Генрі Лайон Олді - Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею

Втім, все це я розгледів трохи пізніше. А в першу мить погляд прикипів до його зап'ястка, який виглядав з-під куцого рукава. Шкіра була вкрита коростою, лущилася, нагадувала риб'ячу луску або нашарування лупи… Місцями короста відшаровувалася, і під нею прозирав розсип гнійних виразок. Господи! Ніколи не зустрічав хворих на проказу. Або це у нього псоріаз такий страшний?

Сахаюся. Мимоволі.

— Ви… н-не бійтеся! Це не заразне! Я сам… сам винен. Пробачте! Я ж не… знав! Не знав! Ось, все, що є — беріть! Беріть! Не треба мені вашого! Не треба!

По візитівках, мабуть, вирахував, шакал! Ну ні б попастися, дурню, в КПЗ загриміти — хіба тобі важко було, гад?! Думка абсолютно клінічна, але злодій, здавалося, її прочитав:

— Ви… це… якщо хочете!.. Ментам мене здайте! Я сам! Я зізнаюся! Хочете?! Я…

— Пішов ти знаєш куди?! Вимітайся звідси!

От і все. Погуляв на волі — досить. Рано пташечка заспівала. Злодюжка, не ймучи своєму щастю, поволі задкує до виходу. На страшному, загримованому обличчі його крізь клоунський вишкір боязко проступає справжня усмішка.

— Спа… спасибі! Спасибі!

Він раптом кидається вперед, швидко цілує мені руку (мотлох сиплеться на підлогу…) і, розвернувшись, що є сили тікає до дверей. За мить швидкий тупіт стихає зовні. А я стою, як дурень, і тупо оцінюю: що з його крамом робити?

— Вам допомогти?

Охоронець починає завзято збирати речі. Суне мені. У портмоне виявляється п'ятидесятидоларова купюра. Годинник? Ручка? Викинути? Шкода. У міліцію віднести? Між собою, мабуть, поділять. А наді мною посміються. Собі залишити? Незручно, крадене все-таки…

— Ви йдете?

— Так, я вже йду…

Треба йти. Сміятися, пити, ніби нічого не сталося.

Треба жити далі.

— Ух ти! А ну, покажи!

Як у мене за спиною опинився Юрік, що вибрався у фойє провітритися, я не помітив. Хоча я, коли задумаюся, можу не помітити Годзиллу за два метри на зріст. Рожеву в зелений горошок. Знаю за собою таке.

Кулька опиняється в загребущих лапах кумира молоді. Юрік крутить «цяцьку», дивиться на просвіт, цокає язиком.

— Де узяв, старий?

— У спадок дісталася.

Чиста правда.

— Продай! Я такі цяцьки збираю.

— Ну…

— Не будь жадюгою! За сто баксів поступишся?

Вперед, Валерій світ Якович! Ось воно, твоє щастя: підморгує жовтим оком, шкіриться підбадьорливо. Давай же, скористайся! Що ж не радієш, не квапишся погоджуватися, не біжиш за нотаріусом? Адже сама людина напрошується! Іншої такої нагоди не буде.

— Вибач, Юрік, не можу. Пам'ять… спадок…

Поряд виростає Наталя. Її погляд красномовніший за будь-які слова: що ти мелеш? Збожеволів? Яка пам'ять, який спадок? Продавай, дурень! Хто тобі ще за цю дурницю сто баксів відвалить?!

— Старий, ти жартуєш? Тобі воно до фені, а мені — у колекцію. Гаразд, півтори сотні даю. Годиться?

Дідько, хоч би Наталки поряд не було! Спокусник… Ні, не можу. Підставити доброго, по суті, мужика, який ні сном, ні духом?

— Вибач, Юрік. Не зростеться. Пішли вип'ємо?

— Ну, як знаєш…

Зірка скривджена. І контракт старий не підписує, і цяцьку не продає. За такі башлі! Зовсім зазнався, підривник хрінів.

— Ти що коїш?! — шипить у вухо Наталя. — Наздожени його! Півтори сотні… Лови момент, тютя!

— Якщо він відразу півторашку запропонував, значить, кулька більше коштує, — примудряюся нарешті знайти гідну відповідь. — Треба до оцінювача занести. Справжню ціну дізнатися…

— Бізнесме-е-ен!..

Наталя гордо йде геть. Услід за Юрком. А у мене раптом з’являється пристрасне бажання напитися. До півсмерті. Як чіп. До повного затьмарення і жорстокого бодуна на ранок.

Що ж, коньяку для цього залишилося цілком достатньо.

Тополі грали в зиму. Пухові снігопади, дітлахи з коробками сірників бігають уздовж вулиці, радісно кидаючись вогниками. Бабці бурчать незлобиво. Своє все-таки, рідне, нехай пустує. Виросте, натомиться…

— Здрастуйте, Валерочко! Як мама? Дідусь? Пишуть?

— Здрастуйте, Абраме Григоровичу…

— Як здоров'я дідуся?

— Погано. Старий він… Мама дзвонила, плакала: у лікарні весь час.

— Ой, як шкода! Скажіть мамі, хай тримається… Вона у вас молодець! А ви ще не їдете?

Як я люблю ці розмови. А ви ще не їдете? Ще не виїхали? А чому? Ой, ви не розумієте свого щастя! Особливо обтяжливі зустрічі з малознайомими людьми. Коли спільних інтересів як кіт наплакав, говорити, в цілому, нема про що, і ти стоїш, кліпаючи, всім виглядом показуючи: закруглюємося?

Абрам Григорович не розуміє.

Квадрат не хоче закруглюватися.

Повне, одутле обличчя променіє співчуттям. Будівельник за освітою, Абрам Залеський був природжений «слухач» — не знаючи нотної грамоти, замолоду лабав джаз по шинках. Король клавіш. Кажуть, часом пише пісеньки для КВК. Не знаю, не чув. Замолоду… Він старший за мене на сім років, а здається, що на цілу вічність.

Це, напевно, тому, що Залеський рано облисів.

А ще тому, що багато хто народжується людиною похилого віку.

— Ви знаєте, Валерочко, а я подав документи. Шкода, Олежко відмовляється.

Олежко — це його син. Старший. Хлопцеві за двадцять, у Наталки у видавництві скоро вийде «покет» з його оповіданнями. «Мертве місто», «Час низьких стель» і щось іще. Наталка хвалила. Давала мені погортати верстку. Муть непроглядна, я нічого не зрозумів. Але сперечатися не став. Наталя за чергового улюбленця горло перегризе.

— Ну і правильно відмовляється, Абраме Григоровичу. Що йому там робити?

— Ой, Валерочко… Ну навіщо ви так говорите?

Добре, що він застав мене біля самого під'їзду. Інакше довелося б довго йти поруч, вислуховуючи, киваючи, підтакувати або сперечатись. Від’їзджанти