Юрій Корнійович Смолич - Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

з сусідньої кімнати заволоділи його увагою. Його п'яний тулуб почав розхитуватися в такт бравурній мелодії.

— Але! — заверещав чоловік з рудою борідкою. — Сюди бігли ховатися іудеї, і якщо православні дозволили собі жалості заради єретичної…

— Цить! Не верещи! — Коловратський шльопнув його своєю величезною долонею по тім'ю і насунув розплющений капелюшок аж до підборіддя. Пера райської птиці і шпанські вишні посипалися на підлогу. — Не верещи! І внемлі! — Він зробив крок і вдарив ногою в двері кабінету. Музика била в нього струєю грайливих, іскристих, мажорних акордів. Тоді Коловратський набрав повні легені повітря і раптом гримнув на повну силу своєї велетенської горлянки. Він заспівач страшно, покриваючи своїм голосом все — і протести чоловічка з руденькою борідкою, і гучні звуки рояля, і гомін та п'яний шарварок натовпу погромників надворі. Митрофан захопився музикою теж і щосили відбивав такт держалном хреста об підлогу.

Двері до дитячої кімнати були причинені щільно. Під дверима до їдальні стояла мама — спокійна і бліда. Юра з братом ховалися за її спідницю. Текля тримала за руку сестру.

Але марш скінчився і останній акорд урвався мужньо, високо і враз. Батько встав і обернувся до всіх, до диякона Коловратського найперше.

— Музи… музи… циру… циру… єте? — язик Коловратського не обертався. — Хвалю! П… покорнейщая п… просьба, увв… важаємий… п… педагог, сиграть чого-небудь… д… ушевного… Нап… пример… — Він спинився і прислухався. За дверима дитячої верещало, аж заходилося, немовля. — П… потривожили… н… нов… ворожденного? Прошу прощеиія…

Друге немовля заверещало враз ще дужче першого. Батько просто впав на стілець. Здавалося, клавіші вгнулися і мелодія народилася з них раніше, ніж батькові пальці торкнулися їх. Він заграв передвеликодній церковний концерт «Розбійнику…».

Коловратський захитався, і шабля випала в нього з рук. Він притис руки до грудей і поник головою. В цю хвилину чоловічок з рудою борідкою опинився біля нього. Зім'ятий капелюшок він з голови вже зірвав. Він став біля диякона і звів очі догори. Притримуючи свої рушниці, витягши шию, він виструнчився і раптом вступив у мелодію з словами кантати. Господи! З перших же нот всі його впізнали. Це був перший тенор соборного хору. Він закинув голову назад, жили на висках напнулися, шия почервоніла, і борідка його затремтіла на найвищих нотах. Тремтливим, трохи надтріснутим, фальцетивним на верхах тенорком він поспівав уступ. Тоді зарокотав дияконів бас профундо. Коловратський взяв на себе партію альта.

Концерт був проспіваний весь до кінця. Повний передпокій набилося погромників. Вони стояли тісно, поскидавши шапки й хрестячися, як у церкві. Сторож Митрофан держав обома руками свого великого мідного хреста на держалні.

По закінченні дуета Коловратський подякував «господину педагогу за услаждение души» і гукнув до своєї орави виходити з дому геть.

Коли двері зачинилися за останнім погромником, коли п'яний гомін розтанув віддаля і тільки гармошка дзвеніла ще в прозорості морозяної ночі, — радісні вигуки наповнили дім. Всі оточили батька, всі сміялися і плакали, всі тисли йому руки і вихваляли.

Текля вийшла у двір і, повернувшися, сповістила, що чорна сотня обминула всі інші будинки в гімназичному дворі і рушила знову до міста. Всі заспокоєно розповзлись по кімнатах. В кухні знову почали купати немовлят і прати пелюшки.

Нагло просто перед будинком на вулиці гучно й многозвучно вдарив марш військового оркестру. Військовий оркестр проходив мимо.

Всі розгубилися і кинулись до вікон. Ніякого війська ніколи в цьому глухому поліському містечку не стояло. Оркестр грав в шпаркому темпі, і звуки його якось надто швидко пропливали вулицею. Три хвилини — і вони вже зникли, обірвались за рогом. Текля, послана на рекогносцировку, повернулася і схвильовано сповістила, що то з полковим оркестром на чолі прогарцював ескадрон драгунів, присланий у Стародуб на втихомирення.

Стара Текля збудила Юру рано, до схід сонця, В кутку ще горіла лампа — пригашена і накрита зеленим абажуром. Всі спали, спало кілька десятків чоловік, але тихе хропіння звідусіль тільки збільшувало, тільки заглиблювало сонну передранішню тишу. Спали скрізь, де хто був, — на канапах, на стільцях, просто на підлозі.

Текля допомогла Юрі вдягатися на кухні. Юра швидко вмився і за п'ять хвилин вже був готовий іти. Це була Юрина маленька інтимна радість — щодня, майже без відома і дозволу мами, ще до того, як мама встане, Юра з Теклею встигали збігати на базар. В одну руку Текля брала кошик, другу руку вона подавала Юрі, і — здригаючися від ранішньої прохолоди, зогрітий першими, рожевими проміннями сонця, вдихаючи аромат раннього ранку — Юра рушав щасливий в прекрасний, таємничий світ, і світ зустрічав Юру радісний, закоханий, щасливий з його приходу. Текля купувала хліб, м'ясо, овочі та інші харчі на цілий день.

Сьогодні, — попередила Текля Юру, — доведеться, мабуть, збігати на базар двічі, бо з'їли чисто все, що було вдома, і на кухні не зосталося й крихти. Самого цукру до вранішнього чаю треба було купити, — вирахувала вона, — не менше як фунтів з п'ять. А ще ж треба чогось людям попоїсти.

Ранок був темний — димний і туманний. Страшно пахло горілим і паленим. Але небо було сиве, і ніде заграв не було видно. Було тихо, і тільки далеко за містом у слобідках валували пси.

Зразу за огорожею гімназичного саду було перше згарище. На місці шевської майстерні — «принимаеца заказов и починки» — стояв тільки комин, лежало кілька обгорілих кроков та валявся побитий посуд. Текля з Юрою завернули за ріг, на вулицю, що просто йшла до базару.

Тс, що Юра з Теклею побачили, було чудне і моторошне.

Обабіч Дороги, рівної, акуратної і припорошеної чистим білим снігом, чорніли страшні й потворні згарища.

Вони курилися ще сірим, попелястим димом, і де-не-де інколи з коротким тріском злітала іскра і зразу ж пропадала в тумані і димі. Купи вугілля, обгорілі стовпи, обсмалені бантини і дві шеренги — вздовж вулиці обаполи — закоптілих мурованих коминів — це було все, що зосталося від кількох