Сельма Лагерлеф - Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми

Лис невдоволено забурчав, але робити нічого — сам винен. Він відбіг неподалік і сів за кущем.

— Далі, далі йди! — каркнув ворон.

Він дочекався, поки лис зовсім зник у горах, і лише тоді повернувся до Нільса.

— Тепер мерщій до діла, — сказав Фумле-Друмле.

Але відкрити глек було не так просто. Дерев'яна кришка міцно засіла в шийці. Нільс дряпав її своїм маленьким ножичком уздовж і впоперек, та все даремно, кришка — ані руш. А тут іще ворони каркають над душею:

— Скор-ріше! Скор-ріше! Скор-ріше! Відкр-ривай! Відкр-ривай! Відкр-ривай!

І наскакують на нього, клюють, б'ють крильми — і поворухнутися не дають.

— Ну ж бо, р-р-розійдіться! — скомандував раптом Фумле-Друмле.

Ворони злостиво закаркали, але не посміли ослухатися свого отамана і відлетіли вбік.

Нільс полегшено зітхнув і став оглядатися довкруги: чи немає поблизу чогось міцнішого та більшого за його ножичок?

Біля глека валялася міцна, гостра, геть обгризена кістка. Нільс підняв її. Потім виколупав із землі камінь і взявся до діла. Він спрямував кістку, наче долото, між кришкою і шийкою, і заходився бити по ній каменем. Він бив доти, аж поки кістка ввійшла майже наполовину. Тоді Нільс обома руками вхопився за кінець, що стирчав зовні, і повис на ньому як тягарець. Він весь натужився, напружив м'язи і навіть підібгав ноги під живіт, щоб стати важчим. І от кришка заскрипіла, затріщала і раптом вилетіла з шийки, як ядро з гармати. А Нільс сторчголов покотився по землі.

— Ур-ра! Ур-ра! Ур-ра! — закаркали ворони і кинулися до горщика.

Вони хапали монети, клювали їх, качали, а потім високо

підкидали і знову ловили.

Монети виблискували, іскрилися і дзвеніли в повітрі. Справжній срібний дощ падав на землю. А ворони, наче очманілі, без угаву каркали і кружляли на одному місці.

Фумле-Друмле не відставав від них.

Нарешті він згадав про Нільса і підлетів до нього.

У дзьобі він мав затиснену блискучу новеньку монету. Кинувши її прямо в руки Нільсові, він прокаркав:

— Бери свою частку і — в путь! Старий Фумле-Друмле ніколи не кидає слів на вітер. Ти допоміг мені уберегти від Смірре срібло, а я допоможу тобі уберегти від нього голову. Тільки до вашого острова летіти дуже далеко. Я спущу тебе за ланом, біля села, а то мої молодці без мене все срібло розтягнуть, мені нічого не залишать.

Він почекав, поки Нільс засунув монету в кишеню, і навіть підштовхнув її дзьобом, щоб не випала. Потім згріб кігтями Нільса за комір і підняв у повітря.

— А лисові буде хороший урок. Хай назавжди затямить, що нікому ще не вдавалося перехитрити старого отамана.

«Ну, декому вдалося!» — подумав Нільс.

Лис Смірре чекав-чекав умовного знаку і, не дочекавшися, вирішив піти побачити, що робиться на горі.

Ворони вже розхапали все срібло. На землі валявся порожній глек, а поряд — дерев'яна кришка.

Фумле-Друмле і Нільса ніде не було.

Лис схопив за хвоста першого-ліпшого ворона і так його струсонув, що пух і пір'я розлетілися навсібіч.

— Кажи, куди подівся хлопчисько? Де ваш шахрай-отаман?

— Та о-он, бач! — відповів ворон і показав на чорну цятку високо вдалині.

Лис зрозумів — його обдурили.

— Щастя твоє, що мені зараз ніколи, — прошипів Смірре, — а то б розквитався я з тобою за вашого отамана.

І він чкурнув навздогін за втікачами. Він побачив, як ворон спустився біля села, а потім знову злетів, але вже сам.

Смірре почекав, поки ворон відлетів подалі, й кинувся нишпорити по селу. Тепер уже діло вірне — хлопчисько від нього не втече! Смірре пробіг одну вулицю і лише завернув на іншу, як побачив Нільса. Ось він — його лютий ворог! Зараз Смірре розквитається за всі образи! Роззявивши пащеку, лис кинувся на Нільса. Ще мить, і маленькому другові Акки Кебнекайсе настав би кінець!

Але тут, на щастя Нільса, з-за рогу показалися два селянина. Нільс кинувся їм прямо під ноги і задріботів поряд. Під прикриттям двох пар великих селянських чобіт він почувався в безпеці. Й навіть обернувся і помахав лисові Смірре рукою — спробуй, мовляв, спіймай мене! Цього Смірре не стерпів. Забувши про всяку обережність, він рвонув уперед.

— Диви, — сказав один селянин, — якийсь рудий собака прив'язався за нами.

— Геть звідси! — крикнув другий і дав такого стусана Смірре, що той відлетів аж на десять кроків.

Селяни звернули в ближній двір і піднялися по східцях ґанку. І жоден з них навіть не зауважив, що тут, поряд з ними, залишилася беззахисна людина, за якою полює лис Смірре. Ех, як хотілося Нільсу увійти до будинку разом з господарями!

Але двері зачинилися, і він знову залишився сам.

Посеред двору стояла собача будка. Не довго думаючи, Нільс прошмигнув у будку і забився в найдальший кут.

У будці жив на ланцюзі величезний сторожовий собака. Він не дуже зрадів непроханому гостеві. Тим паче що непроханий гість перекинув його миску і вилив на солом'яну підстилку всю воду.

Собака підскочив, вищирився і загарчав на Нільса.

— Не жени мене, — заскиглив Нільс, — а то мене з'їсть лис Смірре. Напевно, він уже тут, поряд…

— Як, знову цей злодій тут? — прогарчав собака і роззявив уже пащу, щоб загавкати.

— Будь ласка, не гавкай! — прошепотів Нільс. — Ти тільки злякаєш його. Краще давай зробимо так: я відчеплю твій ошийник, а ти його й схопиш.

— Ну що ж, залюбки, — сказав собака і підставив Нільсові шию: він радий був хоч трохи погуляти на волі.