Валерій Олександрович Шевчук - Птахи з невидимого острова (збірка), Валерій Олександрович Шевчук

class="p1">— Стільки див ви нам нарозповідали! — сказала вона ґречно. — Дякуємо вам, пане, і, коли втомилися, можете йти спочивати!

— Але тут володар я, а не ви, пані Павучихо! — ревнув князь, побагровівши. — І від столу відпускаю я, а не ви!

— Вибачте, пане! — холодно сказала пані Павучиха. — Але я маю право всіх вас захищати.

Олізар ґречно схилився. В цей час і почувся гуркіт — князь відкинув услона, аж той покотився до стіни, і стояв, величезний, червоний і роз’ятрений.

— Я хочу побалакати з ним на самоті! — сказав він хрипко.

— Ні! — заверещала пані Павучиха. — Ні! Пане Розенроху, скажіть йому. Молю вас, скажіть йому!

— Сядьте, пане, — спокійно сказав Розенрох. — Ви таки забуваєтеся, адже в нас заборонено зустрічатися один з одним окремо від інших; може це робити тільки пані Павучиха, коли хтось із нас хворіє, — вона ж бо мати нам усім. Заборони маю дотримуватись і я сам: пан Носилович прийнятий до нашої родини і вже не потрібно з ним вести роз’яснювальних бесід. Не маєте права й ви зустрічатися з ним на самоті, навіть для того, щоб донести йому правила нашого співжиття. Все чинимо тільки тоді, коли збираємося разом. Отже, сядьте й поводьтеся спокійно.

Але князь не сідав. Стояв, важко дихаючи, аж ходили йому ходором груди, і жах проповз по Олізаровім тілі — князеві очі несамовито запалали.

— Чи можу я йти, панове? — спитав він із тремом у голосі.

Князь ніби схаменувся. Кинув поглядом на Олізара, наче ножем різонув, а тоді хрипко видихнув із себе повітря.

— Йдіть! — сказав і раптом закричав: — І ви всі, чорт би вас забрав, можете розсипатись у пісок!

23

Не все розумів з того, що діється. Але відчуття небезпеки й незахищеності відчував. Прокинувся й білий хорт болю і заскавучав, немов прищепив собі хвоста. Тоді звів білу чи сиву морду й завив тонко, начебто хтось і десь доконечно мав умерти.

Олізар проминув свої двері, вийшов на ґанок і сів там, де любив. Сонце торкалося західної стіни фортеці; здавалося, якийсь жартун поклав, граючись, на стіну розпечене ядро і чекав, усміхнений, доки розірветься воно і рознесе стіну у друзки. Олізарові навіть закортіло піти до свого весла; підвечір вони, налягаючи на весла, завше співали. І хоч були серед них діти різних народів, співали вони пісень його батьківщини. Забриніла в голові ота мелодія, як блиск західного сонця, — десь далеко величаво звучав чоловічий хор. Від того роз’яснювалося все навколо, хвилі співу зносили каторгу над хвилями, підіймали аж під хмари, і летіла вона небом, щоб звідти, згори, кожен міг вилити тугу свою, оросившись навзаєм сокровенною радістю, — кожен клав на вуста смак небес. Пісня розхитувала галеру, і та мчала так швидко, що прибігав до них Апти-паша. Спинявся, жорстоко всміхнутий, бо всі вони були в залізі, а в нього при боці припнуто гостренну шаблюку. Отож і жило в його грудях обридження до прикутого «бидла»; його усмішка жевріла вогнем зневаги; той паша нічого не знав ні про крила, ні про щемке бажання волі; він і в гадці не клав, що вночі до них продираються птахи з невидимого острова, що вони несуть на вустах смак неба і що вони летять на своїх крилах-веслах аж ген під хмарами; що туга їхня вмерла і вилилась із них, як сеча; він тільки знав, той паша, що силу цю треба не розуміти, а гамувати; через те й клалася його рука на ручку шаблюки, зросталася з нею, відчуваючи гостре лезо, як завершення руки; через це й гнали вони корабель, куди наказував він. А вони співали тоді, не зважаючи ні на що, і могли б легко загинути, як гинули в час битов їхні брати, — сила кільчилась у їхніх м’язах, готова вибухнути шаленим вогнем.

«Тепер я сам, — смутно думав Олізар. — Найгірше, коли людина опиняється на самоті».

«Тут усі нудяться, але кожен зокрема. І ніхто не знає смаку неба на вустах».

«Мені не навчити їх пісні, що єднає всіх та зносить», — думав він і наче летів, западав у прірву темнезну, глибоку й навісну, чорні хвилі морочно хлюпали навколо нього.

«Наука ненависті, — бурмотів він, — потрібна, щоб жити в цій тверджі, я мушу це збагнути. Але я не можу цього збагнути!»

Він дивився на сонце, воно вже наполовину вгрузло в стіну, але стіна залишалася стіною; знесиліле, гнучке проміння, як пруття, як павучачі ноги, розлазилося навсібіч, судомно обмацувало все навкіл, било кремінними пальцями у скло, і пальці ті ламалися — з них текла на оболони червоно-жовта кров.

«Ядро не вибухне, — думав він. — Його поволеньки з’їсть ця стіна, зажене в рури глибокі, і воно пошле свій вогонь униз, щоб мучити грішні душі, яких так багато туди набилося».

«Тіла їхні втомилися напувати земне зело, вони теж просять спочинку та сну. І осінь убиває зело, спокійно й задоволено, а тіла ціпеніють і дубіють, адже сон — велике звільнення, сон — це відпущення від утоми…»

Наче вихор, вискочила на ґанок пані Павучиха.

— Як ви могли тут сісти? — зашепотіла вона прілим шепотом. — Хіба не помітили — на нього найшло! Треба вам зачинятись у покої і нікого туди не пускати. Гальшка прийде до вас через мій покій, а коли лягатимете спати, перевірте, чи не зсунулася сітка. Може, вона де порвалася, то постукайте в мої двері, я залатаю. Ми його уговкаємо, пане, але поки не вчинив переступу, ми не можемо його й карати. Це великий наш недогляд, і я сподіваюся, що внесемо в наші закони зміни. За вимовлений уголос намір до злочину ми вже караємо, тож він тримає язика за зубами. Еге, то хитра бестія, і мій обов’язок, пане, вас застерегти: він не на жарт заповзявся супроти вас!

— Але чому? — згукнув здивовано Олізар.

— Тому, пане, — сказала так само пошепки пані Павучиха, — що ви не від світу нашого. А проти кого ж йому братися, як не проти вас, чужака? Вас уже двічі карано, а це в нас недобра асистація, пане. Зовсім недобра! Це значить, що вас уже можна вважати призвідником небезпек нашого життя; ні, пане, я всього не можу сказати, хоч тут і немає цих ґудзиків. Ідіть швидше до себе, бо в мене не вистачить сили захистити вас!..

— Дякую! — сказав трохи розчулено Олізар. — Але коли він мене вб’є, чи не буде це для мене звільненням?

Пані Павучиха випросталася, і її обличчя закам’яніло.

— Ви сказали таке, — мовила вона урочисто, — за що варто було б