Сергій Батурін - Шизґара

І тут підсвідомість піднесла йому те, що він марно намагався згадати весь час після зустрічі з Сиропом: легкий повів від волосся чи то свіжим сіном, чи то ранковим степом, чимось таким, віддалено знайомим, але не міським, — одразу не згадати; ледь відчутний аромат молодого чистого жіночого тіла із домішкою солодкувато-пряних незнайомих парфумів… Запах Ленкі… Ні, не так: Леночки, Оленки, Ленусі.

14. «Супер-8» та страждання юного Баклажана

Коли «Супер» зайшов на мертву петлю, здалося, що нутрощі відірвалися від своїх місць у грудях та череві й насипом попадали кудись під горло, але наступної миті вагончики пішли донизу, земля й тельбухи стали на своє місце. Лена міцно тримала Олексія за руку й, на відміну від інших дівчат, майже не верещала.

Атракціон являв собою поїзд з десяти возиків, на два крісла кожен, що рухався по рейках. А от колії було закріплено на металевих конструкціях таким чином, щоби пасажири вповні насолодилися стрімкими віражами, крутими спусками та навіть повним обертом через голову у фігурі вищого пілотажу, притаманній радше літакам. Майже весь «п'ятак» потрапив на один заїзд: попереду, щодуху вчепившись у спеціальний поручень, для того й призначений, тріпотів гнідою гривою Сорока, поряд із ним, лементуючи при кожному прискоренні, світилася русявою головою Ксюха; за ними розмістився Шурко Шварцберг із гарненькою Галушкою; потім — красень Можайський з Оленкою Яровою; далі — Олексій з Леною, а хто позаду — їм і не видно, а під час посадки не до роздивлянь було. Там напевне сидів Котя: він кожного падіння та звиву вторив тоненькому верескові Сорочиної подруги густим басовитим «о-о-о-о-бля!», а десь поряд із ним нервово хихотів малолітній Баклажан…

Поїздка виявилася коротенькою — не більше хвилини, та, коли потяг підрулив до місця висадки-посадки, Стрілецька азартно тряхнула кучерями й весело провістила: «Клас!» Про негайне повторне катання годі було й думати: біля кас комашилася неабияка — де тільки набралася — черга іногородніх туристів з дітьми та канікулярного молодняка вкупі зі зграйками малоліток середнього шкільного віку… «Ну, правильно, — подумав Олексій. — Збиралися на четверту, поки сповзлися — чверть на п'яту, приїхали на «Супер» — рівно п'ята. Зараз, мабуть, пів на шосту… Спека спадає — люди підтягуються.»

Поки він міркував, «Супер» здійснив ще один вояж за карколомною траєкторією, визначеною йому хитромудрими забугорними інженерами, і вже висаджував нову порцію задоволених печерських пасажирів: Чабана з його миловидною Лялькою, Володю Габелію та його малу — струнку яскраву білявку Люсю, показного Леся Лук'яненка на прізвисько Лука з симпатичною Віткою, котра була хоч і не його, а взагалі нічия, але інколи погоджувалася з ним кудись піти… Промайнули перед очима Кобза та Зуб з Ліхачова, Шляпкін та Крейда з Чорної гори… Були там ще якісь чуваки й чувішки, знайомі Олексієві лише наочно: чи то «боєнські»,[44] чи з Чигоріна…

Стовбичити на сонці не було жодного резону: Чабан з Габелією повели «своїх» шаритися по схилах Дніпра, а П'ятак дружно вирішив піднятися алеєю на гору, пройти під Чортовим містком[45]і завалити до якоїсь кафешки. Отут думки різко розійшлися: хлопці у більшості були за «Півник» біля стадіону «Динамо», а дівчата — за «Російський чай» на Хрещатику. Вгадайте з трьох разів: у якому із закладів не було спиртного? Олексій відсторонився від дискусії на кілька метрів — покурити — і одразу відчув на собі чийсь уважний погляд. Він озирнувся й побачив кроках у двадцяти від себе, в тіні розлогого дерева, Юру Сокола, його вірного друга Саладдіна — Валька Солодька, котрий до середніх класів був Солодоном, а там вивчали історію середніх віків, і він надбав собі легендарне поганяло. Поряд нудилися кілька «чотких» хлопців із Соколової контори. Сокіл підморгнув, і тепер не підійти до нього було неввічливо: у старій школі стосунки між ними були дуже непоганими. «Я зараз», — кинув Олексій «п'ятаковим» й попрямував до тутешнього основного.

— Здрастуй, — потискаючи руку, широко усміхнувся Сокіл.

— Привіт, як справи, абітурієнте? — відповів тим же Алекс. — Подав документи?

— Я-то подав, та тут такі справи… Може, днями на оглядини прийдеться їхати до Одеси…

Юрко грав лівого півзахисника в динамівській молодіжці, такі оглядини могли означати лише одне: шанс потрапити в дубль «Чорноморця».

— Ого, — вразився Олексій.

— А то, — знов підморгнув Сокіл. — А я дивлюся: котончик-то австрійський, — одразу розгадав він таємницю нових джинсів Олекси.

«От тобі й «ніхто не викупить», — згадав Сашкові пророцтва той.

— А пошив… — намагався ще щось визначити Юрко. Олексієві це було абсолютно не в жилу:- Австро-угорський, — жартуючи, майже не погрішив проти істини він.

— Ага, — усе зрозумів бувалий у бувальцях Сокіл: за вісім років він поїздив із футбольною командою по усіх усюдах, така точно матерія була на шезлонгах на спортивній базі в Лінці. Але палити контору хавбек не став.

Більшість хлопців з «п'ятака» знали Юрка по школі й підійшли привітатися.

— Ну що, композиторе, знайшов тих чуваків? — ошелешив футболіст Сороку.

— Як їх знайдеш, якщо я їх знати не знаю? — здивувався музикант.

— Маестро, в тому-то й річ: якби знав, не шукати — ловити треба було би, — гмикнув Сокіл.

… Хоч дівчат було менше, «чайна» концепція взяла гору:

— Рулимо в «Чай», без варіантів, — постановила Ксюха й одразу приплела Сороку: — Ти ж теж за чай, Ігорьочку?

Сорока й так, як то кажуть, «менжувався»:[46] й «сухарика»[47] хотілося келишок вицмулити, й Ксюху не образити. Він-то був хлопець хоч куди, але й вона вважалася в його класі найкращою, найбажанішою дівчиною. Загнаний у тісний кут, він промугикав: «Ага», — і фактично вирішив справу. Одразу ж здався Шурко, котрому за великим рахунком треба було туди, куди піде Галушка; Котя негайно знайшов у тверезості об'єктивні переваги: «Ввечері тоді на мoтику поганяю»; компанійський Можайський легко пристав до думки більшості і таємно невдоволеним залишився один Баклажан, чий голос за малоліттям його власника правдивої ваги не мав. Олексій же на запитальний погляд Лени тільки усміхнувся:» Куди хочеш, туди й підемо», — а їй до сумнівного «Півника» не кортіло.

Чай був таким собі: без особливих претензій на вишуканий аромат, а от булочки з курагою сподобалися всім — гарячі, смачні, запашні, помірно солодкі, одним словом: клас! Котя взяв собі їх цілу тарілку з гіркою, — благо, вони тоді копійки коштували, — й уминав, аж за вухами лящало. Ще й вихваляв: «Оце так пундики!» Баклажан усамітнено сопів дещо збоку й, дивлячись, як провідний механік району