Тая Смоленська - Кращий друг мого чоловіка, Тая Смоленська

Глава 9

Через добу я розумію що сільське життя не для мене. Вночі я майже не спала через холод, що, здається, прокрався навіть у кістки. Жодна плитка не врятує вас серед зими в приватному будинку, де раніше ніхто не жив. Мені стає шкода себе. Все життя летить до біса, добре хоч з дитиною почекали, інакше на все життя з Іваном були б пов'язані.

Наприкінці другого дня я зовсім скисла. Особливо після того, як довелося змусити себе роздягнутися і вмитися у підігрітій на плиті воді. Але до батьків їхати не варіант. Мама пристане з розпитуваннями, а я про це говорити не хочу та не можу. Швидше за все рвану завтра додому, заявлю чоловікові, що все знаю і вимагаю розлучення, зберу речі і поїду шукати орендовану квартиру, бо нашу купив Іван.

За вікном уже стемніло і закружляли перші сніжинки. Засяяли у світлі повного місяця та вуличних ліхтарів. Я визирнула у вікно, у захваті слідкуючи за цією красою. Потім заварила чаю з малиновим варенням, яке принесла мені сусідка, загорнулася в ковдру і з ногами залізла в крісло у кухні.

У голові за ці кілька днів трохи просвітліло, сліз пролилося стільки, що плакати не хотілося. Зрада чоловіка з'їдала зсередини, але перший шок пройшов, залишилося лише набратися сміливості, подивитися йому у вічі і запитати про все прямо.

Раптом біля паркану забурчав мотор машини і затих. Я стрепетнулася. Сусідські собаки загавкали. Я вимкнула світло на кухні про всяк випадок. Якщо чесно, то вночі тут було трохи страшнувато.

Я підійшла до вікна, відсунула фіранку. Темна постать, що намагалася забратися до мене у двір, налякала до чортиків. Навіть у світлі місяця неможливо було розглянути обличчя чоловіка. Капішон був опущений униз, закриваючи обличчя. Чоловік впевненим кроком йшов до будинку, залишаючи сліди черевиків на білому покривалі  снігу, а в мене в голові прокручувалися не райдужні картинки.

Я запанікувала. Хто це міг бути? Це точно не Іван. Його б я впізнала. То хто тоді?

Коли в двері стукають я здригаюся, паніка наростає. Не розумію, що робити. Напевно, краще сховатися і зробити вигляд, що тут нікого немає.

- Олю, ти тут? - Я завмираю, тому що голос мені здається знайомим. Навшпиньки прокрадаюся у веранду, боячись навіть дихати.

Чоловік ще кілька  разів гучно грюкає  у двері.

- Олю!

- Максиме? – шепочу прямо у двері, не вірячи своїм вухам.

- Відкриєш?

Руки все ще тремтять, цього разу не лише від холоду, а й від пережитого страху.

Я смикаю двері на себе і ми з Максимом завмираємо один навпроти одного. Він скидає з голови капішон і в цей момент сильний порив вітру б'є йому в спину і проникає прямо в будинок. Снігопад на вулиці посилився, я зіщулилася від холоду і підняла вище комір на куртці.

- Як ти тут опинився? – питаю з подивом, розриваючи незручне та довге мовчання.

- Може, впустиш спочатку, - кивком вказує всередину будинку Максим.

- Так, звичайно, - я виглядаю надвір, боячись, що він приїхав разом з Іваном. Самойлов, здається, прочитав мої думки.

- Не хвилюйся, я один.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