Ден ніжно огорнув мене своїм тілом і запитав:

– Хочеш хазяйської наливочки? Тед казав вона чарівна.

– Ні, я хочу інших чар: твоїх, – відповіла я йому та хтиво пестила шовкові груди коханого. Я поринала у його неймовірно дорогі й прекрасні очі, в яких зараз витанцьовував вогонь.

– Але ж скоро приїде господар. Сніжиночко, ми нічого не встигнемо! – говорив розумні речі мій єдиний, а сам вже був настільки збуджений, що ледве стримувався. Його руки доводили мене до божевілля, розпусно ковзали по животу та грудях, а вустами він потопав у мені...

– Денчику, єдиний разочок! Я так хочу тебе, що всередині все болить, – зізналась я йому та після перебування на грані життя і смерті відчувала непереборну жагу кохатися з ним.

– А я думав, що тільки ми приймаємо муки, коли дуже хочемо коханої жінки, – пізнавали ми зараз, серед лісу, анатомію почуттів.

– Чому ж тільки ви? Жінка теж не камінь. Та може він затримається хоч трішки? Дене, благаю... – затріпотіла я від його ніжних пестощів і змокла посеред кімнати, як колись вперше. Цей чоловік мав наді мною неймовірну силу і владу...

Тоді збуджений коханець доволі грубо повалив мене на Тедову пухнасту канапу, широко розвів мої ніжки й увійшов гаряче та глибоко, як ще ніколи не робив. Це було неймовірно солодко... О, Господи, а я хотіла ще гостріше і проникливіше! Десь там у животі палав такий вогонь, наче палили живцем, але то було нестерпно прекрасне полум’я! Ден милувався нашим щастям й інколи нахилявся з поцілунком до губ і до грудей, а я молила, щоб не зупинявся...

– Коханий, ми живі... Як було страшно! Чуєш пісню лісу? Я хочу сина, подаруй його мені! – я плакала від насолоди та відчувала його дарунки глибоко в собі.

Ден бився на мені в прекрасній муці, а я дивилась в його очі й просила Бога, поселити у мені живу краплинку нашого врятованого щастя. А ще серед цього жахіття я вже пережила критичні дні, без того демона та гормональних препаратів. Тепер я знову відчувала, що я жінка: кохана, сильна і жадана. Мій неймовірний чоловік тихенько цілував притихлу половинку і шепотів:

– Тепер нічого не болить? Я вмію лікувати свою Жінку?

– Так, лікарю, ти моє диво! Солодкий наче мед і гострий наче сталь. Кохаю більше за життя. Навіщо ти такий? – боялась я поворухнутись.

– Але ж це ти мене таким зробила. До тебе я не відчував нічого і був ніяким. Ти робиш з мене демона Кохання і дуже любиш хизуватись цим... Ой, фари! Сподіваюсь, що це Тед. Бо якщо знову будуть убивати – я проти. Хочу довгий вік, щоб день і ніч ось так тебе кохати...

– О, Денчику! Ми тут без одягу і мокрі. Як соромно... – сміялась я та куталась в тканину, коли господар відмикав міцний замок.

– ...Закохані, я вашим справам не завадив? – почули ми голос ввічливого Теда та сиділи під простирадлом, наче застукані «на гарячому» школярі. – Вибачайте, молодята! Але ж ви згодились зі мною повечеряти. Я міг би заночувати в місті, та після сьогоднішніх подій, мені спокійніше поруч з вами. Потерпіть трішки! Я тут привіз вам новий одяг. Той краще спалити, щоб навіть не нагадував минуле.

Вихований Тед зайшов спиною, поставив пакет на стільці та з посмішкою, вийшов до кухні. Я трішки протерлась і дуже обережно почала одягатись в обновки так, щоб не злякати того, хто поселився у мені...

– Ні, це не Тед, а унікум якийсь, – здивовано натягаючи джинси, дивувався точності розміру мій коханий. Потім накинув легенький джемпер і виглядав так привабливо, що я знову хотіла Його.

– Коханий, ти красунчик! – прошепотіла я йому на вушко й ми, пригорнувшись, вийшла на світло.

– Дякуємо, Теде. Ти врятував, зігрів, одягнув. Ми просто в захваті... О, Боже! – це я побачила вже накритий нашим янголом стіл та відчула такий нестерпний голод, що зараз могла б з’їсти навіть дерев’яного ослінчика, якщо полити кетчупом.

– Дорогі гості, прошу до столу! Це звичайно не Мішлен, але гадаю, їсти можна. Та й виглядаєте ви набагато краще. Кохання творить дива! – вже все зрозумів наш професіонал і доповнив: – Будь ласка, не ображайте господаря: сідайте!

Ми покірно сіли за щедро накритий м’ясом, овочами та зеленню стіл і Тед наповнив вишневою наливочкою старовинні келихи. Миттєво по приміщенню розповсюдився такий солодко-терпкий аромат вишні, що був схожий на наші недавні відчуття біля каміна. Потім він встав та попросив:

– Прошу сидіть! Розумієте: щоб я зараз не сказав, все одно не зможу перепросити за те, що робили з вами мої земляки. Повірте, у нас багато хороших людей. Але ті, що стикалися з вами не мають виправдання. Тому за всіх них я прошу у вас прощення! – він приклав руку до грудей і низько вклонився.

– Теде, заради Бога! Це ми будемо вдячні тобі до кінця життя, що рятував раніше й сьогодні вирвав з лап неминучої смерті. Та немає у нас образи на твоїх земляків, бо тварюки живуть скрізь. Просто інколи вони маскуються під хороших людей, а насправді є монстрами. А тобі: безмежна дяка за те, що врятував наші життя і Кохання! – говорила я так щиро та натхненно, що він знову розкис та попросив:

– Дене, можна я поцілую твою кохану? Один раз, в щічку. Вона дивовижна жінка.

– Так, дивовижна. Але тобі один раз можна, – пожартував мій чарівний чоловік і сам наповнив келихи прекрасним питвом.

