Рувім Фраєрман - Дикий собака Динго

У кімнаті, на червоній канапці, поряд з матір'ю Тані сиділа Олександра Іванівна.

Обнявши Танину матір, вона щось казала їй, і в обох у руках були малесенькі білі хусточки, якими вони витирали очі.

Невже й вони горювали по чомусь?

Філько позадкував, не рипнувши жодною мостиною.

Він вийшов на ґанок і швидко пішов до воріт.

Так, він знав багато речей, які в місті були йому ні до чого. Він знав голоси звірів, знав коріння трав, знав глибочінь води, навіть знав, що не слід свій будинок у лісі конопатити повстю, бо птахи розтаскають волосся на кубла. Але, коли люди не сміються, а плачуть удвох, — він не знав, що в такому разі робити. Тоді нехай усі вони плачуть, а йому краще зайнятися своїми собаками, бо вже зима і крига скоро підніметься над водою і від місяцевого сяйва позеленіє, мов мідь.

Сніг падав майже до самих канікул; ущухав і падав, ущухав і знову падав, засипаючи все містечко. В будинках стало важко відчиняти віконниці. На тротуарах прокопували траншеї. Дорога піднялася високо. А сніг усе падав, засипаючи і річку, і гори, і тільки в одному місці, на шкільному подвір'ї, де його постійно топтали дитячі ноги, він нічого не міг зробити. Тут він міцніше притиснувся до землі, став твердий і рівний, і можна було з нього ліпити що завгодно.

Ось уже кілька днів на кожній великій перерві Таня ліпить із снігу постать.

Сьогодні вона закінчила її. Хлопчики, що допомагали їй, віднесли до паркана драбину, відсунули відро з водою. Дівчинка стала осторонь, щоб подивитися на свій витвір.

Це був вартовий у шоломі, з широкими плечима, як у батька, і з його поставою. Ніби на краю світу стояв він, спираючись на рушницю і вдивляючись у далечінь, а перед ним розлягалося темне море. Звичайно, ніякого моря не було. Але враження від постаті воїна було таке глибоке, що першої хвилини діти принишкли. Потім старші хлопчики непомітно оточили Таню і з криками підняли її у повітря.

Інших дівчаток зовсім не чіпали, але вони заверещали. А Таня навіть не скрикнула. Вона тільки зніяковіла від того, що й справді вартовий вийшов чудово. Адже вона й не думала, що так вийде. Вона тільки вхопилася за свою думку і цупко трималася її, не випускаючи доти, поки не прилаштувала до гвинтівки багнета, покривши його блискотливим льодом. Тепер її пальці боліли од води, од снігу, і вона гріла їх, засунувши в рот.

Коля стояв осторонь, ні на крок не підходив до Тані.

Олександра Іванівна, увагу якої привернув дитячий гомін, вийшла на подвір'я і без шуби постояла перед сніговою постаттю вартового. Вона була здивована її красою.

Тонкі шерстинки на чорній сукні вчительки вже вкрилися памороззю, гранатова зірочка на грудях затуманилась, а вона все стояла, пригадуючи власне дитинство.

Адже й вона колись ліпила постаті з снігу. Одну пам'ятала добре. Це була снігова баба, що стояла в кутку двора. Вночі, коли двір і цегляні стіни освітлював місяць, на неї було страшно дивитись. Кругла розпухла голова з чорним вуглем замість рота була оточена сяйвом. Одного разу ввечері, глянувши на неї з вікна, вона злякалась і заплакала. Ніхто не знав, чого вона плаче. А вона не могла заснути. Всю ніч ввижалася їй у місячному сяйві снігова баба, схожа, на вигадку якихось підземних істот.

І тепер, через двадцять років, вчителька озирнулася: чи немає й тут цієї страшної снігової баби? Ні, вона її не побачила. Тут були й інші постаті, не так майстерно зроблені, як вартовий, але все-таки це були воїни, герої, був навіть богатир на коні — фантазія наївна й висока, що населяла усі куточки подвір'я.

— Це ти виліпила вартового? — спитала вчителька.

Таня кивнула головою і вийняла пальці з рота.

— Вам холодно, Олександро Іванівно, — сказала вона, — ваша зірочка зовсім потьмяніла. Можна мені доторкнутися до неї?

І Таня, простягши руку, потерла зірочку пальцем, і зірочка знову заблищала на гранях.

— Хочеш, я тобі її подарую за те, що ти так добре виліпила вартового? — сказала вчителька.

Таня злякано зупинила її:

— Не треба! Не робіть цього, Олександро Іванівно. Ми всі пам'ятаємо вас із цією зірочкою. Не треба її віднімати в інших.

Таня відбігла до воріт, де стояв Філько і манив її до себе рукою.

А вчителька тихенько побрела до ґанку і, поки йшла, весь час думала про Таню. Як часто останніми днями бачить вона дівчинку і неуважною, і сумною, і все-таки кожний крок її пройнято красою.

Можливо, справді кохання торкнулося своїм лагідним диханням її лиця?

«Ну що ж, це зовсім не страшно, — думала вчителька усміхаючись. — Але що вона там жує так старанно? Невже вони знову роздобули в китайця оту гидку сірку? Авжеж! Кохання, о миле кохання, яке ще можна вгамувати сіркою!»

Олександра Іванівна засміялася тихенько і пішла од дітей.

Справді, Філько роздобув у китайця великий шматок ялицевої смоли і тепер охоче частував нею всіх. Він дав тим, хто стояв од нього праворуч, і тим, хто стояв ліворуч, і тільки Жені не дав ні крихти.

— Чого ти не даєш мені сірки? — крикнула Женя.

— Філько, не давай сірки дівчиськам, — сказали хлопці, сміючись, хоч еони добре знали, що його