Рувім Фраєрман - Дикий собака Динго

— Ні, чого ж? — відповів Філько. — Я їй дам найбільший шматок. Нехай тільки підійде до мене.

Женя підійшла.

Філько витяг з кишені невеликий пакетик, зроблений із паперу, і обережно поклав їй у руку.

— Ти даєш мені надто багато, — здивувалася Женя.

Вона розгорнула папірець.

Маленьке мишеня, що недавно народилося, тремтячи, сиділо на Жениній руці. Вона скрикнула і кинула його на землю, а дівчатка, які стояли поблизу, розбіглися.

Мишеня тремтіло, сидячи на снігу.

— Що ви робите? — сердито сказала Таня. — Воно ж замерзне!

Дівчинка нахилилась, підняла мишеня, подула на нього, гріючи своїм теплим диханням, потім засунула під шубку — за пазуху.

До гурту підійшов чоловік, якого ніхто в цьому місті раніше не бачив. Він був у сибірській шапці з лисячого хутра і в дорожній шубі.

Взуття ж було дуже благеньке. І це одразу помітили всі.

— Хтось приїхав до нас, — сказав Філько, — нетутешній.

— Нетутешній, — погодились інші.

Діти дивилися на незнайомого, поки він підходив до ких. А маленьке дівчатко із спритними ногами навіть ухопило його за шубу.

— Дядю, ви інспектор? — спитало воно.

Чоловік підійшов до гурту, де стояла Таня, і попросив:

— Покажіть мені, діти, як потрапити до директора?

Всі відступили назад. Це й справді міг бути інспектор.

— Чому ж ви мовчите? — спитав він і звернувся до Тані: — Проведи мене, дівчинко.

Таня озирнулася, гадаючи, що він звертається до когось іншого.

— Ні, ти, дівчинко, ти, з сірими очима, в якої сидить мишеня.

Таня глянула на незнайомця, широко розплющивши очі і голосно жуючи сірку.

З-за її плеча визирало мишеня, що пригрілося під коміром шубки.

Чоловік усміхнувся.

Тоді Таня виплюнула сірку і пішла до гайку.

— Хто це? — спитав Коля.

— Це, напевно, інспектор з Владивостока, — відповіли йому інші.

А Філько раптом перелякано крикнув:

— Це герой, слово честі! Я бачив у нього на грудях орден.

Тим часом це був письменник. Невідомо, чого він приїхав у це місто взимку без валянок, тільки в чоботях. Та й чоботи в нього були не з коров'ячої шкіри, прошитої, як у старателів, жилками, а із звичайного сірого брезенту, котрий аж ніяк не міг зігріти його ноги. Щоправда, на ньому була довга тепла шуба і шапка з рудої лисиці. В цій шубі і в шапці його бачили в клубі прикордонників. Казали, ніби він народився в цьому місті і навіть учився в цій самій школі, куди сьогодні прийшов.

Можливо, йому захотілося згадати своє дитинство, коли він тут ріс хлопчиком і нехай холодний, а все-таки рідний вітер дув йому в обличчя і знайомий сніг лягав на його вії. Чи, може, йому захотілося подивитись, як нова поросль тепер шумить на березі його річки. Чи, можливо, скучив він зі своєю славою у Москві і надумав тут відпочити, як ті великі й зіркі птахи, що увесь день ширяють високо над лиманом, а потім сідають на низенькі ялини на узбережжі і відпочивають у тиші.

Але Таня не думала так.

Нехай це не Горький, міркувала вона, нехай це інший письменник, але ж він приїхав сюди, до неї додому, в її далекий край, щоб і вона могла подивитися на нього своїми очима, а можливо, навіть доторкнутися до його шуби рукою.

На скронях письменника — сивина, хоча він не видавався старим: його тонкий голос вразив дівчинку.

Таня тільки боялася, щоб він у неї не спитав раптом, ми любить вона Пушкіна і чи подобаються їй його власні книжки.

Але він нічого не питав. Тільки сказав:

Дякую тобі, дівчинко. Що ж ти робитимеш з мишеням?

І хоч, як багато хто чув, письменник нічого особливого не сказав, але все-таки завдав усім чимало клопоту.

Як добре було раніше, коли Олександра Іванівна після уроків увечері один раз на десять днів збирала літературний гурток!

Діти сідали за довгий стіл у піонерській кімнаті, а вчителька сідала в крісло. Вона ставала немов трохи іншою, ніж у класі, нібито припливала до них на невидимому кораблі з далеких мандрів. Поклавши підборіддя на сплетені пальці, раптом починала читати:

Коли хвилюється золотокоса нива І свіжий ліс шумить під леготом дзвінким…

Потім подумає трохи і скаже:

Ні, не те я хотіла вам прочитати сьогодні. Краще послухайте оце:

І він до уст моїх приник, І вирвав грішний мій язик, І марномовний, і лукавий, І…

Ох, діти, мені так хочеться, щоб ви зрозуміли, яким чудовим буває в поета слово, яким дивним смислом наповнене ізоно!

А Філько