Олександра Малінкова - Шибайголови, Олександра Малінкова

ГЛАВА 14

Слава.

 

 

Після лекцій поїхав у лікарню. До сестри не пустили, натомість  лікар запевнив, що стан її поки що критичний але стабільний. І це факт вже має хоч трішки але підбадьорити мене.

Вдома в чотирьох стінах своєї кімнати повільно почав сходити з розуму. Тож пригадав про одну так і не завершену справу…

Увійшов у маленьку кав’ярню. Зараз би чашечка міцної кави не завадила. Хоча вона навряд чи допоможе, та прояснить втомлений від роботи і безсонної ночі мозок. 

Оглянув всіх відвідувачів та впевненою ходою попрямував до одного зі столиків. Без запрошення всівся на вільний стілець поряд з хлопцем, що сидів за тим столом з ноутбуком і зрідка сьорбав зі своєї філіжанки каву.

- Привіт, Кіро! - Привітався й вмостився зручніше, поклав обидві руки перед собою на стіл.

- Ми-ми знайомі! - Почав заїкатися той і озиратися на всі боки.

- Можна сказати й так… - Нагнувся ближче до нього. 

Бідолаха ще й досі намагався зрозуміти що відбувається й увесь час косився на двері.

- Заспокойся! Я не з поліції. 

- Тоді хто ти? - Вилиці на його обличчі напружились.

Чомусь уявляв його трішки іншим. Думав він такий собі ботан, який просиджує за екраном ноутбуку увесь вільний час. А він хлопець приблизно мого віку, досить спортивної статури, майже мого зросту. Таке саме темне волосся та виразні риси обличчя. Ніколи б не сказав, що він…

Ден* (нікнейм Кіра)

- Даркнет. - Промовляю й слідкую за його реакцією. 

- Сет? - Він підозріло примружився.

- Вгадав! - Посміхнувся я, а той знову почав озиратися.

- Як ти мене знайшов? Хоча! - Здогадався він.

- Так! - Я кивнув у відповідь.

- Ден! - Простягнув він мені свою широку й міцну долоню. 

- Слава! - Вклав свою руку. 

Познайомилися з ним онлайн ще два роки тому, коли я самотужки намагався розібратися, що сталося з батьками та хто справжній винуватець аварії. Тоді нас звів випадок, а може доля, зараз вже не важливо. Кіра чи Ден, як звуть його насправді добряче допоміг, разом з ним ми ночами зламували найближчі до місця аварії камери спостереження та збирали інформацію, передивляючись відеозаписи. 

Потім певний час не спілкувалися аж до поки знову випадок не звів нас в Даркнеті. 

- Є справа! 

- Щось кримінальне? - З пересторогою запитав Ден.

- І так і ні! 

- Не говори загадками! - Не витримав той.

- Декілька днів тому якийсь покидьок чи покидьки напали на мою сестру, вона зараз в комі. 

- Співчуваю! - Напружено відповів Кіра. - Стара схема? Камери… 

- Все до чого можливо достукатися… 

- Що робиш увечері? - Поцікавився він.

- Ще не думав над цим? А що є якась пропозиція? - Я посміхнувся й відкинувся на спинку стільця.

- Ходімо разом зі мною в спортзал побоксуємо. 

- В спортзал? - Я замислився.

 Додому зовсім не хочеться, бабуся знову почне допит, як пройшов день. Та і як дивитися в очі старенькій, коли вони як той рентген, наче відразу відчуває коли їй брешуть. І так, збрехав, повідомивши їй, що Мію терміново викликали на роботу в Штатах і я придбав їй зворотній квиток і посадив на літак. А далі ще одна неправда, що маю владнати справи, а вже тоді повернутися в Америку. Тож по можливості уникаю бабусю, щоб ще не додалася чергова порція брехні, а я не заплутався ще більше в подробицях. 

 

Вероніка.

- Дякую, що підкинули до будинку! - Обіймаю Женьку й цілую в щічку.

- Увечері разом на танці. Чекаєш, я з Максом заїдемо за тобою! 

- Жень! Давай я сама! 

Хоч ми й близькі з нею, та турбувати Макса, бо саме він за кермом зовсім не хотілося.

- Ні! Навіть не думай про те щоб сама! Подруга в мене одна! 

- А в мене дівчина! - Втрутився Макс. - Тож щоб я не бачив, що лазите удвох там де… Коротше, там де небезпечно! 

- До вечора! - Вибралася з автівки, з ними сперечатися, собі дорожче вийде.

Попрямувала до свого будинку. 

Дістала з сумочки й приклала магнітний ключ до датчика. Щойно почула сигнал, потягнула за ручку залізних вхідних дверей, але не встигла бо хтось ззаду з силою штовхнув їх, з гуркотом зачинивши.

Серце в цей момент напевно впало десь у район п’ятки. Розвернулася і притислася хребтом до стіни.

- Чого тобі треба, Ілля? Ти налякав мене! - Вигукнула з обуренням.

- Ти маленька бридка сучка, думаєш тобі зійде з рук твоя вихідка!? - Прохрипів той.

- А що не так? Здається ти отримав ту, на яку так давно пускав слину! Чи Інка тебе отримала… 

- Ти не мала права втручатися в мої стосунки з Аліною! - Продовжив той.

- Аліна моя сім’я! Моя сестра! Це ти не мав права кривдити її! 

Він замахнувся.

- Давай, зроби це! Ще й до в’язниці сядеш, якщо з моєї голови впаде хоч одна волосина! От тоді вже точно залишишся сам! Чи думаєш, що Інка буде пиріжки тобі носити?

- От же ж стерво! - Насупився й від безвиході опустив обидві руки стиснуті в кулаки.

- Назви мене як хочеш! Ким назвеш, тою і буду! - Гордо підняла підборіддя. - А тепер відвали від дверей!

Щойно вони зачинилися за мною видихнула. Від напруги й стресу все тіло тремтіло, а у кутиках очей почали збиратися сльози.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