Літа Най - Смерть для чайників, Літа Най

Зізнаюся чесно, щось подібне я і планувала: взяти книгу, де описані всі мої сили і пояснюється як ними користуватися. Але тепер, судячи з усього, я залишилася віч-на-віч із внутрішньою силою, якою не вмію керувати.

Раптом мене ніби холодною водою обдало: адже ми втекли можна сказати з зали суду, з-під носа вартових. Я тут думаю про свою силу і намагаюся зрозуміти новий світ, що відкрився мені сьогодні. Та чи довго мені пощастить прожити в цьому новому світі?

– Що тепер зі мною буде? – злякано промовила я.

– Тільки дійшло, – поблажливо зауважила Лілі. – Ну варіантів не багато. Залишишся в місті – тебе знайдуть і вб'ють. Спробуєш втекти – ймовірно теж знайдуть або якщо пощастить все життя проведеш у бігах.

Вона замовкла, але по її очах було видно, що це ще не все. Дівчина хотіла, щоб я максимально перейнялася можливими перспективами, перш ніж озвучити свою пропозицію.

– Ти маєш альтернативний варіант?

– Я пропоную знайти реального вбивцю, і тоді тебе виправдають.

– Гадаю, це буде вкрай складна та небезпечна справа, – зіщулила очі я, спостерігаючи за дівчиною.

Лілі лише знизала плечима кажучи: «Ти й сама все розумієш».

– Вибір за тобою, – тихо промовила вона.

Я не до кінця розуміла, у що вплутуюсь і навіть уявити не могла, що на нас може чекати, але одне знала точно – сама я не впораюсь. Не зможу втекти і ховатися від істот, які в рази сильніші за мене. Не вміючи користуватися своєю силою, нічого не тямлячи в магії, не знаючи, як влаштований світ і як захиститися від його небезпек. Тому рішення було однозначним.

– У мене лише одне питання. Навіщо це тобі? – прямо запитала я.

– Я, звичайно, можу сказати, що просто хочу допомогти невинній людині і що для мене важлива справедливість, але це буде брехнею. У мене достатньо своїх мотивів, – було непереконливо, тому вона додала: – Можеш вважати, що я хочу насолити старійшинам. Довести що вони були неправі і демонстративно тицьнути носом у їхню помилку.

– Звучить якось по-дитячому, – зауважила я.

– Ні-і-і, – з блаженною усмішкою на обличчі протягла Лілі. – Для тієї купки самовпевнених індиків репутація та авторитет – найважливіше. А визнати, що їх обійшло дівчисько без влади та можливостей – це дуже сильне приниження. А головне, що всі це знатимуть і пам'ятатимуть не один десяток років.

Вона не казала всієї правди, але натиснувши на неї, я відповіді точно не отримаю. Можу тільки погіршити своє і так не райдужне становище. Бо якщо Лілі відмовиться мені допомагати, мої перспективи будуть дуже сумними, щоб не сказати безнадійними.

На цьому моменті ми дійшли мовчазної згоди, і дівчина вирішила на сьогодні закінчити наш інформативний вечір. Вона підійшла до шафи в центрі кімнати і по одному дістала звідти подушку, ковдру та простирадло. Я відразу ж зрозуміла, що все це добро призначалося мені, тож поспішила допомогти їй. Загрузивши мені в руки спальню білизну, Лілі кивнула на великий диван зі словом: «Розташуйся».

Сівши на виділене мені місце, я ще якийсь час просто дивилася в темну порожнечу. Ніхто так і не ввімкнув освітлення, і єдиним джерелом світла в кімнаті залишалося мерехтіння вуличного ліхтаря.

Я не могла збагнути свої почуття. У мене не було страху чи злості, не було радості чи передчуття, не було горезвісного скептицизму та недовіри, які мали зародитися в моїй голові від усієї цієї історії. Але ні. Я просто не відчувала нічого. Незнання і нерозуміння змушували мене немов заціпеніти. Ні назад, ні вперед, просто стій на місці поки все не вирішиться само собою. Я часто використовувала цю тактику, але зараз вона не спрацює. Мені треба діяти. Потрібно вперше у житті протистояти обставинам та спробувати вплинути на ситуацію. І щось мені підказує – Лілі саме та людина, яка постійно це робить. Отже, мені потрібно покластися на неї.

– Припиняй себе накручувати, – озвалася дівчина. – Завтра на нас чекає складний день, тож треба гарненько відпочити. Без душевного самокопання та підвищеної тривожності.

– Я почуваюся ніби в підвішеному стані, – зізналася їй. – Не знаю, що треба робити та що думати.

– Зате у мене є чіткий та продуманий план, – упевнено сказала Лілі. – Тож не хвилюйся і лягай спати. А перед цим краще підкріпися, – вона кивнула на пачку печива, що так і залишилось лежати на барній стійці.

– Мені якось не хочеться їсти, – відповіла я.

– Це дія відновлювача. Він насичує організм усіма необхідними елементами, зокрема й поживними речовинами. Але його ефект незабаром закінчиться. Так що або з'їж щось, або випий ще ковток.

З цими словами вона розвернулась і зникла за однією з дверей квартири. Я ж неквапливо підійшла до стійки, і переводила погляд із пачки печива на пляшку зілля. Я вже майже торкнулася печива, але різко відсмикнула руку. Ні. Досить з мене всього знайомого і звичного. Сьогодні мені відкрився цілий новий світ. І щоб вижити я мушу пристосуватися до його порядків та правил. Упевнено простягнувши руку, я взяла пляшку і, зробивши великий ковток відновлювача, зі спокійною душею пішла спати.