Жанна Куява - Дерево, що росте в мені

життя, «італьянське»! Мусить[28], ще подзвонить, привітає мене з днем народження! — завершила Секлета й урешті запросила всіх до святкового столу.
3

…Хата, в якій народилася і дожила до двох літ здорова, як усі, Ярина з татком-мамкою, стояла на цім місці, що й нинішня. Але тепер і дощечки від неї не зосталося: спопелилися прадавні порохняві стіни й рихлий, неміцний, іще солом’яний дах до останньої трісочки, тугим сивим димом у небокрай здійнялися. Як і Захар із Одаркою, батьки маленької Яринки. Душі їхні там, у висі, вже давно. А дівчинка дивом зосталася живою.

«Їй і пощастило, і не вельми. То з якого боку на ту бідойку[29] подивитися, — часто втирає сльози, журиться баба Секлетка. Але за кілька хвилин, як уже виплаче ту журу, враз спохвачується, додає: — Але головне, що живе. То таки головне».

Свого часу Секлета не раз заходила до молодого подружжя Захара й Одарки, не раз, щиро переймаючись, зазивала їх грубку та піч у хатині переробити, цеглу обвуглену і стару на нову змінити, діри й розколини позалатувати…

— Ой, спалите вите[30] хату, куми, як нічо’ з грубкою не вирішите, як піч не переробите, — не раз прямо казала Секлета, яка хрестила маленьку Яринку. — У вас же дитятко, його треба старатися вберегти, — прохала молодих і безпечних сусідів, бо сама, носячи під грудьми вже третю дитинку, знала, як то тяжко — тих кровиночок виношувати на селі, як то непросто — їх здоровими народити, бо ні лікарень, ні медичок, самі лише повитухи, та й то по одній на поселення.

Місцева бабка-повитуха Агафія Бадрайка, так її прозивали, старою вже була. Пусто бачила, й руки її тряслися так, що ледь немовлятко втримувала, коли з породіллі виймала. Востаннє навіть таке сталося, що вислизнуло дитя: таке вертляве хлопчатко сплодилося. Бухнуло долу, ручку переломило. Йой! Мусили кликати тоді небайдужі полотнищенці діда Голуба, знахаря з сусіднього села, він ті кісточки постарався, зложив був якось. Але два пальчики на правиці хлопченяти не згиналися більше ніколи. То він тими трьома, що добре рухалися, малювати навчився. Сам. І то так, що всеньке життя, хоч і коротке, як на людський вік (бо що ті сорок літ для чоловіка?!), хати розмальовував і церкви розписував, святих зображаючи. Причім вельми вміло, як ніхто в окрузі! Його так і називали — Трійця-художник, хоч і хрещений був Михайлом. То його так шанувала Яринина Чеслава, всенькою душею до нього прикипівши. Бо дуже вже малюнки дядька Трійці їй подобалися, бачила вона в тих талановитих картинах несусвітню щирість і правду, оцінити яку не всім дано було…

Бадрайка Яринку з Одарки дістала, але кров зупинити довго не могла. І цього разу за Голубом сусідок послала. Він, умілець, втихомирив кровотечу.

— Бережися, Одарко, бо як друге родитимеш, то, мо’, й уся стечеш кров’ю, — пройняв ляком до кісток породіллю сивочубий старець. — Не годен я буду тебе вберегти, — додав. — Бережися…

Захар коли про те од Голуба дізнався, вмить в іншого чолов’ягу переродився. Надалі вони з Одаркою не лишень про дітей не старалися, а й господаркою не переймалися, про нову хату балачки поміж них утихнули — ніщо не цікавило сю парочку, про все вони забули, ні до чого охоти більше не мали, все для них значимість утратило… Хіба одне одним, як джерельною водою, та горілкою упивалися. Гості до їхньої старої хати вчастили, а ще гірше — самі Захар із Одаркою по щедрих поліщуках затялися пропадати. Мала Яринка тим часом на роздутих грудях хрещеної Секлети засинала, награвшись за день із її дрібними дітьми. У чужих подушках довгі ночі перебувала.

Так було й тоді, коли спалахнула свічкою Захарова й Одарчина хата. Надворі мороз до тридцяти тріщав, то натопила сімейка, розжаривши ненадійну грубу до смороду давкого, а по тому, як гості-пияки з-за столу повставали й до своїх господ почалапали, намертво тато-мамка Яринині позасинали. Не додивилися, що на бильцях од ліжка, що стояло впритул до грубки, всяких лахів понавішувано було. Спалахнуло те манаття, гейби сінце-солома, зайнялося вогнем, хату чорним горем повиваючи, до смерті передчасної, ніби діточок до сну, Ярининих батьків заколисуючи…

Дотепер згадують у Полотнищі те пожарище неймовірне. Стовписька диму, як воронячі зграї, ще довгенько кружляли над селом. Сморід, задушливий до нестерпності, не одну днину витав довкіл…

Хоч і кинулися односельці хату, де відсипалися Одарка з Захаром, рятувати: воду з відер на вогонь лили, широкими лопатами сніг усередину вікон-дверей жбурляли, лахами всякими, пальтами найбільше, ще добресенькими, ті язики ядовито-зміїні збивали, — та збороти вогненне страховисько не змогли. Зжерло воно хатину. І людей, які в ній спочивали, а мо’, й побивалися, із життям так неждано прощаючись…

Щастя, що дитинка Одарчина й Захарова, Яринка дворічна, вдома на ніч не зосталася…

Та нещастя, що за півроку по тому впало те дівчатко з печі, вже в Секлетиній хаті. Бо то вона, як добра й совісна хрещена мати, після смерті батьків взялася доглядати Яринку.

Впало дівча з печі і не встало. Добачили те діти Секлетині, покликали мамку, яка хазяйство надворі порала. Прибігла вона ошелешена та й сповзла одвірком долу, мовби густий мед, що бочковими стінками після вдатного збору спливає.

Дитя хрипіло, наче лоша перед кончиною. Вкрилася Секлета білилом, ніби її, мов ту кляту піч, хтось глиною помазав. Що робити, куди бігти та й як встати, коли ноги відказали, сердега не знала.

Іван, чоловік її, в колгоспі коло худоби ходив — підвожчиком[31]. Перше важкий силос на підводу накидав, а тоді біля кожного корівника на купки розтрясав. Знай, не відірветься од