– Ну, що тепер за дружбу народів? ... А третя, як завжди, за Кохання! – дзвеніло старовинне скло та здавалось ми вже не пам’ятали, що кілька годин тому могли піти в небуття в закинутому старому підвалі, за наказом одного гидкого земного створіння, яке не повинне було народитися на світ.

Далеко за північ ми згадали, що треба поспати. І Тед забув про втому, адже був щасливий нашим порятунком. А ми вже встигли трішки зцілитися нашим шаленим коханням. Та все ж гостинний хазяїн опам’ятався, побажав нам солодких снів та й поліз на другий поверх, під стелю, спати на матраці. Ну, а ми з Денчиком, сплелись всім, чим тільки могли та й заснули блаженним сном немовлят.

Це неважливо, що поки ми знаходилися в чужій країні, в чужому домі, в чужому ліжку. Я прислухалась до синхронного биття наших сердець і, засинаючи, знову чула пісню лісу та продовжувала молитись: щоб нас було вже троє.

Розділ 32. Гідний смерті

Ранком ми всі попили кави і наш янгол-охоронець поїхав до міста. По-перше, йому треба було розібратись в ситуації та підписати протоколи спеців. А по-друге, дізнатись що чутно у Варшаві відносно нашої пригоди. Можливо, нам дійсно необхідно звернутись до посольства чи просто сісти в потяг та й поїхати додому? Зрозуміло, що наш супергерой вирішив особисто все розвідати.

Не було його довгенько. Я вже встигла погуляти на поляні й назбирати лісових квітів. Дихалось тут неймовірно! Такого ароматного повітря я не пам’ятала навіть у нас на дачі в Гореничах. Коли Тед поїхав – ми з Деном ще кілька разів гаряче «полікували» одне одного та були тепер трішки знесилені, але неймовірно щасливі.

Денчик згадав молодість і нарубав Теду цілу купу дров та наскладав позаду будиночка. А я сиділа на поляні, слідкувала за кожним рухом свого найдорожчого в світі й продовжувала вслухатись у власне тіло. Потім ми радісно спалили на вогнищі наш вчорашній одяг і, дивлячись на те полум’я, щиро бажали більше ніколи не побачити ніяких страхіть. Мій хазяйновитий коханий прибрався в каміні та поклав туди нових дровець.

Тепер ми вже не боялися цих місць і примостились на поляні, щоб послухати птахів. Наразі стало зрозумілим: чому людина, яка вміє виживати в пеклі та бачить багато смертей – відпочиває саме в цьому раї. Бо тут непотрібні ніякі ліки. Жива природа та добрі тваринки лікують куди краще за будь-який заспокійливий засіб. Ден приліг до мене на ручки та довго вдивлявся в синє небо, а ще інколи поринав своїм чарівним поглядом в мої очі. Я милувалась тими карими вогнями й пригадувала, як побачила їх вперше і вже ніколи не змогла б проміняти на будь-які інші на землі.

– Кохаю тебе, Сніжиночко моя незламна... Як же я вчора злякався, коли ти сказала йому всі ті слова! Не хочу більше ніколи відчувати таку нездатність захищати тебе. Це було найстрашніше, – пестив він мої щічки, а я відповіла:

– І мені було дуже страшно. Але я його до смерті ненавиджу. Мабуть так сильно, як тебе кохаю. Я знала, що ми помремо. Чого мені було мовчати? Він нелюд і найгірше створіння, яке я бачила у житті...

– Все! Мовчи, не треба. Тільки ти і я, добре? – обійняв він мене всю.

– Ні, не добре. Ти, я і маленькі кароокі Задорожні...

– Чому кароокі? – ніжився він поглядом у мені. – А я більше люблю сині та хочу цілувати їх саме в твої оченята.

Нам було неймовірно добре, та раптом десь тривожно закричав птах. Він був зляканий шумом важкого Тедового кросовера. Ми підвелися й терпляче чекали новин. А наш янгол зіскочив на траву й посміхнувся:

– Засмагаєте? Це правильно!

Він сів біля нас та весело взяв до рота зелену травинку.

– Теде! Молю: не тягни. Що там чутно в місті? – знемагала я від чекання.

– Що чутно? Та добре все. Вітаю вас, голуб’ята! Ви тепер абсолютно вільні. А Ви, пані Стеловська, ще й дуже заможна жінка... – загадково сказав мій сміливий охоронець.

– Теде, що все це значить? – добивалась я реальної відповіді.

– Сніжано, ну ти ж розумниця. Здогадайся з першого разу! Немає більше твого деспота-тирана. Сьогодні вранці здох в ресторані свого родича. Всі телеканали тільки й репетують: зрада, кримінал! Як добре, що у вас залізне алібі, – розмірковував спецпризначенець.

А я відчула, як затремтіли ноги і все тіло обійняла слабкість.

– Ти чого зблідла, Сніжиночко? Тобі що його шкода? – здивувався моїй реакції Ден.

– Що ти, коханий! Я неймовірно щаслива... Просто не уявляла, що відплата прийде аж так швидко. А ще відразу пригадала всі ті жахливі місяці, наче двадцять років прожила відразу... – не стрималась я й заплакала. Моя реакція на гарні новини не мінялась!

– Ну, чого ти? Перестань. Ти ж смілива і все гідно пережила, – обійняв мене Ден та уточнив: – Так, а що з ним все-таки сталося, Теде?

– Твоя половинка дала найточніше визначення. Саме: ВІДПЛАТА. Одна жінка, що колись була його коханкою, вчора з’явилась в ресторані того родича й мабуть, хотіла помиритись чи поговорити? А він її на задньому дворі у сміттєвий бак скинув та й пішов допивати. Спав в номері, нагорі. А вранці вона повернулась і прямо на кухні влила йому в суші дурману. Він наївся та й здох відразу. Вона ж не знала, що жадібний власник натикав камер кругом, де тільки можна. Ну, хіба в туалеті не поставив. Я був на місці з хлопцями. Правда, тварюку вже забрали. А дівчину я бачив. Погляд порожній, хоч лице усміхнене. Все повторювала, наче одержима: «Гідний смерті...»

– Беата! – посміхнулась я.

– Саме так, Беата Тичинська. А ти з нею знайома? – здивувався Тед.

