Туве Маріка Янссон - Диво-капелюх

Чарівник, — І, крім нього, мені не треба нічого на світі.

— Намсля такожсля! — сказала Махсля.

— Ви не маєте права відняти в них рубіна, — озвався Мумі-троль. — Він чесно куплений у Мори.

Мумі-троль промовчав, що його куплено за Чарівників-таки капелюх (до речі, Чарівник уже мав іншого капелюха на голові).

— Дайте мені чимось підживитися, — попросив Чарівник. — Усе це дуже мене знервувало.

Мумі-мама поспішилася з великою тарілкою пиріжків та варення.

Поки Чарівник їв, усі підступили трохи ближче. Бо той, хто їсть пиріжки з варенням, не може бути дуже небезпечний. З ним, либонь, можна поговорити.

— Смакуєсля? — запитала Чубсля.

— Так, дякую, — відповів Чарівник. — Я не їв пиріжків уже вісімдесят років.

Усім відразу стало шкода Чарівника: вони підступили ще ближче.

Попоївши, Чарівник утер вуса і звернувся до Чубслі й Махслі:

— Я не можу забрати у вас Королівський Рубін, бо куплену річ ви повинні або продати, або подарувати. Чи не продали б ви мені його, скажімо, за дві гори діамантів і долину різних самоцвітів?

— Нісля, — в один голос заявили Чубсля й Махсля.

— То, може, подаруєте?

— Нісля, — сказали Чубсля й Махсля.

Чарівник зітхнув, посмутнів і якийсь час замислено мовчав. Потім сказав:

— Бенкетуйте собі далі. А я вам трохи почарую. Кожному щось вичарую. Будь ласка, замовляйте. Господарі перші.

Мумі-мама трохи повагалася, нарешті спитала:

— А замовляти можна тільки якісь видимі речі чи й поняття? Не знаю, чи ви розумієте, що я маю на думці…

— Авжеж, розумію, — відповів Чарівник. — Речі, звісно, легше вичарувати, але можна й щось інше.

— Тоді я б дуже хотіла, щоб Мумі-троль не сумував за Мумриком-Нюхайликом, — сказала Мумі-мама.

— Я не знав, що по мені видно, — промурмотів Мумі-троль і почервонів.

А Чарівник махнув полою плаща, і Мумі-троль відразу повеселішав. Смуток змінився чеканням, а це почуття куди приємніше.

— Мені ось що спало на думку! — сказав Мумі-троль. — Любий Чарівниче, нехай цей стіл і все, що на ньому, полетить до Мумрика-Нюхайлика, хоч де б він тепер був!

Тієї миті стіл піднявся між деревами й полетів у південному напрямку з пиріжками, варенням, садовиною, квітками, з пуншем, цукерками і Ондатровою книжкою, що лежала скраю.

— Ну ні! — обурився Ондатр. — Прошу вас, негайно відчаруйте назад мою книжку!

— Що зроблене, те зроблене, — відповів Чарівник. — Але як хочете, то ви матимете нову книжку. Прошу!

— «Про все потрібне», — прочитав заголовок Ондатр. — Це помилка! В моїй книжці мовилося про все непотрібне!

Та чарівник тільки засміявся у відповідь.

— Тепер уже моя черга, — сказав Мумі-тато. — Але страшенно важко щось вибрати! Спадає на думку безліч речей, проте всі ні до чого. Теплицю я можу зробити сам. Човна також. Та я вже й маю його!

— Може, ви взагалі нічого не бажатимете? — втішився Пхик. — То дозвольте мені побажати двічі.

— Е ні, — відповів Мумі-тато. — Коли вже маєш право чогось побажати…

— Тільки не гайся, — сказала Мумі-мама. — Можеш побажати гарні палітурки до своїх мемуарів!

— О, це було б добре! — зрадів тато.

І всі аж охнули з дива, коли Чарівник простяг йому прикрашені перлами палітурки з червоного й золотого сап’яну.

— Тепер я! — нетерпеливився Пхик. — Я хочу мати човен! Човен з червоним вітрилом, зі щоглою з рожевого дерева й смарагдовими кочетами!

