Джоджо Мойєс - Щасливі кроки під дощем

– Твоя біда в тому, що ти надто перебірливий, – сказала Енні, розмазуючи своє підтале морозиво по тарілці.

– Можливо.

Місіс Г. кілька разів глянула на доньку, але не зауважила щодо її короткої відсутності. Вона взялася мити посуд, відкинувши несміливу пропозицію Сабіни допомогти.

– Сиди. Ти наша гостя.

– А, не кажіть так, мем. Ви змусите її почуватись однією з нічників.

Сабіна глянула на Тома за роз’ясненням.

– Нічників. Тих, що зупиняються на ніч, – пояснив Патрік. – Тих, що сплачують за проживання.

– Я гадав, вони ваші бранці, – мовив Том. – Ви ж не хочете сказати, що ще й змушуєте їх платити?

– Ти не гостя, – заперечила Енні, не звертаючи на нього уваги й кладучи руку на плече Сабіни. – Ти з Беллентайнів, тож майже член родини. І можеш приходити в будь-який час. Мені б не завадило товариство.

Її усмішка була щиро тепла.

Місіс Г. кивнула, ніби підтверджуючи це.

– Хочеш чашку чаю, Патріку? Можу віднести тобі нагору, якщо працюєш.

– Дякую, мем. Мені вистачить вина тут. Томе, у тебе є що пити?

Сабіна хотіла була передати йому пляшку вина, але не встигла дотягнутися до неї, як місіс Г. подала йому склянку апельсинового соку, яку він узяв і жадібно осушив.

– А я вип’ю ще. – Енні озирнулася. – Куди подівся мій келих?

– Я його вимила, – сказала місіс Г.

– Ну то можеш дати мені інший. Я ще не доїла.

– Як просувається книга? – спитав Том.

Патрік похитав головою.

– Наразі трохи буксує, якщо чесно.

– Не знаю, як ти це робиш, сидиш там один день у день, – похитала головою місіс Г. – Я б збожеволіла від нудьги. Ніяких людей, нема з ким поговорити, лише ті персонажі у твоїй голові. Дивно, як ти ще не схибнувся… Ну гаразд, я закінчила. За хвилину піду. Твій батько сьогодні ввечері у своєму клубі, хочу повернутися, перш ніж він буде вдома.

– На зустріч із вашим любим, мамо? – Патрік встав і подав їй її пальто. – Не турбуйтеся. Ми ні слова не скажемо.

– Їй подобається вітати його вдома, – сказав Том, спантеличено хитаючи головою.

– Якщо мені подобається вітати свого чоловіка вдома, то це нікого, крім нас, не стосується, – відрізала жінка, злегка рожевіючи.

– І сусідів, – додав Патрік, усміхаючись Томові. – Бідолахи.

– Ох ти ж негіднику, Патріку Конноллі, – пробурмотіла місіс Г., тепер уже яскраво рожева. – Проведіть хтось Сабіну додому, гаразд? Не хочу, щоб вона блукала тією темною дорогою сама.

– Тут лише якихось сто метрів. Доберуся, чесно, – спробувала відкараскатися Сабіна, яку зачепив натяк на її вік.

– Не турбуйтеся, – запевнив Том. – Виженемо її одразу після закриття.

– Дякую за вечерю, мамо, – сказала Енні, підводячи її до дверей і цілуючи. Тепер вона постійно всміхалася м’якою, ніжною усмішкою, хоч ця усмішка так і не сягала її очей. Одразу за тим Патрік ніжно поцілував свою дружину, а тоді повільно побрів нагору. Вона неуважно погладила його у відповідь, як дитину.

Сабіна дивилася, як Енні зачинила двері за матір’ю, а тоді нерухомо стояла посеред кімнати, ніби не знаючи, куди себе подіти. За кілька секунд вона підійшла до дивана й впала на нього, підібгавши коліна під підборіддя.

– Гаразд, Сабіно, чому б тобі не знайти якийсь фільм чи ще щось? – спитала вона, раптом здаючись безнадійно втомленою. – І поговоріть удвох. Сподіваюся, ви не проти, але я, мабуть, просто поваляюся тут. Сьогодні геть не здатна розмовляти.

– Твоя подруга Мелісса телефонувала. Хотіла знати, чи ти підеш на її вечірку з нагоди п’ятнадцятиріччя. Я сказала їй, що не знаю, повернешся ти до того чи ні.

– О.

– А Ґеббельса знудило в тебе в кімнаті, але я віднесла твій килим до хімчистки, і там кажуть, що це не проблема.

– З ним усе добре?

– Усе чудово. Це лише тому, що в мене скінчилася котяча їжа й він вижер бляшанку тунця.

– Не можна годувати його тунцем.

– Знаю, серденько, але крамниця на розі була зачинена, а я не могла дивитися, як він голодує. Він нормально його сприймає, якщо не їсть так швидко.

Сабіна телефонувала матері вчора з наміром випросити в неї достатньо грошей, щоб повернутися додому. Збиралася сказати, що любить її та шкодує, що була таким стервом, і буде краще, якщо вона просто поїде, бо знає, що не витримає, якщо застрягне тут, і впевнена, що мама зрозуміє.

Але вони розмовляли телефоном уже сім хвилин, – мати явно була здивована тим, що донька залишила їй «термінове» повідомлення з проханням передзвонити, – і все ж Сабіна не могла знайти слів. Вона хотіла повернутися, справді хотіла, але після минулого вечора в будинку Енні це бажання вже не було таким нагальним. І вона збагнула, що десь у глибині душі досі злиться через Джеффа та Джастіна. І було так важко надміру чемно говорити зі своєю матір’ю. Кейт зовсім розчулилася та наговорила багато всього у відповідь, і під кінець Сабіна навіть пошкодувала про сказане й відчула, що трохи сердиться, наче аж занадто себе викрила. Її мати нізащо не зможе лишити все як є.

– Отже… чим ти там займаєшся? Бабуся вже змусила тебе їздити верхи?

– Ні. І я не збираюся.

– Що ж ти робиш там сама із собою?

Сабіна пригадала коробку зі світлинами, яку заново переглядала того ранку, доки бабуся ходила до крамниці, і ті знайдені фотографії, на яких її мати – маленька дівчинка з китайським хлопчиком. Пригадала будинок Енні й те, як Енні просто заснула в неї на очах учора ввечері, так раптово, наче їй було байдуже, що подумають про це інші. Пригадала, як Том спитав щось аж надто збентеженим тоном, чим займається тепер її мати.

– Нічого, – сказала вона.

Кіт Ґеббельс сидів на стовпі воріт, мов кам’яний сторож, і його трохи здиблене хутро було наче рельєфний покажчик зимних температур надворі. Через дорогу містер Оґонай у вовняній шапці трудився над своєю автівкою, як робив часто, – рішуче залізав під капот, мов цирковий приборкувач у пащу лева, а потім виринав звідти й скорботно витирав руки шматком тканини, ніби набираючись сміливості зробити це знову. Між сміттєвими баками, більшість яких досі стояли біля бордюру, покинуті після ранкового вивозу, два пакети з-під чипсів ганялись один за одним піщаними колами.

Чи вам колись спадало на думку, що ви й ваша дитина говорите різними мовами? Що ж, згідно з новим дослідженням зі Швейцарії, це може бути так.

У звіті, здатному спричинити хвилю тихеньких «Я так і знав» у вітальнях по всій Європі, соціальні психологи із Женевського університету стверджують: те, що кажуть батьки, і те, що чують діти, – часто дві різні речі.