Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

вийдуть люди; потім віолончеліст, у якого інструмент плакав і який одверто признавався, що з усіх знайомих йому жінок уміє акомпанувати тільки Ольга Іванівна; потім літератор, молодий, але вже відомий автор повістей, п’єс та оповідань. Ще хто? Ну, ще Василь Васильович, пан, поміщик, дилетант-ілюстратор і віньєтист, який тонко відчував старий російський стиль, билину й епос; на папері, на фарфорі й на закопчених тарілках він творив буквально чудеса. Серед цієї артистичної, вільної компанії улюбленців долі, щоправда, делікатної і скромної, яка згадувала, однак, про існування якихось там лікарів тільки під час хвороби і для якої ім’я Димов було таким же байдужим, як Сидоров або Тарасов, — серед цієї компанії Димов здавався чужим, зайвим і маленьким, хоч був високий на зріст і широкий у плечах. Здавалося, що на ньому чужий фрак і що в нього прикажчицька борідка. А втім, коли б він був Письменником або художником, то сказали б, що своєю борідкою він нагадує Золя.

Артист говорив Ользі Іванівні, що із своїм лляним волоссям і у вінчальному вбранні вона дуже схожа на струнке вишневе деревце, коли весною воно все буває вкрите ніжним білим цвітом.

— Ні, ви послухайте! — говорила йому Ольга Іванівна, хапаючи його за руку. — Як це могло раптом статися? Ви слухайте, слухайте… Треба вам сказати, що батько служив разом з Димовим в одній лікарні Коли бідолашний батько захворів, то Димов цілими днями й ночами чергував коло ліжка. Така самопожертва! Слухайте, Рябовський… І ви, письменнику, слухайте, це дуже цікаво. Підійдіть ближче. Яка самопожертва, яке щире співчуття! Я теж не спала ночі і сиділа коло батька, і раптом — маєте, причарувала хлопця. Мій Димов закохався по самі вуха. Справді, доля буває така примхлива. Ну, після смерті батька він іноді бував у мене, зустрічався на вулиці і якось увечері раптом — бац! освідчився… неждано-негадано… Я цілу ніч проплакала і сама закохалася страшенно. І от, бачите, стала дружиною. Правда ж, у ньому є щось сильне, могутнє, ведмеже? Тепер його обличчя звернене до нас у три чверті, погано освітлене, але, коли він обернеться, ви подивіться на його чоло. Рябовський, що ви скажете про це чоло? Димов, ми про тебе говоримо! — гукнула вона чоловікові. — Іди сюди. Подай свою чесну руку Рябовському… Отак. Будьте друзями.

Димов добродушно й наївно посміхаючись, подав Рябовському руку й сказав:

— Дуже радий. Зі мною закінчив курс теж якийсь Рябовський. Це не родич ваш?

II

Ользі Іванівні було 22 роки, Димову 31. Зажили вони після весілля чудово. Ольга Іванівна у вітальні обвішала всі стіни своїми й чужими етюдами в рамках і без рам, а коло рояля і меблів влаштувала красиву тісноту з китайських парасольок, мольбертів, різноколірних клаптиків, кинджалів, бюстиків, фотографій… В їдальні вона обклеїла стінки лубочними картинами, повісила личаки й серни, поставила в кутку косу й граблі, і вийшла їдальня в російському стилі. У спальні вона, щоб скидалося на печеру, задрапірувала стелю й стіни темним сукном, повісила над ліжками венеціанський ліхтар, а біля дверей поставила фігуру з алебардою. І всі вважали, що в молодого подружжя дуже гарненький куток.

Щодня, вставши з постелі годині об одинадцятій, Ольга Іванівна грала на роялі або ж, коли було сонце, малювала щось олійними фарбами. Потім, на початку першої, вона їхала до своєї швачки. Грошей у неї з Димовим було зовсім небагато, в обріз, і тому, щоб з’являтися в нових сукнях і вражати своїми нарядами, їй та її швачці доводилось вдаватися до хитрощів. Часто-густо із старої перекрашеної сукні, з якихось нікчемних клаптиків тюлю, мережив, плюшу і шовку виходили справжні чудеса, щось чарівне, не сукня, а мрія. Від швачки Ольга Іванівна звичайно їхала до якої-небудь знайомої актриси, щоб довідатися про театральні новини і за одним заходом поклопотатися про квиток на першу виставу нової п’єси або на бенефіс. Від актриси треба було їхати в майстерню художника або на виставку картин, потім до когось із знаменитостей — запрошувати до себе, або віддати візит, або просто побазікати. І скрізь її зустрічали весело й доброзичливо і запевняли її, що вона хороша, мила, незвичайна… Ті, кого вона називала знаменитими і великими, приймали її як свою, як рівню, і в один голос пророкували їй, що при її талантах, смакові й розумі, якщо вона не розкидатиметься, вийдуть справжні люди. Вона співала, грала на роялі, малювала, ліпила, брала участь в аматорських спектаклях, але все це не абияк, а з талантом; чи робила вона ліхтарики для ілюмінації, чи вбиралася, чи зав’язувала комусь галстук — все в неї виходило надзвичайно художньо, граціозно і мило. Але ні в чому її талановитість не виявлялася так яскраво, як у її вмінні швидко знайомитись і близько сходитися із знаменитими людьми. Досить було, щоб хто-небудь прославився хоч трохи і про нього почали говорити, як вона вже знайомилася з ним, того ж дня заводила з ним дружбу і запрошувала до себе. Кожне нове знайомство було для неї справжнім святом. Вона боготворила знаменитих людей, пишалася ними і кожної ночі бачила їх уві сні. Вона жадала їх і ніяк не могла вгамувати своєї жадоби. Старі відходили й забувалися, приходили на зміну їм нові, — але й до цих вона швидко звикала або розчаровувалася в них і починала жадібно шукати нових і нових великих людей, знаходила і знову шукала. Навіщо?

О п’ятій годині вона обідала вдома з чоловіком. Його простота, здоровий розум і добродушність викликали у неї розчулення і захват. Вона раз у раз схоплювалася з місця, поривчасто обіймала його голову і обсипала її поцілунками…

— Ти, Димов, розумна, благородна людина, — говорила вона, — але в тебе є одна дуже серйозна вада. Ти зовсім не цікавишся мистецтвом. Ти заперечуеш і музику, і живопис.

— Я не розумію їх, — говорив він лагідно. — Я все життя займався природничими науками і медициною, і мені ніколи було цікавитися мистецтвом.

— Але ж це жахливо, Димов!