Юлія Феліз - Ти мене не знаєш, Юлія Феліз

Я повернув до себе її телефон подивитися, що вона назнімала і помітив, що в неї руки крижані.

— Змерзла, Вушко? Зараз я тебе зігрію.

Я схопив її за руку і потягнув у глиб чагарнику. Я знав галявину, яку не було видно крізь зарості. Ми тут з пацанами часто зависали після школи. 

— Чекай, — командую я і швидко збираю хмиз. Добре, що під розлогим сосновим гіллям сухо, і хмиз не намок.

Швидко складаю “колодязь” і підпалюю обгортку від пончика, яку не викинув, бо поряд не було урни. 

— Тут не можна розводити багаття! — злякано озирається Ніка і намагається затоптати полум’я.

Я відтягую її подалі, поки вона не пропалила кросівки.

— Я не збираюся влаштовувати купальське вогнище. Трохи зігріємося і все за собою приберемо.

— Ти ненормальний. А якщо охоронець прийде?

— Він сюди не залізе. Надто крутий схил, — впевнено кажу я. Ми не раз тут ховалися від охоронців, коли пролазили крізь дірку в паркані, щоб не платити за вхід у Ботсад.

Ніка сміється, напруги між нами уже немає. Моє серце тремтить від того, яка вона гарна. Я зачарований. Думаю, випадково зустрівшись на площі, ми розпалили те, що могло початися кілька років тому. Нарешті ми зробили те, чого обидва боялися. Я почуваюся п’яним від того, що можу цілувати її, коли забажаю, і вона несміливо відповідає на мої доторки.

Багаття потроху розгорається. Я додаю гілок і шишок. Ми сідаємо на колоду, присунуту майже впритул до яскравих язиків полум’я. Я почуваюся абсолютно щасливим. Ловлю погляд Нки, щоб переконатися, що і їй добре поруч зі мною. Вона наче здогадується, про що я думаю і обіймає мене за шию. Мої руки ковзнули їй на спину, а вона поклала голову мені на плече. Так ми і сиділи, дивлячись удалину, поки багаття не догоріло. Відразу стало холодно і незатишно. Вітер метляв роями білих сніжинок біля круглих, ледь жевріючих головешок, колов щоки і змушував покинути нашу схованку. Стільки всього сталося за кілька днів, що завалося, минуло ціле життя. Цей вечір був чудовий. І хоч дуже не хотілося, довелося йти додому.