— Багато ти хочеш, — лагідно сказав Чарівник і махнув плащем.

Усі затамували віддих, але човен не з’являвся.

— Не вичарувався? — засмучено спитав Пхик.

— Він є, — відповів Чарівник. — Але я, звичайно, поставив його при березі. Завтра побачиш свого човна.

— Зі смарагдовими кочетами?

— Авжеж. Чотири закладені й один запасний, — сказав Чарівник. — Хто далі?

— Дозвольте мені, — озвався Гемуль. — Я, бачите, позичив ботанічну лопатку в Хропика, а хотів би мати зовсім свою.

І він чемно присів по-дівчачому,[6] коли Чарівник простяг йому нову лопатку.

— Ви не втомлюєтесь чарувати? — запитала Хропка.

— Ні, коли просять чогось легкого, — відповів Чарівник. — А що б ти хотіла, люба панно?

— Це буде трохи важче. Можна сказати вам на вухо?

І коли Хропка щось прошепотіла йому, Чарівник здивовано запитав:

— А ти певна, що тобі личитиме?

— Аякже! — одним духом випалила Хропка.

— Ну, нехай, — погодився Чарівник.

Наступної миті всі вражено охнули: перед ними стояла Хропка з зовсім іншим обличчям.

— Що ти з себе зробила? — схвильовано вигукнув Мумі-троль.

— Я попросила таких очей, як у дерев’яної королеви. Вони ж тобі сподобалися!

— Так, але… — пригнічено промурмотів Мумі-троль.

— То вони тобі не гарні? — спитала Хропка й заплакала.

— Ну, чого ти, — мовив Чарівник. — Якщо вони тобі не личать, то скажи братові, хай попросить, щоб вернулися твої давні очі.

— Так, але я хотів попросити щось інше, — заперечив Хропик. — Я не винен, що в неї такі дурні бажання.

— А чого ж ти хочеш? — запитав Чарівник.

— Лічильну машину! — сказав Хропик. — Таку, що могла б вирахувати, чи якийсь вчинок справедливий чи ні, гарний чи поганий.

— Це занадто важке бажання, — похитав головою Чарівник. — Я з ним не впораюся.

— Ну, то друкарську машинку, — сказав Хропик. — А сестра проживе й з такими очима!

— Так, але буде не така гарна, — мовив Мумі-троль.

— Ну, любий! — плакала Хропка, вдивляючись у дзеркало. — Побажай, щоб вернулися мої колишні очі! Я така страшна з цими новими!

— Добре, — зглянувся брат. — Тільки задля родинної честі. І щоб надалі не була дурна!

Хропка знову глянула в дзеркало й радісно скрикнула, побачивши свої звичні маленькі очі. Тільки вії стали довші. Променіючи, вона обняла брата й вигукнула:

— О любий Хропику! Ти дістанеш друкарську машинку від мене у весняний подарунок!

— Та годі тобі, — засоромився Хропик. — Хто це цілується при людях! Я не міг дивитися на тебе з тими баньками, от і все.

— Ну, лишилися ще Чубсля й Махсля, — сказав Чарівник. — Побажайте щось одне на двох, бо вас не можна розпізнати!

— А для себесля Ви не можетесля щось побажати? — запитала Чубсля.

— Ні, — сумно сказав Чарівник. — Я можу тільки виконувати бажання інших і змінюватися в що завгодно.

Чубсля й Махсля пильно глянули на нього, тоді нахилились одна до одної і хвилинку про щось шепотілися.

Врешті Махсля врочисто заявила:

— Ми вирішилисля побажати для вас, бо висля добрийсля. Ми хочемо матисля такий самийсля завбільшки рубінсля, як нашсля, і такий самий гарнийсля.

Усі вже бачили, як Чарівник сміється, але ніхто не сподівався, що він уміє всміхатися. А в нього засяяло усмішкою все: і обличчя, і вуха, і капелюх, і черевики. Не промовивши й слова, він махнув плащем над травою… і диво! Знову садок сповнило рожеве світло, бо