Микола Олександрович Бакума - Золотий маг. Книга 1. Зерно

— Ніку, — зупинила його чаклунка. — Я рада, що ти повернувся. Дуже!

— Можна подумати, ви не знали, що так і буде.

— Ніколи не можна знати напевне. Я сподівалася. Гаразд, іди. Ти ще маєш багато про що дізнатися і приймати дуже складні рішення. Тому в тебе ще буде можливість змінити його.

Нік відніс речі в кімнату і швидко повернувся. Ліна взяла його під руку і вони пішли слідом за гостями в сторону лісу.

Коли вони зайшли в ліс, поруч безшумними тінями з’явилися вовки. Вони ступали трохи позаду. Було видно, що тварини хотіли підійти ближче, але лякалися гостей. Ліна махнула рукою і всі троє підійшли до них. Прайм почав підштовхувати Ніка, закликаючи побігати, але жінка подивилася на нього і він заспокоївся. Так вони і йшли: два гордих гостя попереду, а трохи позаду майбутній маг і чаклунка з ескортом вовків. Спочатку вони йшли по тій самій стежці, по якій вже ходив Нік на галявину разом з мольфаркою і Анею. Але поступово він починав розуміти, що ліс навкруги став інакшим. Мабуть, десь вони зійшли на іншу стежку, а він цього не помітив. Дерева почали стискатися навколо, здавлюючи стежку, по якій вони йшли. Так, ніби вони її ховали від сторонніх. Але подивившись на впевнені кроки гостей та господарки, Нік заспокоївся.

— Ліна, а куди ми власне йдемо і звідки ваші гості так добре знають дорогу? — запитав Нік.

— Скоро сам все побачиш. А вдома я тобі докладніше розповім.

І справді — незабаром дерева розступилися, як за наказом, і перед Ніком відкрилася дивовижна картина. Невелика галявина, а посередині якась дивна будова каміння. Порившись у пам’яті, він згадав, що так само виглядав на фото знаменитий Стоунхендж. Два ряди кам’яних колон. Зовнішній і внутрішній. На зовнішніх колонах лежали горизонтальні перемички. Теж кам’яні. А внутрішні колони швидше були не колонами, а кам’яними плитами і на них не було перемичок. Для повного внутрішнього кола їх мало бути шість, але одна була відсутня, ніби утворюючи вхід у коло. Стоячи на краю галявини, Нік прикинув, що внутрішнє коло за розмірами було десь три-чотири метри у діаметрі. Відстань між вертикальними плитами була приблизно по тридцять сантиметрів, через це він не міг бачити, що було всередині. Гості зупинилися та обернулися до супутників.

— Ну що ж, Ніку. Ми були раді з тобою познайомитися, — сказав Зонколан, а мольфарка переклала. — Якщо все піде, як треба, ми ще зустрінемося. І у нас буде достатньо часу поговорити. Ліна багато тобі розкаже, і тобі доведеться приймати важкі рішення. Нехай вони будуть правильні. Це важливо і для тебе, і для нас.

— Тут прийнято на знак поваги тиснути один одному руки. Я теж радий тебе побачити, хоч і не маю тих сподівань, які покладають на тебе Ліна і мій друг, — Ріок подав Ніку руку, яку той потиснув і відступив. Теж саме зробив Зонколан. Рука Ніка потонула у величезній долоні «вікінга».

Вони вдвох зайшли всередину дивної кам’яної споруди. Ліна стала поруч з Ніком і взяла його за руку, ніби тримаючи, аби його цікавість не повела слідом за магами.

— Нічого не бійся і нічому не дивуйся. Зараз ти побачиш те, що мало хто бачив на Землі. Головне — нічого не говори і бажано не рухайся, — сказала йому Ліна.

У цей час двоє дивних гостей увійшли в середнє коло і зупинилися. Зонколан почав говорити, мабуть, якесь магічне заклинання. По камінню спочатку зовнішнього кола, а потім і внутрішнього розтягнулися білі лінії, що світилися та були схожі на електричні розряди блискавок. Потім ці лінії перетекли із зовнішнього кола на внутрішнє, утворивши біле вогняне кільце. І тут Нік почув гучне слово, вимовлене Зонколаном, і відразу стався яскравий спалах. Все видовищне шоу раптово обірвалося. Тепер він бачив звичайне каміння без розрядів, але в середині внутрішнього кола вже нікого не було. «Ти дивися — прикольний фокус», — подумав Нік. В очах у нього все ще бігали яскраві спалахи від того, що він побачив.

— Ну ось і все, — до нього долинули слова Ліни. — Чого став, як вкопаний? Пішли додому. На сьогодні досить неймовірного.

Вона розвернулася і увійшла в ліс. Нік знову був впевнений, що до цього ніякого проходу в суцільній стіні дерев не було. А тепер їх чекала стежина і три сірі тіні на ній.

Вони поверталися по стежці, але варто було озирнутися, як вона за ними зникала. Минуло хвилин десять, поки він зважився все-таки запитати.

— Ліно, ну і що це було? Що я тільки-но бачив на галявині?

— А ти не довіряєш вже своїм очам? — з посмішкою відповіла мольфарка. — Ти ж бачив, що у нас були гості. Між іншим, вони на тебе подивитися прибули.

— Я зрозумів, але про це ми ще поговоримо окремо, — огризнувся той. — Я про інше: куди вони поділися та як це все розуміти?

— Мені здавалося, ти вже стільки побачив дивного тут, що не повинен так сприймати те, що відбулося зараз.

— Я, напевно, за той час, що був відсутній, трохи відвик від див. А ще не можу звикнути, що люди кудись зникають і звідкись з’являються. Цікаво, куди вони поділися, точніше, куди вирушили?

— Не квапся, про все ще дізнаєшся. Ось зараз підемо на нашу галявину і там поговоримо.

Як на замовлення, стежка звернула вправо і через хвилин п’ять вивела їх на вже знайому галявину, де Нік бував з Ліною і Анею. Правда, вийшли вони на неї зовсім з іншого боку, ніж раніше. І ще раз він зазначив про себе, що раніше не