Бернард Вербер - Її величність кішка

Навколо ліс у всіх відтінках зеленого залишив місце і для просторих безкраїх рівнин, укритих рослинністю. Ці поля схожі на монохромний жовтий килим.

Пам’ятаю, Піфагор колись розповідав мені про них, про сільське господарство. Хоча мені здається дивним тримати всю їжу в одному місці. Я, наприклад, надаю перевагу полюванню: хоч результат непевний, зате розминка і адреналін!

Перед нами дорога без кінця-краю, я винюхую запахи інших видів, які могли б стати нашими союзниками в боротьбі проти пацюків. Врешті вловлюю запах плоті невідомої тварини. Якщо білки були такими собі деревними пацюками, то це більше схоже на лісового собаку. Я переказую це Піфагору, він передає інформацію моїй служниці, та повертає на незвичний запах.

В міру того, як ми наближаємось, окрім запаху диких псів я чую інший, більш неприємний запах, типовий для плоті, яка розкладається.

Ми прямуємо на той сморід і знаходимо зо два десятки вовків, Цілу зграю, розіп’яту на дерев’яних дошках у формі літери Т. Їхні тіла погризені пацюками. Рани вкриті струпами, присохлою кров'ю. Сотні мух дзижчать над мертвими тілами.

Я відчуваю, що мій засіб пересування зараз знепритомніє від цього видовища, і зістрибую, поки вона не втратила свідомість.

Піфагор озвучує мої думки:

— Це вовки з сусіднього лісу. Якщо пацюки в силах напасти на таку зграю вовків, ба більше, перемогти їх, то в них немає суперників.

— Але звідки в них така сила?

— Це все Тамерлан. Безперечно, саме він — той мозковий центр, який, на додачу до їхньої численності, визначає послідовну політичну та військову стратегію, — каже сіамець. — От як цю особливо вражаючу картину для тих, хто наважився кинути їм виклик.

— То як будемо діяти?

Коли я звертаюсь до нього, то все ще не можу відірвати погляду від вовків, яких перемогли набагато менші тварини.

— Нам як ніколи необхідно відшукати союзників. Лише згуртованість багатьох видів зможе покласти край цим агресорам. Нам треба об’єднати всіх проти пацюків.

Піфагор веде далі, але тривожно настовбурчує вуха. Я помічаю його неспокій. Він каже:

— Найбільше мене турбує те, що вони виготовили досить великі хрести для розп'яття вовків. Це означає, що вони навчились користуватись пальцями, як люди, та послуговуватися знаряддями, рубати деревину й робити вузли з мотузок.

— І що це означає?

— Що Тамерлан використав Третє Око для виходу в інтернет і так само, як я, вивчив деякі людські прийоми. Тепер ми маємо справу з незвичайними пацюками. Вони набагато більш розвинені, а отже, значно небезпечніші, ніж ті, з якими ми воювали досі.

Наталі закрила очі руками, щоб не бачити замордованих вовків. Я повертаюсь до неї на плече і даю знак, що нам пора рушати. Ми швидко ідемо за сонцем, тобто на південь.

Піфагор, відчувши моє занепокоєння, пропонує відволіктись. Він перекинувся словом з Наталі, та ввімкнула музику на смартфоні.

— Я попросив її знайти Гольдберг-варіації Баха.

Красиво, але цього не досить, щоб я перестала думати про пацюків.

— Зосередься на музиці, — додає Піфагор, ніби читає мої думки. — Мистецтво витісняє страх.

— Як це можливо?

— Наші думки — це хімія, звичайні гормони, рідина, що входить до складу крові та впливає на наш мозок. Страх пацюків спричинений адреналіном; задоволення від прослуховування музики — ендорфіном. Так страх-адреналін можна компенсувати мистецтвом-ендорфіном.

— Ти прочитав це у своїй Енциклопедії Відносного та Абсолютного Знання?

— Енциклопедія просто описує словами природні інстинкти. Думаю, в глибині душі ми вже все це знаємо. Але, оскільки часом забуваємо, вербалізація дозволяє нагадати собі. У нас завжди буде вибір між зачаруванням смертю та любов'ю до життя. Розп’яття служать для того, щоб зробити нас більш чутливими до базових емоцій, їхня мета — завадити нам думати… Цю стратегію Тамерлан і взяв за основу: пригнічувати розум страхом. Це дозволяє йому контролювати наші емоції. Якщо ми опануємо нашу внутрішню хімію, у нього не буде влади нам нами.

Лікувати страх мистецтвом?

Наталі вже менше кульгає, але вона сповільнила темп і важко дихає. Думаю, вона втомилась. Я зістрибую з плеча, щоб не навантажувати її своєю вагою, та йду поруч із сіамцем.

— Як гадаєш, де ми?

— На південному заході Парижа.

— Куди пропонуєш податись?

Він повертає вухо в бік стежки, навіть тут чути приємний запах папороті.

— Мені щойно здалося, що я занюхав там людські поселення.

— Не думаєш, що ми ризикуємо натрапити на пацюків?

— Завжди буде ризик забрести на незвідану територію. Загалом, іти туди, куди інші не ходять, небезпечніше, ніж ходити торованими стежками. Це називається принципом «зелених ропух» та описано в Енциклопедії Веллса.

— Розкажи, розумнику.

22. Синдром божевільних ропух

Щороку ропухи мігрують зі свого осідку до місця, де розмножуються покоління за поколінням.

Утім, інколи між двома місцями пролягає автомагістраль, збудована людьми, що змінює природне середовище існування ропух та перешкоджає їм подолати шлях, який мав би привести до пункту призначення. Слухаючись свого природного інстинкту, ропухи намагаються попри все подолати перешкоду, за що найчастіше розплачуються життям — їх розчавлюють автомобілі на швидкісних смугах.

Звісно ж, ропухи нездатні збагнути, що шлях міграції став непрохідним, і далі користуються ним, як це робили їхні предки з покоління в покоління.

Виникає питання: як урбанізація ще не винищила усі види?

Насправді все вказує на те, що форма колективного розуму розв'язала цю проблему.

Колективна свідомість ропух врахувала цей ризик, тому що в момент, коли більшість вирушає у звичному напрямку, меншість подається у протилежному, який вони вважають неправильним. Саме завдяки тому, що маленька групка дисидентів замість звичної дороги предків вибирає неправильний шлях, цілий вид виживає.

Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.

Том XII

23. Нові горизонти

Ви мене добре знаєте, я не можу відпочивати, коли попереду чекає дорога. Знову вмостившись на правому плечі в Наталі, я не перестаю її сіпати, щоб вона прискорила крок та перестала по-дивацьки кульгати. Я періодично нявчу, сподіваючись, що вона зрозуміє: від швидкості її ходи залежить життя нашої спільноти.

Коли я помічаю ознаки втоми, то нагадую їй про обов’язок, покусуючи за вухо. Вона мене бісить своєю млявість, я зла і готова щось їй зробити.

Піфагор мовчить. Я знаю, що він ставиться до людей з більшою прихильністю, ніж я: можливо, доступ до інтернету викликав у нього певну повагу. І тому він поставив їх на п’єдестал. Але я ні. Проте, хай там як, не варто забувати, що ці істоти — наші слуги.

Ну ж бо, ну ж бо, рухайся, служнице, нам не можна зупинятись, нам треба йти вперед.

Краєвид змінюється,