Олексій Михайлович Волков - Виконавець

пізню годину, Світлана ще не спала. Напевно, я мав жахливий вигляд, тому що, побачивши мене, відразу схопила за руку, затягла до квартири і засадила в те саме крісло.

— Пробачте… — тільки й зміг я сказати.

— Що, він? Він переслідував вас тут?

— Ні, — відповів я, — зараз мені наплювати на нього. Жанна…

Я розповів їй усе. Світлана слухала мовчки й дивилася мені в очі. І я відчув полегшення. Без ніякого гіпнозу, просто так, ніби вона зуміла забрати половину мого смутку. А потім я пив чай і слухав, що вона казала. Щось банальне про те, що в кожного в житті бувають чорні смуги, прикрі помилки, що це все треба вміти переживати і таке інше. Проте мені це допомагало.

Світлана вийшла з кімнати і повернулася з тією самою лампою з рибками.

— Не треба, — сказав я, — не турбуйтеся, я в нормі.

— Звичайно, — відповіла вона, — просто я вам принесла. Ви вже нікуди не поїдете, залишитесь тут. Під неї зручно засинати, а вам треба добре відпочити. Лягайте і ні про що не хвилюйтеся. А завтра все буде інакше, побачите.

Я лежав обличчям в подушку, і думки, що стали якимись кволими та інертними, помалу відпускали мою перевантажену свідомість. Усе неприємне, чим так багатий був сьогоднішній день, залишилося десь позаду й почало віддалятися. Я відчув, а можливо, це мені тільки здалося, як легка ніжна рука ласкаво торкнулася моєї голови перед тим, як зануритися в м’яку всепоглинну темряву, де не було його.

X

Дні, які настали після цього, були сповнені напруги та марних зусиль. Перший із них довелося провести вдома, збираючи думки докупи. На великому аркуші паперу я розкреслив свою «карту» пошуків, якщо можна її так назвати. На ній у вигляді алгоритму простиралися можливі пошукові напрями. Основні — я зобразив грубими стрілками, і вони мали декілька подальших розгалужень. Тонші означали напрямки, де знайти розгадку, на наш погляд, було менш імовірно. Я врахував усе. Моє життя, до цих подій, було розібрано, розкладено на цеглинки, і всі вони лежали ось тут, переді мною. З відомих причин я поки що залишив напрямок, позначений словом «Жанна». Повертаючись до нього, мене переповнювали такі почуття та емоції, що я втрачав здатність спокійно аналізувати, тому й відклав його. До того ж усі можливі шляхи до істини відрізала її смерть.

Але навіть такі емоції не могли повністю відключити мене від пошуку і в цьому напрямі. Коли всередині все стискалося від згадки про той її телефонний дзвінок, якийсь цинічний раціоналізм усе ж таки знаходив шлях нагору крізь купу почуттів, які могли переповнити, захлеснути мене. І тоді я думав — що все-таки хотіла сказати мені Жанна під час останньої зустрічі? Що? Прощавай — і більше нічого? А якщо ні? Якщо це мало бути щось більше? Якщо саме зараз оце не сказане або не зроблене невблаганно тягне мене туди, до неї? А що як, покидаючи назавжди цей світ, вона збиралася заповісти мені отого пса-каліку з автоматної будки, і тепер він… Від подібної маячні швидко розболілась голова, і мій «комп’ютер» автоматично переставав працювати.

Загалом «карта» була збудована за Світланиною моделлю, але дещо я змінив на свій розсуд. В один із напрямків я все-таки включив випадок на хуторі перед відкриттям полювання, коли почув розповідь Семена. Світлана вважала його тільки наслідком, не вартим розгляду, але я мав на це свою думку, тому і з’явився на «карті» напрямок з назвою «Семен». З нього я і вирішив почати. Поїздка у віддалене село іншої області мала відволікти мене від нав’язливих думок про Жанну, а цей напрямок уперто не давав мені спокою, хоча Світлана й завіряла про його неперспективність. Інтуїція підказувала мені інше. До того ж Сергій обіцяв за кілька днів підняти документи щодо моєї рушниці, і я, таким чином, мав трохи часу перед тим, як взятися до наступного напрямку. Довелося знову зустрітися з Семеном і, викликаючи в нього цілком природний подив, розпитати ще раз про людину, з якою я невдовзі мав зустрітися.

Невесела пора, коли весна ніяк не спроможеться взятися до справи, звісно, не для подорожей. Та що мав робити? Після чотиригодинної їзди в потягу та кількох годин у приміському автобусі я прямував від шляху разом із селянами, що вийшли на зупинці, туди, де неподалік від лісу виднілися хати. Це й було глухе село Галяви. Тут народився Семен. Кілька жінок, що йшли поруч, підозріло зиркали на мене. Село було маленьке, й люди, напевно, знали не тільки одне одного, а й тих, хто міг до когось приїхати гостювати. Мене ж тут досі не бачив ніхто. Жінки вирішували в розмовах якісь свої проблеми. Попереду човгав дід і, треба сказати, досить бадьоро. Його порепані чоботи так і шкребли підошвами по камінню дороги. Ноги в діда були кривуваті, а галіфе драпових штанів робило їх ще кривішими. Закинувши сумку за одне плече, він скручував цигарку. Здавалося, це важко зробити грубими зашкарублими пальцями, та дід впорався спритно. Наздогнавши його, я підніс запальничку до цигарки. Зиркнувши на мене, дід затягся самокруткою.

— Свій, напевно, тютюн? — запитав я, зав’язуючи розмову.

— Е-е-е… Який то тютюн? От колись був тютюн, тепер такий не росте вже…

Ми перекинулися кількома фразами і я почав:

— Пробачте, кажуть, у вашому селі живе один добрий майстер, що ріже по дереву. Де його знайти?

— А ось тут, недалеко. Як будемо йти, то я покажу вам хату, — дід подивився на мене. — А що, маєте, якусь справу до нього? То правда, добрий майстер.

— Та ось, — я вирішив відразу закинути