Альберто Войтєх Фріч - Високий Мисливець

Зграя поводилася» на диво приязно. Прибулець довго оглядав собак з усіх боків, деяких навіть погладив. Такого не дозволив би собі жоден індіанець, та й собаки цього не любили. Його чудна поведінка ошелешувала тварин так само, як і людей, і я подумав, що, мабуть, відкладу свій від'їзд ще на день.

У бінокль я бачив, як англієць раптом так рвучко потягнувся до пояса, що індіанці злякано сахнулись від нього. Потім він кинув щось до ніг вождеві Кюрі, який, хоч і був опасистий, прожогом відскочив убік і одразу ж нахилився. Навіть з цього берега видно було, як він зрадів. Вождь підняв із землі револьвер — справді чудовий подарунок. Відблиск сонця на перламутровому руків'ї помітно було навіть неозброєним оком. Та англієць не звернув уваги на вияв радості вождя, грубо відштовхнув індіанця, який не дуже проворно уступився йому з дороги, сів у каное і повеслував назад. Я певен, що за весь цей час англієць не промовив жодного слова, навіть не відповів на привітання. Його поведінка викликала повагу у присутніх, але я розумів, що вона була розрахована, головним чином, на мене. Повернувшись на пристань, він витяг з валізи складаний стілець, сів проти мого гамака і знову почав зі мною лаконічну розмову:

— Я хочу полювати на ягуарів.

— Не заперечую.

— Мені потрібні добрі собаки.

— Це вже гірше.

— Я куплю їх.

— Не знаю собак на продаж.

— Куплю ваші.

— Я не продаю.

Він закурив люльку, підсунув ящик до стільця і почав рядочком викладати на ньому свої фунти стерлінгів. Шість стовпчиків монет мали означати, мабуть, шестеро собак.

— Сер, — сказав я йому, — якщо ви збираєтесь полювати на ягуарів край джунглів, то чините дуже нерозумно, носячи з собою золото, і ще нерозумніше — показуючи його.

— Золото — ваше, собаки — мої. — Він пустив кільце запашного, солодкуватого диму і, діставши з кишені візитну картку, пояснив: «Моє ім'я…»

— Розумієте, Джуліусе, ви, англійці, повинні не тільки показати, як написано ваше прізвище, а ще й прочитати його, бо у вас пишуть «каучук», а вимовляють «гума». Одначе я не дав йому договорити і пояснив, що зовсім не прагну довідатися, як його звуть. Дон Хосе нахилився мені до вуха і стиха мовив: «Вам поталанило, Караї! За такі гроші ви могли б віддати і найкращих собак». Але я вже вирішив інакше. Підвівшись, я сказав лордові:

— Ваше золото, сер, може розкотитися, сховайте його, — і ніби ненароком зачепив ногою ящик, так що кілька золотих монет справді покотилися на землю. Але дон Хосе та його діти миттю зібрали монетки і поклали їх на ящик.

— Продайте хоч гірших псів, — прошепотів мені дон Хосе.

— Ні! Я не хочу, щоб ягуари розірвали моїх собак. Цього вони не заслужили. До човнів, хлопці! Вже пізно, але ми все-таки поїдемо.

Я говорив мовою гуарані, щоб англієць не зрозумів, але він уловив зміст, бо промовив:

— Я їду з вами.

— Не поїдете.

— Поїду!

— З нами — ні!

— Тоді поряд з вами.

— Що ж, річка широка.

Так ми й виїхали. Англієць тримався поблизу нас аж до вечора. Я навмисне обрав для ночівлі незручне місце: ми заїхали на каное у густі плавучі водорості камалотес, над якими роїлася тьма-тьмуща комарів, переспали в човнах, не розпалюючи вогню. Мої хлопці розуміли, навіщо я роблю це, тільки корентинець не міг заспокоїтись, мовляв, ще видно і ми встигнемо дістатися до берега, де можна стати табором, розкласти вогнище і напнути москітні сітки. Однак, побачивши, що ми не зважаємо на його слова, він натягнув на голову пончо і теж заснув.

Наступного дня наші човни пливли повільніше, бо вантаж був великий, а веслярі погані. І хоч корентинець допомагав веслувати, та все одно його каное було важче, бо в ньому сиділо двоє. Я міг іти швидше, але навмисне веслував попід самим берегом, приглядаючись до слідів звірів, які приходили туди на водопій. Англієць спершу тримався мене, як кліщ, а потім приєднався до інших каное, ще й випередив їх, щоб показати, як швидко може йти його тонкостінний човен. Тому, коли ми зустрілися з доном Пабло, всі три каное були далеко попереду і веслярі навіть не помітили, що я змінив курс. Моя присутність там була необов'язкова. Отонте сам знав, куди плисти, а я був певен, що легко дожену їх біля гирла Солоної Річки, навіть якщо затримаюсь на цілий день. І я таки затримався. Це було чудове видовище, доне Пабло. Правда ж?

— Так, це було чудове видовище! Я. заїжджаю туди щороку, навіть якщо добираюсь дуже здалеку. Як тільки починає цвісти кебрачо бланко [24], я завжди поспішаю на весілля папуг, хоч інколи мені й доводиться сидіти, чекаючи його тиждень чи два біля підніжжя Пан де Азукар [25]. Я вже не раз очікував там весілля, потерпаючи з голоду, харчуючись самою рибою, бо все живе, що ходить по землі або літає в повітрі, тікає на цей час з тих місць. А того разу нам пощастило приїхати вчасно, якраз на найцікавіше. Хоча, по правді кажучи, я думав, що запізнився. Квіти кебрачо вже пожовкли і почали опадати, коли я був ще далеко від Цукрової Голови.

— Про що, власне, ви розповідаєте? — запитав Нене.

— Хіба ви не чули? Про весілля папуг.

— А що тут дивного? Папуги паруються так само, як інші птахи. Літають собі щоранку й щовечора парочками через пампаси до лісу або з лісу