– Ще б пак. Саме через мою появу й закінчились її щасливі дні з цим нелюдом. Це вона підговорила Янека зламати моє авто, а потім з братом організувала викрадення.

– Але ж її брат сидить? – багато знав про кримінальний світ Тед.

– Цього разу саме за моє викрадення й сидить, а інший вбитий. Господи, скільки душ загублено через мене! Горіти мені в пеклі, хлопці, – пригорталась я до свого Дена.

– Та до чого тут ти? Я давно зрозумів, що душі, які неправильно народились – завжди помирають насильницькою смертю. Це моя філософія, якщо хочете. Хіба це ти їх просила красти, мучити, вбивати? Ні, пані Сніжано! То їм так на роду написано. Все, ходімо в дім, я вже назасмагався, – весело підвівся Тед і щиро подав мені руку.

– Дякую тобі, Теде, за такі добрі новини! Знову ти нас до світла повертаєш. А що буде з нами? Викликали вже кудись? – розуміла я, що все так просто не закінчиться.

– Поки ні. Думаю, що ви можете з’їздити ненадовго до Києва. Але повернутись точно прийдеться. У адвокатів до Вас, пані Сніжано, буде дуже багато запитань.

– Але я нічого не хочу! – негативно відреагувала я, аж світ в очах закрутився.

– Оце вже несправедливо. Якщо ти від усього відмовишся, то його п’яничка-синок за три дні пустить по світу все майно та людей, що віддали маєтку десятиліття праці. Я вважаю, що вони не заслуговують на таку «дяку», – знизав плечима суперохоронець. – За безпеку не хвилюйся. Я буду поруч, абсолютно безкоштовно. Адже я страшенно люблю оберігати справедливість!

– Теде, а ти й про синка його знаєш? – знову дивувалась я обізнаності охоронця.

– Та це всі знають: п’яниця й нероба. Не він перший...

– Дене, я хочу додому! Забери мене звідси. Чого ти мовчиш? – шукала я допомоги у коханого чоловіка.

– Сніжиночко, додому ми поїдемо, навіть не сумнівайся! Але ж відносно людей Тед має рацію. Ну, що якби мене зараз викинули на вулицю? Жити тоді як? І ти не подумай, що я грошам тієї тварюки зрадів. Ти ж знаєш: мені лише ти потрібна. Тому я підтримаю будь-яке твоє рішення, – ніколи не мінявся мій нескінченно правильний архітектор.

– А так гарно почав! – з розчаруванням плеснув себе по боках Тед. – Що тут скажеш? Яке їхало – таке й стріло. Люди, ви чого? Попрацюємо й прорвемося!

– До речі про вулицю. Я в Дорошенка відпросився лише на пару днів, а тепер невідомо коли повернуся. Йому треба терміново зателефонувати, – згадав Денис Задорожний про інший, реальний світ.

– Ну, ви тут телефонуйте, а я піду приготую нам обід, – ввічливо простягнув трубку хазяїн та й пішов до хатинки.

– ...Вітаю, Георгію Олексійовичу! Це Задорожний Вас турбує. Дасте хвилинку? – ввічливо привітався з босом Ден.

– Денисе, де ти? Я вже не знаю: що твоїй мамі говорити. Вона по двічі на день телефонує. Навіщо ж так зі старенькою? Мало їй всіх інших бід? – вичитував підлеглого Георгій Олексійович, а я почула його голос і наче світ знову став добрим і старим.

– Дене, а дай мені поговорити з хрещеним. Я йому більш докладно все розповім, – простягнула я руку до телефона. – Привіт, хрещений! Ти навіть не уявляєш: як я рада тебе чути!

– Сніжано? Він тебе таки знайшов! От же ж вперте створіння, – почула я давні обурення та зітхання й наче повернулась в минуле літо. А потім був офіс, зустріч з Деном... Господи! Все це точно знаходилось десь у паралельному житті. Та я розсміялась:

– Не лайся, рідненький! Ти не повіриш, коли дізнаєшся: скільки всього сталось з твоєю похресницею за ці часи. Скажи: в тебе є час, тоді розповім?

– Є звичайно. Для тебе все, що завгодно. Я інколи розмовляю з твоїм татом, але й досі не втямлю: чого ти поперлась до тієї Польщі? Можеш мені пояснити? Навіщо Задорожного митариш? – я слухала дядю Гошу й розуміла, що він про мене абсолютно нічого не знає. Це було надто схоже на моїх батьків, особливо на маму!

– Звісно поясню, хрещений. Тобі не сказали, що татова адвокатська контора була відкрита на одного іноземного ката. Вони начеб-то друзями були. Потім він побачив мене на ювілеї й захотів собі в іграшки взяти. Тата шантажував, що відбере його справу.

– Що? Сніжинко, ти зараз мариш? – перебив мене ввічливий Дорошенко і я його розуміла. – Тобто Тарас продав свою єдину доньку в рабство за оту свою кляту адвокатуру?

– Так, хрещений. І я не марю. Просто кажу правду, а вона зовсім не така, як тобі розповідали. Ми тоді з Деном побратися збирались. А тут таке. Ну, я й вирішила швиденько батьків урятувати й повернутись. Та не вийшло швиденько. Страшно згадувати: скільки горя приніс мені той польський дід. Мене тут і викрадали, і на авто вбити збирались, і навіть вже разом з Деном хотіли закатувати. Але світ не без добрих людей і нам страшенно допоміг інший безмежно сміливий поляк. Всіх поганців переміг. Врятував, нагодував, пригрів. Ми й зараз у нього ховаємось. А ще того діда сьогодні коханка отруїла. І тепер я вільна та кажуть багата. Тільки воно мені все, наче болячка. Тим більше, що у старого гада є горе-спадкоємець. Тепер, дядю Гошо, ти знаєш трохи більше про мене. А Ден запитує, чи ти його за прогули звільниш? Чи можна продовжувати мене рятувати? – хитро посміхалась я та була дуже рада, що розповіла правду ще одній розумній та вірній людині.

– Господи, дитино! А я думав, що вже багато в житті чого бачив. Та оформлю я йому відпустку, все одно він від тебе не відчепиться, коли вже й на смерть поїхав. Може треба чимось допомогти? – неймовірно здивований моєю розповіддю бідкався дядя Гоша.

