Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

її вміст — такого ж зеленуватого кольору рідину: очевидно, компот із сухофруктів, бо в ній плавали розварені шматки колись яблук і грушок. Хтось із наших нервово гмикнув. Інші розгублено втупилися в тарілки, мнучи в них виделками залишки каші. Тут прочинилися зовнішні двері їдальні і до зали ввійшов один зі старих. Він, напевно, спізнився на обід чи заблукав, і його вчасно не могли знайти. Мішок штанів на дідові настовбурчився, полатаний светр перекосився. Дід ішов згорбившись, трохи випроставши вперед руки: він недобачав і, мабуть, після кількаразового, досить болісного зіткнення зі сторонніми предметами, виробив звичку промацувати простір перед собою пальцями та долонями; відчуття доторку живе в людині найдовше, воно не зраджує нам навіть тоді, коли всі інші вже давно перестають служити, навіть тоді, коли… Із кухонного вікна йому щось непривітно рявкнули, але їдло таки дали: дідок обхопив тацю з тарілками обома руками, наче обійняв найдорожчу людину, і дрібними кроками пошкандибав до найближчого столика. Нас він не помічав. Незграбно сівши — за крок від столу — він жадібно накинувся на ще гаряче «перше» (йому, певно, дали ті ж «елітні» харчі, що й нам, тож ці страви порівняно зі звичною якістю тутешнього обслуговування мали видатися бідоласі святом смаку). Із беззубого старечого рота витікала слина і разом з юшкою скрапувала підборіддям і далі, на светр. Рука з ложкою тремтіла, не влучала в рот, намацуючи окропом зморщену, невразливу до опіків шкіру підборіддя чи нерівну щетину щік… Потім старий, кілька разів зригнувши, підвівся й так само повільно та невпевнено побрів до виходу.

Ніхто з нас більше не скуштував і крихти з ще майже переповнених тарілок…

Віктор знов задумано дивиться за вікно, хоч там уже нічого не видно — щойно вимкнули єдиний вуличний ліхтар.

— А Марко? — питаю я. — Як він до цього поставився?

— Та як-як? Змирився. У нього був вихід?

Я рідко став з’являтися у редакції. Він хотів поговорити й запросив на пиво. Почали з політики, звісно, із виборів і прогнозів.

— Ми обертаємося в колах, надто близьких до політиків і політики, деякі з нас пишаються знайомствами з лідерами партій і місцевими чиновниками та посадовцями, — пояснював я Маркові. — Тому загалом нам складно судити про справжні настрої населення.

— Ну, і які ж вони, ті справжні настрої? — скептично усміхнувся він.

— Насправді в натовпі панує байдужість. Ейфорія шкідлива для суспільного здоров’я. Кандидати рвуть на грудях сорочки, майки й залишаються в самих лише трусах, обіцяючи, що віддадуть життя в офіру батьківщині та людям, які заселяють її територію. Дідька з два! Плебс, який обговорює щовечора політику на своїх пролетарських брудних кухнях, хоча й поверхово та банально, проте доходить до вірного висновку: їх хочуть надурити; однак, інтуїтивно розуміючи це, люд усе ж дозволяє виїхати деяким потворам на своїх невтомних плечах. Влада й ті, хто хоче її отримати, змістивши нинішніх засідателів білих будинків, за нашою, журналістів, допомогою, щоразу знаходить шляхи до сердець виборців, уселяючи в них надію на «світле майбутнє». Вони хочуть викликати ажіотаж, переконати народ у тому, що на кін поставлено їхнє майбутнє та майбутнє їхніх дітей…

— То що ж робити? Забити на все?.. Чи, може, організувати анархістську революцію? Батечко Махно, Гуляй-поле?.. — він рвучким порухом голови змахнув із очей волосся, яке куйовдив вітер.

Ми сиділи на лавці в одному зі сквериків і потроху дудлили ерзац-пиво, схоже на помиї.

— Можна й так… Я ж не пропоную тобі єдино правильного рецепту. Я не Бог, старушек, бо якби знав те, про що ти питаєш, не сидів би зараз тут, поруч із тобою, а принаймні спокійно правив би якоюсь невеликою країною. А може… — я раптом усміхаюся до чогось у собі. — А може, я б зробив щасливими всіх на світі… У будь-якому разі є варіант — вибрати шлях найменшого зла. Найбільшої чесності в ситуації, де чесність узагалі неможлива. Хоча до цього теж можна причепитися — надто гладко виходить…

Ми помовчали. Він задивився крізь пляшку, потім раптово обернувся до мене:

— Слухай, це правда, що тебе просили в штаб до мого батька?..

Я витримую цей полум’яний, відчайдушний погляд спокійно, тільки ледь примружившись. Рано чи пізно він мусив дізнатися і, відповідно, поставити це запитання. Я готовий до нього.

— Правда.

Осад на дні пляшки має терпкий смак справжнього хмелю. Ми дивимося один одному у вічі, як у дитячій грі: хто перший не втримає чужого погляду та кліпне? Маркові бракує витримки: він ще надто гарячий і непосидючий.

— І ти…?

— І я швидше за все погоджуся.

— А якщо я буду проти?

— Старушеку, а чи ти не забагато собі дозволяєш?.. Тобі так не здається? Я ж ніби не маю щодо тебе якихось зобов’язань. Навіть моральних. Ми ж навіть не друзі, а так, колеги… — він сидить насупившись. — Мені шкода, якщо я зруйнував твої ілюзії, але, думаю, ти й сам ніколи не довіряв мені надто, що й казати про якусь любов. Але мова не про це. Ти не можеш мені заборонити брати участь у його кампанії навіть як шеф, бо є трудове законодавство. Урешті, ті гроші, які мені пропонують, якщо це не блеф, а реальність, я ж думаю, що таки реальність… Я готовий навіть до того, щоб піти зовсім. Але не думаю, що ти наполягатимеш. Усе-таки не буде надто нескромно сказати, що без мене тобі вестиметься нелегко. Я знаю ще досить такого, чого не знаєш ти і що знати слід…

Він мовчить.

— Не знаю, мені це неприємно. Тут, звісно, більше особистого… Ми з батьком не зовсім у хороших стосунках. Радше навпаки — у зовсім нехороших. Тобто навіть ще інакше — ми взагалі не спілкуємося. Але ти маєш рацію, я не можу тобі нічого заборонити… Якщо ти вважаєш це шляхом, як ти там сказав? Максимально можливої чесності. Найменше зло?..

— Називай як хочеш. Я переконаний, що, якщо мені доведеться обрати роль прес-секретаря цілковитого негідника (я зовсім не маю на увазі твого старого, боронь Боже, Марку, він, наскільки мені відомо, доволі порядний чоловік, а головне — не мудак), але станься так, що з різних причин (безвихідь, безгрошів’я, тисячі інших «без» або й просто збіг обставин) я б таки став співпрацювати з гімнюками, можеш не сумніватися, я би знайшов для себе самого виправдання. Моральне, я маю на увазі. Людина — істота моральна, себто суспільна. Із цього — усі збочення. Ти та й я шукаємо надто багато виправдань. А це часто