Ольга Вісмут - Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут

12

 

Орендована Інгою квартирка дуже симпатична, світла, але мене зовсім не тішить.

На душі тяжко. Ще й Зоя вередує. Пхикає, що їй тут не подобається. Що це ніяке не море, і взагалі вона хоче додому. Чим ближче вечір, тим складніше заспокоїти її, перемкнути увагу.

Намагаюся її нагодувати — вона відштовхує тарілку. Намагаюся укласти спати — вона жбурляє геть подушку:

— Де тато? Я хочу до тата! Хочу додому!

Зрештою, мій терпець уривається. Адже в мене теж є нерви.

— Все, Зоє, тата немає і не буде! — заявляю з раптовою жорстокістю. — Забудь про нього.

Донька на мить завмирає. Дивиться на мене як на ворога, її губи починають тремтіти, очі заповнюються сльозами.

— Я не Зоя! Я Зайка! — кричить вона на повну силу легень. — Зайка! А ти погана! Погана!

— Так, я погана мати. Може бути. Але іншої в тебе не буде.

Сідаю на ліжко, хапаю дочку в оберемок, ламаючи її опір, стискаю в обіймах і починаю заколисувати. Вона кричить і виривається, а я обіймаю, цілую і крізь власні сльози шепочу, що ми з татом більше не житимемо разом. Що вже не вийде.

Вона так і засинає в моїх руках, спустошена плачем.

Обережно кладу її на чужу подушку. Вкриваю чужою ковдрою.

У цій квартирі все миле, але чуже. Усе не моє.

Друга година дня. Назар приїде додому не раніше десятої вечора — у кращому разі. А може, і не приїде, повернеться під ранок, як робив останні дні. У будь-якому разі, час у мене ще є.

Наступні пів години витрачаю на ванну, щоб привести думки й нерви до ладу. Потім, глибоко вдихнувши, пишу смс Назару, що пішла від нього.

«Вибач, але я так більше не можу. Це вже крайня точка. Не шукай мене, адвокат сам із тобою зв’яжеться».

Палець зависає над кнопкою «надіслати».

Мене охоплює паніка. Розумію, що боюсь не майбутнього, а власного чоловіка. Що зробить Назар, коли прочитає моє повідомлення? Не хочу навіть знати.

Відправляю смс. Й одразу ж кидаю номер чоловіка в чорний список. Потім вимикаю інтернет.

Не хочу бачити те, що він напише мені в соцмережах.

Серце б’ється об грудину. Здається, ось-ось зламає ребра та вискочить. Навіть руки тремтять, поки заварюю собі чай.

Раптовий дзвінок змушує мене підстрибнути. З рук падає пачка з рафінадом і білі кубики стукають по підлозі, наче горох.

Дзвінок повторюється. Телефон. Треба було взагалі його вимкнути.

На екрані спливає ім’я свекрухи.

Я не маю бажання розмовляти з нею чи з кимось ще. Але й ховатися було б безглуздо. Адже це моє рішення — розлучитися з Назаром. Отже, мені за нього й відповідати.

— Здрастуйте, Ганно Іллівно, — кажу не своїм, сиплим голосом.

— Мені щойно син дзвонив. Ксенія, що ти твориш? Він просто шокований, що ти пішла від нього!

Стискаю зуби.

Адже Назар знає, що його мама ставиться до мене дуже тепло. Одразу прийняла до родини. І я не зможу ігнорувати її дзвінок, не зможу відмовити.

— Так, я подала на розлучення, — зізнаюся через силу.

— Ну як же так? Ти ж для мене як донька рідна. Невже Назарчик тебе образив? Що він зробив?

— Він мене зрадив…

Чується важке зітхання.

— Доню, мало хто що говорить. Навіщо пліткам віриш?

— Це не плітки. Його коханка надіслала мені фото й усе розповіла.

— Та плюнь ти на це стерво! Усе вона набрехала. Не міг мій Назарчик тебе зрадити. Він тебе кохає!

Ага, тільки кохання в нього останнім часом дивне…

— І взагалі, — квапливо продовжує свекруха, ніби боїться, що я кину слухавку, — бачила я ту Анжелу в офісі. Ходила там, ніс задерши, навіть не привіталася, коли я увійшла. Ну ніколи б мій син не зв’язався з такою! Забудь про неї, не руйнуй вашу родину!

Від її слів серце тільки сильніше скиміти починає.

Отже, вона знає про стосунки Назара з Анжелою. Інакше не знала б, про кого йдеться.

— Я вже прийняла рішення, — говорю твердим тоном.

Розумію, що підтримки від свекрухи не дочекаюся. Вона завжди буде на боці сина. І моя мама відмовилася мені допомагати. Дізнавшись, що я подаю на розлучення, сказала лише одне слово «дурепа!» і кинула слухавку.

Здається, що весь світ проти мене, але вибору немає.

Першою прощаюся зі свекрухою, щоб не чути її вмовлянь. Серце ніби здавлюють лещата. Я не впевнена, що чиню правильно. Але відчуваю, що маю робити хоч щось. Не можна терпіти те, що відбувається.

Поки донька спить, відкриваю ноутбук, реєструюсь на сайті з вакансіями, починаю заповнювати резюме. Це дозволяє трохи відволіктися від думок про розлучення. Розслабитися. Починаю думати про майбутнє без Назара.

Інга сказала, що перший час допоможе грошима. В разі чого й дівчат залучить. На крайній випадок є кредитка. Зрештою, витягну. Знайду роботу, влаштую Зою в садок. Якщо доведеться, найму їй няньку…

Не я перша, хто йде від чоловіка з дитиною. Інші якось справляються.

І знову дзвінок.

Цього разу дзвонить не телефон.

Кілька секунд мовчки витріщаюся в екран ноутбука. Хто це може бути? Може, Інга приїхала? Тільки вона знає про цю квартиру…

Дзвінок продовжує дзвеніти.

Ох, донька ж спить! Підхоплююсь і біжу до коридору.

Ледве встигаю повернути замок, як двері буквально злітають із завіс. Мене приголомшує тріск.

У квартиру ввалюється кілька чоловіків. Впізнаю в них охорону Назара. А за ними входить і чоловік.

— Ксано, — гаркає він.

Його очі метають блискавки. Один з охоронців підіймає двері й ставить їх на місце.

Мене проймає холодним потом.

— Я… Я не піду з тобою, — задкую.

А Назар на мене наступає.

— Ще і як підеш, — цідить він.

Підлітає до мене. Я стискаюсь.

Помах його руки. Гострий біль обпалює мою щоку. Хапаюся за неї, здивована тим, що сталося. Ще ніколи чоловік не підіймав на мене руку. Ще ніколи я не бачила його в такій люті.

— Не хотіла по-хорошому, тварюко. Буде по-поганому, — каже він так, що в мене всередині холодіє. — Я ніколи не дам тобі розлучення, навіть не сподівайся.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