– Можеш! Моїм нічого поки не говори. Як зможемо – приїдемо додому. Після нашого воскресіння я дуже хочу всіх бачити. Навіть кожне дерево на вулицях Києва, людей і перший сніг. Адже тут доволі тепло та якось сумно, – ще й досі раділа я рідній людині та знову бачила, як минулого літа він приїхав до нас на дачу і з того все почалося. – Дену трубку давати?

– Та навіщо він мені здався? Головне, що тобі допоміг. Ти ж знаєш, мабуть, що в нього теж зміни у житті. Може воно до чогось путнього й дійде. Але ти сьогодні мене просто потрясла своїм зізнанням! Дитинко, бережи себе та приїзди додому. Я страшенно хочу тебе бачити. Та чому я? Ми всі! – намагався виглядати впевненим хрещений, а сам був розгублений і розумів, що абсолютно не знав своїх кумів.

Розділ 33. Борщ з пампушками

Мою впертість не зламав ні старий гад, ні чужа країна, ні навіть прохання дорогих мені людей. Я страшенно хотіла до Києва. Тому наш вірний охоронець Тед купив три квитки на експрес, і ось вже за вікном пропливають безмежні поля та зелені ліси Карпат, що наближають нас додому!

З кожним кілометром тривога в мені наростає так, наче я їду не до рідної землі, а навпаки в лихе та невідоме. Хвилювання це можна пояснити тим, що тепер доросла донька зважено подивиться в очі батькам, які віддали її на страшні муки та навіть були горді з того. Адже мамі здавалося, що її мрії відносно багатого зятя, збулись. А в тата залишилась власна справа. От тільки прикрила я їх своїм нещасним тілом та майже випалила, колись радісну, душу. І якби доля не підкидала весь час хоч маленькі «світлячки» спасіння – будь-який з прожитих на чужині днів міг стати останнім в моєму дивному житті. Але я вижила. Я кохаю і кохана. У нас з Деном з’явились вірні друзі та навіть деякі приємні спогади з того, що все більше віддалялося за вікном.

У м’якому купе, на трьох, я залізла на саму верхню полицю й хлопці не чинили спротиву. Правда, без обіймів Дена спалось мені погано. Коли я не відчувала його тепла мені здавалося, що знову в тому пеклі, та в будь-яку мить на мене накинеться старий збоченець. Мабуть, вдома прийдеться звернутись до спеціалістів, щоб спробувати повернути мозок до нормального стану. Денчик спочатку щось читав у телефоні, а потім розуміючи, що ми в безпеці – відключився. Ясно, що Тед не спав. Неймовірно: як цей чоловік може стільки обходитися без сну? Але таке вже в нього було покликання: охороняти й захищати! І я надто звикла: коли він поруч – життю нічого не загрожує.

Кордон ми перетнули взагалі без питань і тепер точно мчали вздовж порожніх зимових полів рідної землі. Час від часу я вдивлялась у знайомі місця та починала плакати. Добре, що Дену зі своєї полиці цього не було видно. Але Тед підвівся зі свого місця й тихо сказав:

– Якщо не перестанеш – поїдемо назад!

– Як ти почув? – не зрозуміла я і Ден теж заглянув до мене.

– Робота в мене така: все чути. Дене, ну скажи хоч ти їй щось. Можу вийти погуляти в коридорі, якщо треба, – так натякав Тед на секстерапію.

– Сніжиночко, ти чого? Ми ж їдемо додому, як ти хотіла? – стривожився мій коханий.

– Ой, пане Денисе! Якби ж ти тільки знав: скільки біди пережила твоя жінка, то зараз не питав би! Я піду покурю, – зітхнув Тед і його очі засяяли ненавистю до минулих подій.

Ден зіскочив додолу та зняв мене з полиці вниз, посадив на нижньому дивані й присів навпочіпки. Він намагався лікувати мене своїм люблячим поглядом та промовляв:

– Прости мене, єдина! Я дуже винний перед тобою. Займався своїми справами. Повірив, що ти швиденько повернешся. Який же я був бовдур! Що мені зробити, щоб ти не плакала?

– Можеш вдарити. Дене, ну ти ж знаєш, що в моїй голові все складено навпаки! Коли погано – я терплю, а коли все добре – плачу...

– Але я не хочу більше бачити твоїх сліз. Хочу, щоб посміхнулась, щоб кохала, щоб жила для мене і маленьких синьооких Задорожних. Ну? Ну, все. Ти ж смілива. Навіть на будівництві під демолятор полізла, щоб зі мною познайомитись...

Коли він це сказав, мене наче громом ударило. Я згадала ті прекрасні щасливі часи й заридала, як дурна. У двері заглянув Тед.

– Так, все! Обрид мені цей дитсадок. Пішли до вагона-ресторана. Думаю, там знайдеться щось заспокійливе, – скомандував наш охоронець і ми дійсно пішли випити.

Ось так, під керівництвом нашого янгола, ми й побачили на горизонті обриси рідної столиці. Вночі хлопці підпоїли мене гарним коньяком і я виспалась. Тед був неймовірною людиною, бо вмів охороняти тіло та лікувати душу! Хоч колись казав, що не вміє...

Питання: де ми всі будемо жити, досі залишалось відкритим. У мене вдома – це було як повернення в страшне минуле. У Дена вдома – йшов ремонт. У Денової мами – ну це взагалі було б нахабством. Відібрати на тиждень сина невідомо куди, поставити його життя під смертельну загрозу, а тепер з’явитись невісткою після того, як моя попередниця це холонула в землі.

Тому ми вирішили оселитись в готелі, але точно не в Савані. І справа була не в його скромній зірковості, а знову ж таки у спогадах. Роками, багато місць мені прийдеться вдома обходити стороною, перш ніж я зможу дивитись на них спокійно. Ми зняли двокімнатний люкс в готелі «Київ». По-перше, до мого дому було недалечко. По-друге, ми могли показати Теду щось визначне в нашому місті. Але до оперного я з хлопцями точно не піду. Адже перед очима буде стояти ложа, з усміхненою мамою та її улюбленим зятем-звірюкою.

