О. Генрі - Вождь червоношкірих (Збірник)

Вілейлою чудово провели вечір у дядька Емслі. Вона награвала на піаніно і співала уривки з опер. Я продемонстрував їй шипіння гримучої змії, розповів про новий спосіб Снейкі МакФлі білувати корів та про свою поїздку до Сент-Луїса. Ми дедалі більше проймалися симпатією одне до одного. Я подумав, що коли змусити Джексона Птахлі відлетіти в теплі краї, то перемога буде у мене в руках. Згадавши обіцянку й оладки, я подумав, що зможу переконати міс Вілейлу поділитися зі мною рецептом і віддам його Птахлі; а якщо й після того побачу вівчарика поблизу Пімієнти, скручу в баранячий ріг.

Тож приблизно о десятій годині я улесливо всміхнувся до міс Лірайт і сказав:

— Єдина річ, яка б порадувала мене більше, ніж бурий бичок на зеленій травичці, — це тепленькі оладки, политі цукровою патокою.

Міс Вілейла аж підскочила на стільчику і подивилася на мене з цікавістю.

— Так, — сказала вона, — це справді смачно. Як називалась вулиця в Сент-Луїсі, містере Одом, де ви загубили капелюха?

— Оладкова, — кажу я, хитро прижмурившись, щоб вона зрозуміла — я не збираюсь давати задній хід, наче вівці, що зачули койота. — Давайте, міс Вілейла, — продовжую я, — розкажіть, як ви їх печете. Оладки крутяться в моїй голові, як спиці в колесі фургона, що їде прерією. Ну давайте, фунт борошна, вісім дюжин яєць і так далі. З чого ще ви робите тісто?

— Вибачте, я на хвилинку, — каже міс Вілейла, скосивши оком у мій бік, і вислизає до іншої кімнати. Звідти з'являється дядько Емслі власною персоною в сорочці на короткий рукав і з глечиком води. Коли він повертається, щоб поставити на стіл склянку, я помічаю у нього в кишені револьвер сорок п'ятого калібру. «Нічого собі, — думаю я. — Ця сім'я ладна захищати кулінарні рецепти зі зброєю в руках. Не кожен ковбой піде на таке й заради права на кровну помсту!»

— Випий води, Джаде, — подає він мені склянку. — Тобі сьогодні довелося багато проїхати верхи і ти трохи перегрівся. Подумай про щось інше.

— Ви умієте пекти оладки, дядьку Емслі? — запитую я.

— Ну, я не так знаюся на цьому, як деякі, — відповідає він, — але думаю, треба взяти сито, тісто, соду, кукурудзяну муку, додати яєць і маслянки, як зазвичай. Я чув, навесні старий Білл збирається продавати худобу в Канзас-Сіті?

Більше порад із виготовлення оладок я того дня не отримав. Не дивно, що Джексон Птахлі виманював Вілейлу на прогулянки. Я змінив тему і заговорив із дядьком Емслі про круторогих і циклони. Потім до кімнати зайшла міс Вілейла побажати всього найкращого, і я полишив будинок дядька Емслі.

За тиждень, під'їжджаючи до Пімієнти, я зустрів Джексона Птахлі. Перш ніж розминутися, ми перекинулися парою слів.

— Ну що, відкрив секрет млинців? — запитав я його.

— Куди там, — відповів Джексон. — Я ні на йоту не наблизився до таємниці. А ти спробував?

— Так, — відповів я, — це було наче витягнути дику собаку із нори за допомогою бантика. Оладки мають бути справжнім скарбом, якщо їхній рецепт так оберігають.

— Я вже готовий здатися, — каже Джексон таким безнадійним тоном, що мені стає його шкода, — а так хотілося б дізнатися рецепт, щоб ласувати оладками на своєму самотньому ранчо! Я ночами не сплю, мріючи про цю смакоту.

— Не втрачай надії, — мовив я до бідолахи. — Я допоможу, чим зможу. Рано чи пізно один із нас заарканить цей рецепт. Бувай, Джексі!

Як бачите, ми вже розмовляли як старі друзі. Коли я зрозумів, що його не цікавить міс Вілейла, я став спокійніше ставитися до запилюженого вівчарика. Щоб порадувати його нещасне черевце, я не полишав спроб вивідати рецепт у міс Вілейли. Але тільки-но я казав слово «оладки», як дівчина відсувалися від мене подалі й намагалася змінити тему розмови. Якщо я наполягав на продовжені теми, вона вислизала з кімнати, натомість з'являвся дядько Емслі зі склянкою води і кишеньковою гаубицею.

Одного дня я приїхав до крамниці з чудовим букетом блакитних вербен, які нарвав у заростях диких квітів біля прерії Отруєного Собаки. Дядько Емслі скоса глянув на букет і сказав:

— Ти в курсі?

— Корови подохли?

— Вчора в Палестині Вілейла вийшла заміж за Джексона Птахлі, — каже він. — Я отримав листа.

Квіти впали в коробку на печиво, а новина розтікалася по моєму тілу, наче отрута гримучки від вух і до самих п'яток.

— Ви б не могли повторити це ще раз, дядьку Емслі? — попросив я. — Може, у мене щось зі слухом, і ви сказали, що молоді телички коштують чотири долара вісімдесят центів за голову, чи щось у цьому дусі?

— Вийшла вчора заміж, — каже дядько Емслі, — і відбула до Вейко і Ніагарського водоспаду у весільну подорож. Хіба ти нічого не підозрював? Джексон Птахлі упадав за Вілейлою з того дня, коли вони вперше поїхали на прогулянку.

— Тоді поясніть мені, — щосили загарчав я, — що за нісенітницю він ніс про оладки? Скажіть мені!

Коли я сказав «оладки», дядько Емслі спохмурнів і позадкував від мене.

— Хтось добряче надурив мене з цими оладками, — сказав я, — але я будь-що це з'ясую. Думаю, ви в курсі. Говоріть, або тут зараз така крута каша завариться!

Дядько Емслі метнувся до прилавка, але я встиг його перехопити. Він хотів дістати рушницю, та йому не вистачило пари дюймів, щоб дотягнутися до висувної шухляди. Я схопив дядька Емслі за сорочку і загнав у куток.

— Розказуйте про оладки, — звелів я, — або я з вас зроблю оладку. Міс Вілейла пече їх?

— Вона не спекла жодної оладки в житті, — заспокійливо промовив дядько Емслі. — Ти не хвилюйся, Джаде, заспокойся. Ти занадто збуджений, і рана у голові дається взнаки. Але ти мудрий хлопець. Намагайся не думати про