Наталя Кобринська - Дух часу

— То йди, коли тобі позволили, лиш затопи в печі, бо якось студено.

Служниця розпалила, накидала дров, покрутилася ще по хаті, накинула на себе хустку, і за хвилю лишився він сам один на цілу хату.

Огонь жваво захоплював полінця, гудів і прискав малими вугликами.

Судія наложив люльку, отворив дверці і вдивився в палаюче полум’я. В хаті робилося щораз теплійше; тепло наповнювало кімнату, огортало єго рамена, пашіло на лиці і переймало все тіло. І забув він про свої літа, про сиву голову, поволі затирались свіжі вражіння і стали прикриватись якимись іншими, десь на дні душі схованими споминами.

Єму виділося, що він десь ще мала дитина, бігає за мамою, тримаеся її одежі. Тата нема дома, поїхав до міста: він нетерпеливо виглядає, бо знає, що тато привезе гостинця, і вже наперед тішиться дерев’яним коником або цукровою сопілкою.

Синяве полум’я простягаєся в зелені поля і сіножаті. В високій траві гудуть полеві комашки, а здалека блищать коси косарів. Там він, рум’яний від утоми і вдоволеня, уганяєся за красним мотиликом, зриває барвисті квіти і слідить скоки полевого коника. Єму лиш тілько й жалю в житю, як літо минає, як бабуся зима усе зціпить і обвіє холодом. Хоть і тоді єму не зле. Взимі приходить святий Николай, їздить санками, а він так любить санкуватися, слухати, як хрупотить сніг під кінськими копитами і теленьканє дзвінків розноситься широко по білих нивах.

Добре жилося дитині при добрих родителях. То зима, то літо чергувалися напереміну, а з ними чимраз нові утіхи; і хоть деколи і сльозоньки злили личко, то скоро висихали і зникали без сліду, не лишаючи жалю в малім серденьку.

При кінці одного такого гулящого літа відвезли його до міста і віддали до школи. Гірко було лишатися одному в чужій хаті між чужими людьми. Наука спочатку забавляла його, але потому щось ставала усе труднійшою. Лекції бували довгі, дуже довгі; сидить він бувало учиться, насилу продирає очі, аби не заснути.

«Боже милий! — думає. — Нащо його тут привезли, нащо кажуть учитися? Він би так радо повернув додому, до тата, до мами, покинув прокляту школу і ніколи на неї не подивився. Коби лиш знав, що не будуть на него гніватися за те, бо він страх боїться, як хто на него гніваєся. Но, чей дочекаюся вакацій! — гадає собі. — А тоді знов зелена сіножать, гулянє, свобода». Рахує бідненький дні і години, рахує, хоть воно ще далеко. І так єму здаеся, якби він був не один; якби їх було два: один скаче і бігає по селі, а другий з книжками під пахою снуєся попід мури і топче міські тротуари.

Але з часом до всего чоловік привикає. Примус заступила емуляція, а школа змінилася в поле поступів і заслуг. Труд єго надгороджувався. Ніхто не мав ніколи ліпших від него свідоцтв і не міг числити на світлійшу будучність. Виростаючи з дитини в молодця, дух щораз ширше розривав свої білі крила. Університетське житє вилущило його з тісної шкаралущі гімназіста. Повіяло іншим житєм. Зроджувалися інші почутя і потреби, понятя прояснювалися, міцніли і зазначувалися новими напрямами. Тут товариство основувалось не лиш на особистій симпатії і приятельській підмозі, а обхапувало ширші круги — спільності по думці і змаганю до одної мети.

Зітхнув, як лиш зітхають старші на згадку прожитих літ; поправив люльку і докинув свіжих полін до печі.

Тисячі червоних іскор зажеврілись і посипалися вгору. Перед ним замаячила довга, простора зала, освічена ясним газовим світлом. На самій середині з-поміж золотих рам і великих зеркал виступав без жадних ярких окрас поважний портрет славного народного генія. Вокруг розлягався голосний гомін людських голосів, бреньк склянок і біганина прислуги. При однім столику піднісся молодий мужчина зі смаглим, блідим лицем. Повів палким оком по присутніх, даючи знати, що хоче говорити.

Дідусь потер чоло рукою. Немало вже від того часу води уплило, а перед ним так живо стоїть та хвиля, що ще дотепер пригадує собі відірвані фрази з промови молодого бесідника.

«Панове і товариші, — говорив він, вказуючи на образ. — Кілько нас тут, а всі ми зібралися задля того ось чоловіка, що мертвим оком дивиться зі своїх рам, аби освятити єго заслуги для спільної нашої матері-вітчини. Всі ми одної думки, всі ми одного і того самого бажаємо, бо ми сини одної землі, галузи одного дерева, всі ми робітники одної великої будови загального добра. Який малоумний, який тіснозорий той чоловік, котрий не знає, що лиш загальне добро може ущасливити одиницю! Який злий мусить бути той, котрий забагає жити безжурно коштом другого! «Жити і дати другому жити» — ось що повинно бути нашою девізою! Але кожда робота, як кожда будова, буде лиш тоді тривкою, коли опираєся на грунті і сильнім фундаменті; а фундаментом і підставою загального добра, спільних людських інтересів є народність! Лиш на тій підставі може здорово і пожиточно розвитись культура і цивілізація цілої людськості! «Кождий нарід повинен боротися за національність! Тож борімся, братя, за нашу бідну вітчину, хоть би до остатньої каплі крові, доки несвідомість і темнота буде заступати нам дорогу!»

Бесідник скінчив. Зворушене заволоділо присутніми, багато стискало єму руки, декотрі цілувалися. Лиш один найближчий єго приятель не зблизився й не сказав слова; він боявся рушитися зі свого місця, глянути і промовити: він чув, що слова застрягли би єму в горлі і сльози тиснулися до очей…

Все, що той чоловік умів виповідати устами, товпилося в душі і залягло в серцю єго молодшого товариша. Що у него не могло вилитися в слова, лиш боліло, розпирало грудь в німім жалю, друг єго виповідав з натиском і жаром, ясно і певно.

Оба вони були слухачами прав[7], з малою лиш ріжницею в літах і