Я напилась заспокійливого та й пішла з коханим і нашим охоронцем до батьків. Спочатку мама кинулась обіймати мене й ридати, але в основному через передчасну смерть «її зятьочка». Та я не звертала уваги. Але коли вона з колючим поглядом подивилась на Дена й сказала:

– А цей що тут робить?

Я не витримала й відповіла:

– Не дивлячись ні на що, рятує твою дочку від тих напастей, на які ви мене обрекли.

Звичайно хрещений, після моєї телефонної сповіді, не змовчав і серйозно поговорив зі своїм кумом. Тато виглядав якимось «знедоленим» та мовчав, але коли почув ці слова, опустився переді мною на коліна й пробелькотів:

– Прости мене, доню, дурня старого! Я до церкви почав ходити, але воно не допомагає. Я ж не знав, що він така сволота. Думав: ти будеш за Вітольдом, як за камінною стіною. Він же мені обіцяв...

Я почула те страшне ім’я і мене аж затрясло. Тоді втрутився Тед:

– Пані, Сніжано! Як Ваш охоронець я вважаю за потрібне попросити про закінчення цієї несприятливої для Вашого здоров’я зустрічі.

– Доню, чого ця людина тут взагалі? – роздратовано скрикнула мама. – Пане, я вимагаю, щоб Ви покинули наш дім!

– Не хвилюйся, мамо. Ми всі покидаємо твій дім. Дякую за все, що ти для мене зробила. Бажаю щасливого життя. Пішли, хлопці! – спокійно, як завжди в поганих ситуаціях, зреагувала я і взяла Дена під руку, а потім оглянулась і додала:

– Тату, встань. Ти ж зараз не в церкві.

І пішла. Наразі мені було страшенно гірко, але чогось подібного я й чекала. Я ж виросла в цьому домі. І це були мої батьки, котрих я знала як облуплених. Вони завжди були такими, хоч раніше я їх щиро любила. Тепер вони просто були людьми, що дали мені життя, а потім ледве не відібрали його!

– Вибач, Теде, але ж ти не вперше бачиш мою сімейку. І ти, Дене, не бери до голови. У нас все буде добре! – навіть не дивлячись: скільки всього зі мною пережили ці чоловіки, за минулі хвилини було страшенно незручно.

– Ти незрівнянна, пані Сніжано! Ось тепер я бачу бійця та щиро радію. Саме такою вона й була всі ті місяці, Дене. Знову повторю: ти повинен гордитися своєю жінкою. Таких мало на землі! Вона вміє вибирати правильний бік. Щось я голодний. Де тут у Вас вареники й галушки? – жартував наш захисник і вже точно був незрівнянним.

Ми пішли в один з відомих хрещатицьких ресторанів та, з вдячності за ту вечерю в лісовій хатинці, а ще за все, що зробив для нас цей дійсно дорогий гість – нагодували справжнім українським борщем з пампушками та смачнючим салом, І звичайно в нашому замовленні була: котлета по-київськи, кров’янка і вареники з лівером та часничком… Ми пили духмяне вино, знову за дружбу народів, і я відчувала себе безмежно щасливою. Адже тепер була вдома, в безпеці, з людьми, яким довірю життя з закритими очима. Ми йшли вулицями і я знову ледве не плакала. Я дивилась на заклопотаних чи усміхнених киян і майже всі мої мрії збулись. А наді мною, на високому київському небі висипали зорі... Як же я сумувала за ними на чужині!

Наразі забулися негаразди та сльози, адже хлопці один перед одним намагались сипати такими дотепними жартами, що від сміху в мене вже боліли м’язи на животі. А вони були раді-радісінькі додавати мені гарного настрою!

В номері я відразу впала на постіль, наче мертва. Ні, я не була настільки сп’яніла від вина, але від життя, що поверталось в моє тіло й душу – точно хмільна та щаслива. Ден роздягнув мене та поніс в душ. Ми скромно поплескались і вляглися спати. Засинаючи я бачила, як Тед стояв на балконі сусідньої кімнати й тихо курив. Звичайно, мені не видно було його погляду, але я вже навчилась відчувати цю прекрасну людину не гірше, ніж він мене. Тому точно знала, що зараз він був щасливим за нас, а ще з гіркотою згадував свою кохану жінку, що прикрила його від смерті. От тільки сама пішла у вічність і йому дуже хочеться туди до неї, але ж він ще має справи на цій землі та сподівається носити на руках свого похресника – Алекса Задорожного. Так ми вирішили з Деном назвати нашого хлопчика або Олександру – якщо першою народиться дівчинка. Думаю, що мій Алекс на небі теж зрадіє цьому й точно не буде проти.

Розділ 34. Серед рідних людей

За нормальних обставин, тато запросто міг супроводжувати мене назад до Польщі, щоб представляти мої інтереси при обговоренні спадку. Його кваліфікація була засвідчена міжнародними нормами, але я чомусь не хотіла вплутувати його в цю справу. Навіть не тому, що він був би упередженим, а такого допускати не можна. Просто не хотіла і все. Мабуть, багато хто мене зрозуміє. Це питання теж зависло в повітрі, та на сьогодні в моєму житті була запланована набагато важливіша подія.

Ден повіз нас з Тедом до Фастова. Маленька сива жінка вийшла з затишного дому й кинулась обіймати мого коханого та промовляти:

– Синочку! Живий! Я весь час молилася...

А потім з дверей вибігла дівчинка і я її відразу згадала. Тільки тепер вона була повненька й зовсім не «зелена» як тоді, коли вперше прийшла до офісу мого хрещеного зі своєю горе-матір’ю.

– Тату! Таточку! Я скуцила... Де ти ходиш? – заверещала маленька, а Ден високо підійняв її над головою та засяяв щастям.

– Донечко моя! І я страшенно скучив. Ти вже так виросла за цей час, – він притискав своє дитя до грудей, а я шукала у своєму серці ревнощів чи спротиву побаченому та зовсім не знаходила.

