О. Генрі - Вождь червоношкірих (Збірник)

Емслі. — Гадаю, ти чув про Джексона Птахлі. У нього вісім великих пасовищ і чотири тисячі голів найкращих мериносів на південь від Північного полярного кола.

Я вийшов із крамниці та, сівши на землю у затінку колючої груші, зіперся на стовбур. Просіював пісок крізь пальці, не помічаючи, що він сиплеться прямісінько в чоботи, і буркотів сам до себе про цього птаха на ім'я Джексон.

Я ніколи не знущався з вівчарів. Якось я бачив, як вівчар, сидячи на коні, читає латинську граматику, але я й пальцем його не торкнувся! Ковбої не дуже люблять вівчарів, а я до них ставився нормально. Не бачив доблесті в тому, щоб побити чи покалічити мазунчиків, які їдять зі столів, носять маленькі черевички і ведуть незрозумілі бесіди. Вони завжди пробігали повз мене, як ті зайці, ми обмінювалися парою слів про погоду, але, звісно, не ділилися харчем і випивкою. Не думаю я, що варто бути гостинним із вівчарем. Я був до них добрим, залишав їм їхнє нікчемне життя, а тут один із них поїхав на прогулянку з міс Вілейлою Лірайт!

За годину до заходу сонця вони повернулися і зупинили стомлених коней біля воріт дядька Емслі.

Володар овець допоміг міс Вілейлі спішитися, і вони деякий час стояли, весело розмовляючи на якісь розумні теми. Потім цей шпак Джексон стрибає у сідло, знімає з голови маленький казанок, який править йому за капелюх, і скаче до свого овечого ранчо. На той час я вже встиг витрусити з чобіт пісок і повитягати з плаща колючки. На своєму мустангові я наздогнав його за півмилі від Пімієнти.

Я сказав, що цей невдаха червоноокий, але це не зовсім так. Очі в нього були сірі, але вії руді й обличчя в ластовинні, тому я називаю його червонооким. Який із нього вівчар — та він міг бути хіба що нянькою для ягнят з його жовтою шовковою хустинкою на курячій шиї і бантиками на черевиках!

— Мої вітання, — кажу я. — Вершника, який їде поруч із тобою, за вправність у стрільбі називають Джадсон Привіт-Я-Твоя-Смерть. Я завжди знайомлюсь перед поєдинком, не люблю, знаєш, тиснути руку привидам.

— О, — так і каже він, — приємно познайомитися, містере Джадсон. Я — Джексон Птахлі з ранчо Майред Мул.

Краєчком ока я помітив зозулю-подорожника, яка з тарантулом у дзьобі низько летіла над пагорбом, та яструба, що клював мертвечину під в'язом. Я поцілив їх із револьвера сорок п'ятого калібру, просто щоб мій «друг» не мав ілюзій.

— Три постріли, два трупики, — сказав я. — Мені чомусь постійно хочеться пристрелити якогось птаха.

— Гарні постріли, — каже вівчар без тремтіння у голосі. — Але як щодо третього пострілу? Минулого тижня пройшов чудовий дощик, ви помітили, як піднялася молода трава, містере Джадсон?

— Віллі, — кажу я, під'їжджаючи ближче до його шкапчини, — можливо, на доказ сліпої батьківської любові ти отримав ім'я Джексон, але такому облізлому щебетуну більше пасує Віллі. Давай не будемо мудрувати про дощ і сили природи, а від безглуздого цвірінчання перейдемо до чоловічої розмови. Це погана звичка — їздити на прогулянку з юними леді з Пімієнти. Птицю засмажують і за меншу провину. Міс Вілейла не житиме в гнізді, сплетеному з овечої вовни синицею родини Джексонових. Ти вийдеш із гри — або на власній шкурі дізнаєшся, чому прізвисько Привіт-Я-Твоя-Смерть, яке пишеться з трьома дефісами і звучить у супроводі похоронного маршу, стало моїм другим ім'ям.

Джексон Птахлі почервонів, а потім розсміявся.

— Містере Джадсон, — сказав він, — ви помиляєтесь. Я кілька разів бачився з міс Лірайт, але це не те, про що ви думаєте. Леді цікавить мене винятково з гастрономічного погляду.

Я потягнувся по зброю.

— Кожен койот, який посміє вихвалятися не-прист… — почав був я.

— Зачекайте хвильку, — каже цей Шпак, — я все поясню. Куди б я привів дружину? Бачили б ви моє ранчо! Я сам куховарю і прибираю. Їжа — єдина радість, яку я отримую від розведення овець. Містере Джадсон, ви хоч раз куштували оладки, які готує міс Лірайт?

— Я? Я не в курсі, що вона має кулінарні таланти.

— Вони сяють як сонечко, — каже він, — підрум'янені божественним епікурейським вогнем. За рецепт тих оладок я б віддав два роки життя. Ось чому я зустрічаюся з міс Лірайт, — каже Джексон Птахлі, — але мені досі не вдалося вивідати його у неї. Це давній рецепт, який передається в їхній сім'ї сімдесят п'ять років, але родина не розкриває секрету чужим. Я був би найщасливішою людиною, якби дізнався рецепт оладок і зміг пекти їх у себе на ранчо.

— Ти впевнений, — кажу я йому, — що полюєш на оладки, а не на руку, що їх пече?

— Абсолютно, — киває Джексон. — Міс Лірайт — чарівна юна леді, але я запевняю вас, що мої бажання обмежуються гастро… — але, помітивши, як моя рука тягнеться до кобури, він вирішив скористатися іншим порівнянням, — отриманням рецепту приготування оладок.

— Ти не зовсім нікчема, — кажу я, намагаючись бути неупередженим. — Я збирався осиротити твоїх овечок, але сьогодні можеш летіти куди тобі заманеться, шпачку. Але пам'ятай — лише оладки, і не дай тобі Боже сприйняти добрі слова за слабкість, бо тоді вони заспівають кулями на твоєму ранчо. Щоправда, ти їх не почуєш!

— Щоб переконати вас у правдивості моїх слів, — каже вівчар, — я прошу вас допомогти. Ви близький друг міс Лірайт, тож, можливо, вона зробить для вас те, у чому відмовила мені. Якщо ви вивідаєте рецепт оладок, я більше на гарматний постріл не підійду до неї.

— По руках, — сказав я, і ми потисли один одному руки. — Я радо дістану тобі рецепт, якщо зможу.

Джексон поїхав униз по кам'янистому плато, порослому колючими грушами, в напрямку Майред Мул, а я помчав на північний захід, до ранчо старого Білла Тумі.

Наступного разу я навідався в Пімієнту через п'ять днів. Ми з міс