Майкл МакКланг - Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг

спину одного з тіньових монстрів пронизував нерівний кінчик центральної підпірки сходів. Його кінцівки безвольно звисали. Він був схожий на велику, бридку ляльку. Зрештою, коли сонце зійшло достатньо високо і його проміння впала на труп, він немов розчинився, залишивши тільки невеличку, зморщену шкірку.

Сонце також краще освітлило зал піді мною. Піраміда була тільки вершиною величезної божевільні. Я не могла собі навіть уявити, що потрібно, щоб щось таке збудувати, чи навіщо хтось завдав собі стільки клопоту.

-- Гарна буде гробниця, -- пробурмотіла я. Ставало щораз світліше, а моя свідомість тьмяніла.

Наближався південь, коли я знов прокинулася, цим разом через потужний зсув уламків. Справи мої були дуже погані. Я вже не знала, де я, і не була впевнена, хто я. Я знала тільки, що мені боляче, і що мені хочеться пити. Я відкрила очі, але не змогла зосередити погляд. Я бачила над собою неясний силует, що наближався. Повільно він ставав чіткішим. Це був Хольгрен. Він обережно пробирався вниз, до мене. Це тривало цілу вічність. Мене залила хвиля полегшення. Він живий. Він тут.

-- Де ти в біса був? – прохрипіла я. Він невесело посміхнувся і сказав:

-- Тихенько.

Мої думки полинули кудись в далечінь, в глибокі закутки пам‘яті. Це один зі способів уникнути болю. А Хольгрен мусив спричинити мені біль, коли звільняв мене.

 

Я прокинулася від далекого співу пташки. Я чула запах озимого жита, відчувала слабе сонце на обличчі. Я спробувала поворухнутися і виявила, що мене сповили в пелюшки наче немовля.

Я лежала в імпровізованій ванні з брезенту, який підтримували зрізані молоді деревця. Блідо-рожева вода вкривала мене до підборіддя. Крім цього щось було не так. Мені зайняло певний час, щоб зрозуміти, що саме. Тоді я пригадала. Я повинна була бути напівмертвою і битися в агонії. Нічого цього не було. Я глянула навколо. Все ще на галявині. На певній відстані зліва від мене розверста яма, яка колись була пірамідою Полум‘я. За нею сонце торкалося верхівок дерев, по дорозі в ліжечко.

-- Я не був певен, чи спрацює, -- промовив Хольгрен позаду мене. – Кров була старою і засохлою, я не знав скільки сили в ній залишилося після мого воскресіння. Гадав, буде краще повернути її в рідкий стан.

Кров Та-Агота. Фе.

-- Ти мене чуєш, Амро?

-- Я не любителька кривавих ванн, Хольгрене. Витягни мене звідси, будь ласка.

Він витягнув мене з ванни, розмотав ганчір‘яні смужки, в які я була сповита. Я непевно стояла на ногах, мені було слабо і під час всієї процедури доводилося опиратися на нього. Він помацав мою праву руку, спочатку обережно.

-- Болить десь?

Я похитала головою.

-- Чудово, -- він відсунув мене від себе на довжину руки.

-- Ти тільки глянь, -- промовив. – Жодної подряпини, жодного синця.

Я затремтіла.

-- До того жодної ниточки з одягу. Мені холодно, Хольгрене.

Тоді він глянув на мене іншими очима. Зашарівся і повернув голову.

-- Так, звісно. Пробач. Давай я посаджу тебе і, е… принесу твої речі. Ось покривало.

-- Що з тобою трапилося після того, як піраміда обвалилася? – запитала я, в той час, як він збирав мій одяг, що лежав акуратною купкою біля ванни.

-- Я прийшов до тями, коли летів у повітрі. Тобі доведеться розповісти мені, що стало причиною цього польоту. Нападники, що залишилися, налетіли на мене і загнали в ліс. В мене не залишилось і крихти сили. – Він вручив мені одяг і взяв за руку.

-- Пробач, що залишив тебе на так довго.

-- Не будь дурнем. Мертвий ти б мені не допоміг.

-- Я повинен був щось зробити.

-- Що? Стрибнути за мною, поламати собі ноги? Ми б зараз лежали там і вмирали. Ти поступив правильно, Хольгрене. Єдино правильно.

Я спробувала забрати руку, почати вдягатися, але він міцно тримав її. Його очі вивчали моє обличчя.

-- Коли я побачив, як ти падаєш, Амро, я… -- він відпустив мою руку, підняв обидві свої в безпорадному жесті. – Я не хочу втратити тебе.

Настала моя черга зашарітися.

-- Відвернися до біса, щоб я могла одягнутися, -- гаркнула я.

Поки я одягалася, то пояснила Хольгрену, як вибухнула піраміда. Процес йшов повільно. Я була здоровою, але мені бракувало сили й координації. Мої пальці вовтузилися з ґудзиками й шнурками. Я прив‘язала піхви ножів, хоча самих ножів у мене вже не було. Без знайомого відчуття ножів на тілі, я надалі почувалася голою.

-- Як тобі вдалося втекти від тих істот? – запитала я його.

-- Так насправді, то я не втік. Кінець кінцем вони б схопили мене. Коли зійшло сонце, вони просто розчинилися в землі. Принаймні, їхня сила обмежена таким чином. Боги свідки, вони й так потужні.

-- Хто вони, Хольгрене, і чому вони напали? Між іншим, можеш вже повернутися.

-- І чи нападуть вони знову? В мене немає жодних відповідей.

Я також пригадала слова сказані Полум‘ям, коли я здихала там внизу, що воно те, що Король Тіней відкинув. А ще там внизу був зморщений труп нападника, який стирчав на нерівному кінчику сходів. Надто багато запитань, надто мало відповідей.

-- Потрібно валити звідси, поки ті вилупки не з‘явилися знов.

-- Перш ніж ми вирушимо, дай я наберу трохи води з ванни.

Він опорожнив бурдюк і занурив його в рожеву воду, в якій я відмокала.

-- Гадаєш, вона ще добра?

-- Існує тільки один спосіб довідатися. В усякому разі, не думаю, що вона зашкодить.

-- Ти знайшов Денді, чи якихось мулів?