Ні, це чиста правда! Навпаки, я була в захваті від того, як мій коханий чоловік любить свою дитину та була абсолютно впевнена, що наших діточок він любитиме не менше. А ще я дуже хотіла, щоб ця кароока дівчинка, хоч колись, назвала мене «мамою». Не судіть мене суворо! Це не егоїзм. Я не знаю, як таке назвати, але чомусь дуже хочу...

Наш охоронець стояв собі усамітнено й точно розумів, що тут мені нічогісінько не загрожує, фізично. Але з-під лоба він уважно слідкував за тим, що відбувається в моїй душі. Мабуть, до кінця життя Тед так і залишиться моїм самим головним психотерапевтом!

Наразі Ден тримав Катрусю на одній руці та став серйознішим. Він подивився мені в очі, наче запитував: чи я готова? А потім взяв за руку й підвів до своєї мами:

– Матусю! Я хочу познайомити тебе з жінкою, яка проведе зі мною решту життя. В горі та в радості, в багатстві та в бідності, поки смерть не розлучить нас. Це моя Сніжана, мамо... Сніжиночко, а це моя рідненька матуся.

Старенька подивилась на мене спочатку сумно, бо в її очах ще стояли сльози радості, а потім посміхнулась щиро, як рідко хто посміхався мені до цього й сказала:

– Що ж, тоді я можу спокійно померти... Ні, не зараз звичайно! А коли підніму ваших діточок. Просто я бачу, що мій син знайшов свою єдину на землі й дуже тому рада. Вітаю, донечко, в нашій сім’ї. А Ви, молодий чоловіче, не стійте там наче чужий. Я знаю, що Ви врятували мого сина й невістку від смерті. Тому цей дім і Ваш так само...

Тепер Тед знову став якимось млявим, як тоді, коли я сповістила його, що буде хрещеним нашого первістка. Він знизав плечима та підійшов ближче. Потім ніжно обійняв маму Дена і я вперше почула, що його голос може тремтіти. Так він не говорив навіть тоді, коли розповідав про свою героїчну жінку:

– Дякую, шановна пані! Ви дуже нагадали мені мою маму. Я навіть злякався, а це зробити доволі важко. Такі схожі! Денисе Задорожний, ти надто щаслива людина і я щиро заздрю тобі. Он які прекрасні жінки будуть оточувати тебе у житті! То познайом мене і з донечкою, будь ласка.

– Котику, Катю! Дай ручку дяді Теду. Він буде нашим частим гостем, бо дуже важливий для твого тата.

Дівчинка застидалася, але послухалась і ручку подала. Тепер мій Ден став ще серйознішим, бо залишив наше з донькою знайомство «на десерт». Він попестив її по голівці й урочисто сказав:

– Катрусю-доню! Бабуня вже казала тобі, що мама поїхала далеко звідси та побачиш ти її дуже нескоро. А з нами завжди буде ось ця тьотя. У неї дуже красиве ім’я – Сніжана. А ще для твого тата вона найдорожча у житті, так само як ти. Дуже тебе прошу: будь з нею привітною...

Дитина уважно подивилася мені в очі чарівними карими оченятами тата й сказала таке, чого навіть Тед не чекав:

– Тату, а вона замінить мені маму?

Я боялась, що при цих словах Ден випадково випустить її з рук. Адже від слів дитини у нас усіх відібрало мову. А Денис тяжко зітхнув, проковтнув повітря в горлі та тихо сказав:

– Сніжиночко, відповідай! Катруся поставила тобі запитання...

– Богом клянуся: я буду дуже старатись! – затремтіла я всім тілом і, мабуть, повинна була попестити дитя чи поцілувати, як це роблять щирі жіночки. Та я ніколи в житті не була улесливою. Я неймовірно хотіла стати для цього дитяти матір’ю, але позувати точно не могла. Тепер мені знову на очі навернулись сльози, та мудра матуся мого коханого перервала наші душевні стинання й скомандувала:

– Так, досить! Бо зараз жінки почнуть плакати, а нащо воно нам треба? Познайомились – тепер всі за стіл! Прошу до господи. Ми з Катрусею весь ранок готувались. Онучко, злазь з тата, він вже нікуди не дінеться. А родина зібралася докупи!

Вона забрала дівчинку й повела до хати. А Тед здивовано кивнув головою і хитро посміхнувся:

– Ого! Сніжано, тут тобі буде весело. Це твій Денчик наче бальзам на рани, а свекруха – генерал.

– Нічого, Теде. Я з цим справлюсь, – веселилась я і саме тут відчувала себе вдома, серед рідних мені людей.

І тут застілля нашому польському гостю теж дуже сподобалось. Від щирості та навстіж відкритих душ українських людей, а ще від свекрушиних пирогів з вишнями та сиром, він був здається, в повному захваті. Але забринів його чарівний телефон й мені миттю стало тривожно. Тед ввічливо перепросив та пішов на вулицю.

Звідти наш янгол-охоронець повернувся доволі серйозним.

– Теде, що там? – не могла я втамувати хвилювання й цікавості.

– Треба готуватись в дорогу, пані Сніжано. Чудо-спадкоємець вже прибув до Варшави й усе готове до слухання заповіту. Чекають лише на Вас.

– Господи! І чому не можна просто жити й радіти? А можна відмовитись, Теде? Хай Янек забирає все. Я ж тільки почала повертатись до світлого життя...

– Сніжано! Я поїду з тобою, – заметушився Ден.

– І я поїду з вами! – скрикнула Катруся та вчепилася в батька. А я почула оте «з вами» та відразу зрозуміла, що в мене тепер є справжня родина й сили для боротьби. Тільки-но донька мого Дена, підсвідомо, об’єднала нас усіх. А це означало дуже просту річ: я поїду до Варшави та буду виборювати маєток того нелюда собі.

Ні, особисто мені звідти ні одна троянда не потрібна. Але я вже точно вирішила, що на просторих газонах для гольфу, в майбутньому, будуть бігати маленькі ніжки діточок, що не знають рідних батьків. Так! Тед пообіцяв мені знайти через свого шанованого боса гарних адвокатів, які «відіб’ють» у дурнуватого нероби Янека маєток, щоб передати його в муніципальну власність під дитячий будинок.

А ще я буду вимагати залишити основний персонал на роботі в маєтку. Адже й управитель, і кухарка та водії там точно знадобляться. А всю «імперію зла» з продажу нерухомості, без будь-якого спротиву, віддам Янеку. Все одно, не пройде й місяця, як безмозкий п’яниця залишить місту Варшаві всю її нерухомість, а сам в кращому разі повернеться грати на отримані кошти до Лос-Анджелеса. Хоча це вже як йому заманеться!

Розділ 35. Закохана у життя жінка

Дивно знаходитись у місті, де ти народилась, виросла, навчалась, маєш живих-здорових батьків, квартиру та дачу, а сама сидиш в номері київського готелю, як гостя столиці. Але нічого! Колись же воно все виправиться. Зате я більше не замкнута у просторі чужої країни, в «золотій клітці» з катом, якого ненавиділа й боялася. Та виходить, що була я в тому пеклі не марно, бо хочу на прощання з Польщею зробити поправку, гідну нормальної людини.

А мій Ден, після подорожі до Фастова, виглядав неймовірно щасливим. Тепер його чарівні карі очі сліпуче сяяли й промовляли: «Моя родина прекрасна!» І я не заважала йому сяяти, бо й сама відчувала те ж саме.

Перед вояжем до Варшави хазяйновитий коханий зажадав поїздки в його кредитну квартиру, де хлопці з корпорації, ще продовжували робити ремонт. Я страшенно хотіла побачити хрещеного, але часу не вистачило й ми домовились про зустріч після повернення. Янгол-охоронець зрозумів, що в Києві його підопічним абсолютно безпечно та відпустив нас «на волю», а сам залюбки поринув у вивчення історії й пам’яток української столиці.

Наш майбутній дім видався мені дивовижним. Адже це мій коханий чоловік придбав його для родини і в цьому плані нічого не змінилося. Окрім жінки, яка його безмежно кохає та буде опорою й господинею, а ще люблячою мамою його діточок. Здається, доля змилувалась над Денисом Задорожним та внесла в його життя позитивні корективи.

Переліт до Варшави був непомітним, хіба з тією різницею, що летіли ми звичайним пасажирським рейсом, з купою людей на борту. Відразу після посадки Тед знову «одяг на себе плащ мушкетера», заїхав за табельною зброєю та домовився про зустріч з адвокатами колишнього президента. Нас поселив у простенькому варшавському готелі, а після обіду дорогий захисник повів знайомитись уже з юридичними захисниками. Два суворі чоловіки були занадто різними: один молодий та завзятий, а інший – сивий і тихий. Але судячи з їх вигляду, можна було сподіватись на відвоювання хоча б скарбів нації.

Після недовгої ознайомчої розмови, юристи все зрозуміли й пішли готуватись до вранішньої «битви за справедливість», а ми повернулись в номер готелю. Тед замовив його на якесь дивне ім’я та запевнив, що ми тут у повній безпеці. Сам поїхав мабуть до лісової хатинки, а нас з Денчиком залишив до завтра відпочивати.

Не можу сказати, щоб я була страшенно зморена, але після душу ми обоє відчували нагальну потребу згадати, що трішки закохані. Адже стрімке життя останніх днів перетворило нас раче на вірних друзів або соратників по боротьбі. В гарному невеличкому ліжку було затишно. Ден оповив мене, як завжди, своїми щирими обіймами і сказав:

– Я скучив. Ми весь час були наче ті роботи. Про щось домовлялись, з кимось знайомились. Я навіть не знаю: як тепер кохатись з такою заможною жінкою...

– А я нагадаю, тобі Денчику. Так само: як у Савані, як у лісовій хатинці, як колись у мене вдома – наче вперше і востаннє у житті. Господи! Скільки ж усього сталося, а ми все одно з тобою найрідніші. Хочу, щоб так було довіку.

– Я теж, більше за все на світі цього хочу, – прошепотів він і потягнувся до кишені брюк. Дістав щось маленьке та продовжив: – Про всяк випадок, щоб завтра тобі було комфортніше битись з тими гадами. Я купив ще до твого від’їзду в ту страшну довгу подорож. Мама зберігала та вірила, що воно згодиться.

Я глянула на його долоню й побачила обручку! Невеличкий сяючий діамант зробив зараз зі мною неймовірне перетворення в ту дівчинку, якою я Його зустріла. Я посміхнулась дурною щасливою посмішкою та марила почути слова чоловіка, що завжди буде найдорожчим у моєму житті. Ден зрозумів і сказав:

– Ти запала в душу моїй матусі. Катруся питала: чи станеш ти їй мамою? Я теж хочу спитати у тебе, Сніжиночко, дуже давно. Ти будеш моєю дружиною?

– Буду довіку і навіть після смерті я хочу залишатись з тобою там, де б ми не були...

– Чому моя красива жінка вміє ще й так красиво говорити? Кохана, дай пальчик. Відтепер він завжди буде зайнятий лише моїм подарунком.

Мабуть нікому не треба пояснювати, що я хлипала й не хотіла зупинятись. Це були найщасливіші сльози у всьому моєму житті. Я пригорнула обручку до губ і поцілувала:

– Коханий! Як же я чекала на цю мить. Воно прекрасне, як і ти в мене. А ще ти найкращий на землі. Хочу щастя, хочу діток, хочу тебе...

Ми обоє розуміли, що зараз була одна з найчарівніших миттєвостей у нашому житті й тепер залишалось лише кохати. Ден торкнувся моїх губ і я віддала йому всю свою ніжність, що жила завжди для нього в мені. Потім він цілував все, що хотів, бо це вже була його наречена і тільки він мав повне право на все моє тіло, душу, серце та думки. Господи! Який же він був солодкий і жаданий. Не може жінка відчувати нічого кращого, ніж кохання чоловіка, що дарований їй Богом!

І я знову благала небеса тільки про одне: я страшенно хотіла нашого сина. Але він чомусь поки не бажав чіплятися в мені. Може йому маленькому заважали ті гидкі гормональні пігулки, якими я труїла організм на протязі довгого часу? А може він просто чекав, доки його тато зробить мамі офіційну пропозицію руки? Чи наше майбутнє відповідальне створіння не хотіло заважати моїй завтрашній боротьбі? Але я все одно на Нього вже дуже сподівалась і чекала! Не хочу хвалитись, та зараз мій божественний коханець робив для здійснення нашої мрії такі дива, що я залишу це при собі...

Варшавський ранок був туманним. Тед зателефонував нам завчасно та доповів, що скоро буде на «броньовичку» під вікнами готелю. Ми теж приготувались. Після чарівної ночі кохання, наречені виглядали піднесено сяючими. А на моїй руці сяяв ще й діамант і я відчувала таку силу в собі, що якийсь п’яничка-Янек мені був наче скабка та не більше. Навіть Тед, після ночівлі у лісній хатинці, приїхав свіжим і веселим.

– Ого! Бачу ніч була продуктивною, – розсміявся він. – Що, Дене, вона сказала «так»?

– Теде, як ти все встигаєш побачити? – зачаровано дивилась я на сяючий пальчик.

– Та навіщо мені Ваш пальчик, пані Сніжано! Я все бачу на лиці. То бути весіллю?

– Так, Теде, весіллю бути! Моя Сніжинка сказала «так». А ти скажеш, якщо я запропоную тобі бути моїм шафером? – виспівував мій коханий. Тед навіть на гальма надавив:

– Ти... Ви пропонуєте мені бути шафером на вашому весіллі?

– Теде, ну а кому? Ти ж наш найбільший друг на цій землі, – підтвердила я слова Дена.

– Дякую, друзі! Я вже багато днів свідок вашого шаленого кохання, то чому б ні? Я згоден підтвердити це офіційно.

Наразі я тяжко зітхнула, бо Тед перетнув кордони маєтку клятого покійника й ми зайшли всередину моєї недавньої тюрми. Тут все залишалось, як тоді. Хіба що сам кат був відсутнім, чи може й літав десь у пітьмі та нам це було байдуже. Пані Зося витирала слізки і щиро вітала мене та кланялась, наче невільниця. А я обійняла її, як рідну й попрохала не хвилюватись, бо сподівалась на позитивний підсумок зустрічі. Вона, як завжди, перехрестила мене й дякувала поки невідомо за що.

В кабінеті покійного господаря маєтку зібралися всі: адвокат Стеловських, що читатиме заповіт, я з охоронцем та Деном, наші адвокати, навіть Янек сидів у кутку пристойно одягнений та, здається, тверезий. Адвокат відімкнув сейф, дістав конверт, розпакував і почав читати заповіт. Я взагалі не знала, що Вітольд склав його відразу після від’їзду Янека до Штатів. Документ виявився дивним. Мій закоханий дід відписав мені всю імперію нерухомості, маєток, автомобілі й літак, та залишив єдиного сина зовсім без засобів існування на цій землі, мабуть жартома або наперекір долі. Тільки мені все це було абсолютно непотрібне!

Почувши волю тата, синок звичайно висловив у мій бік деякі неприємні думки, але слуги закону швидко втамували його гнів, а потім я чітко і ясно надала всі ті пояснення та вимоги, що приготувала раніше й адвокати зафіксували це документально. Тепер правонаступник татової імперії з нерухомості притих, а коли ми прощались – він попросився поцілувати мені руку й сказав, що ніколи не сподівався на такий перебіг подій. Що маєток йому й даром не здався і він не буде чинити опору тим, хто б тут не жив. Це спрощувало процедуру і скоро відповідні служби закрутили гвинтики таким чином, що дитячому будинку на території маєтку бути! А ще літачок та автомобілі пішли на продаж і допомогли відремонтувати напищені кімнати так, щоб діточкам було приємно й затишно жити тут. Пані Зося з синами залишилась працювати у приюті. Управитель, пан Войцех, вийшов на заслужений відпочинок, щоб гратися з онуками у своїй сім’ї.

Залишалось лише одне: ми з Деном повинні були пройти через весільні церемонії, щоб стати міцною родиною й мандрувати щастям, з непереборною вірою у Кохання назавжди. Так і вийшло. Тед, радісно й піднесено, виконав роль шафера на нашому весіллі. А коли настав день вінчання – передати мене коханому до вівтаря повів не хто інший, як мій улюблений хрещений, дядя Гоша, керівник великої будівельної корпорації Києва. Він теж був неймовірно щасливим, що його заповітна мрія здійснилася. Мої батьки були присутні у Володимирському соборі. Мама скидала слізки, а тато тихо гримав у її бік. Так, це мої батьки й вони були незмінні.

І саме головне я залишила наостанок. Пройшло ще трохи часу і я, з божевільною радістю та дякою усім святим, побачила спочатку дві смужечки на тесті, а потім це підтвердив уже звичайний український лікар. Він сказав найважливішу, найжаданішу фразу для щасливої, закоханої у життя і свою родину жінки:

– Так, Сніжано, Ви вагітні. З плодом усе в порядку. Думаю, що народження первістка пройде нормально, без ускладнень...

– Дякую, лікарю! Дякую, Господи! Ні, не нормально, а якнайкраще, бо я чекала цього маленького створіння все своє життя і хочу, щоб воно було найщасливішим серед світів. Адже саме так я наразі себе й відчувала.

А ввечері ми сиділи у свекрухи за столом. І мама Дена напекла смачнючих святкових пиріжків, бо дізналась, що через деякий час вона знову стане бабусею. Її неймовірно щасливий син носив по черзі на руках, то Катрусю, то мене й наразі оті чарівні очі, в які я закохалась з першого погляду випромінювали таку блаженну радість, що просто сліпили всіх. А потім я почула ще одне, чого дуже довго чекала та більше мені нічого було просити у Бога:

– Мамо! Мамо! Дивись тато твій пиріжок спеціально над’їв...

– Господи! Донечко, що ти сказала? – пригорнула я до себе дівчинку.

– Та кажу ж тобі, мамо: тато твій смачний пиріжок надкусив...

– Катрусю! Нехай собі їсть. Ми з тобою й бабусею ще напечемо. Він же у нас повинен бути сильним, адже це наш таточко – найкращий і найголовніший на землі.