Костянтин Матвієнко - Відлуння у брамі

Олег зараз перебуває десь на березі річки Молочна, у Мелітопольському районі, — він вказав на монітор, де на карті, складеній з космічних знімків земної поверхні, стрімко рухалася яскраво-червона цятка.

— Цікаво, що їм там знадобилося? До речі, програма-закляття знову відновила зв’язок у той момент, коли Олег, ймовірно у кампанії характерників, перебував на Хортиці.

— Ого! Хортиця вважається одним із «місць сили» характерників! Гадаю, Олега слід чимшвидше вирвати з їхнього гурту! Справді, де той чортів Йосип з його головорізами? Замість дбати про справу, з якимось портфелем, мов із писаною торбою носиться…

* * *

Олег знову був за кермом свого світло-синього джипа. Він обережно вів машину розбитою шосейкою, насолоджуючись поза тим самою можливістю кермувати. «Хонду» до Запоріжжя із Дніпропетровська перегнав Мечислав, який зараз сидів поряд. Машина від часу останнього сніданку Олега з Людмилою так і простояла на гостьовій стоянці ресторану «Порто-Яффо». Вочевидь, ворожка подбала про це. Ключі від автівки, пристебнуті карабіном до петлі паска, під час горе-запливу Дніпром так і лишилися у кишені Олегових джинсів. Запаяні ж у пластик водійські права збереглися у нагрудній кишені сорочки.

Іван з Гордієм сиділи на задніх сидіннях, час від часу скеровуючи напрямок руху.

— Печери Чаклуна[16] ми маємо дістатися завидно, — сказав Іван, поглянувши на сонце, що сідало праворуч від шляху. — Мабуть, Олеже, слід пустити за кермо Мечислава — він ліпше знає цей шлях, швидше доїдемо.

Машина зупинилася. Позаду став і чорний «Інфініті», яким кермував Мстислав. Разом із ним розім’яти ноги вийшов Остап — ще один мовчазний кремезний парубок із команди «Спасу». Олег ближче роззнайомився з ним, коли яхта стояла під Хортицею. В цю поїздку узяли і Дена з Гусиком. Іван спочатку наполягав, щоб лишити волоцюжок на «Спасі», але Гордій непокоївся, що необізнані з підступністю сучасних підлітків, капітан та матроси можуть за ними не встежити. Хлопцям уперше випало подорожувати на розкішному автомобілі — на їхніх писках не минав вираз майже телячого захвату від усього, що їм довелося пережити протягом останніх днів. Попервах вони ще намагалися не виказувати цього, але зрештою кинули удавати байдужість і захоплено роззиралися навкруги — міським безпритульним ще не доводилося опинятися майже на природі.

Обабіч шляху шуміли черешневі сади, які нещодавно відцвіли й тепер милували око молодою зав’яззю. Над черешнями низько сунули сизі хмари. Впали холодні краплини дощу. Долинув один, а потім другий перегук далекого грому. Враз, мало не над головами, вдарила блискавка. Цього разу грім пролунав з такою силою, що аж вуха позакладало. Гусик навіть присів з переляку. Подорожні ледь встигли вибігти з-за черешень та поховатися у машинах, як стіною стала злива. По автомобільних дахах задріботів град.

Ще з першими віддаленими ударами грому Олег відчув, як вони болем озиваються у голові. Зараз, коли гроза була у розпалі, мозок палило синім вогнем нестерпного болю. Занудило, щелепи звела болісна судома. Його стан відчув Іван і наказав зупинити машини, щоб пересадити парубка до себе. Потому вони з Гордієм узяли Олега за руки, як днями на яхті, і біль почав опадати, залишаючи за собою неприємне і дивне відчуття якоїсь порожнечі.

— Це знову Порадник? — запитав Олег, щойно зміг поворухнути язиком.

— Так, він, але ненавмисне, — пояснив Іван. — Щось у тій програмі відреагувало на електричні розряди грози. Та все одно, нам слід якомога швидше видалити його з тебе.

За зливою Олег не помітив, як вони опинилися біля підніжжя Кам’яної могили — посіченого глибочезними тріщинами, гротами та западинами пагорба, який складався з брил пісковику. Крізь пелену дощу святилище проступало жовто-сірою марою на тлі свіжої зелені навколишніх полів. Парубкові здалося, що пагорб своїми обрисами нагадує людський мозок. Ця аналогія одразу ж нагадала, що його власний мозок перебуває під чужим контролем, на щастя — вже лише частково.

— Схоже, дощ не збирається вщухати, — зітхнув Гордій. — Струни Кобзи зроблені з жил тарпанів[17], і коли вони відсиріють — на ній не можна буде грати. А сонце вже на вечірньому прузі.

— Чекати наступного молодика небезпечно, — промовив у вуса Іван. — Хто зна, як поведеться Порадник.

— А що, як загорнути Кобзу у целофановий кульок, та й по всьому? — обернувся до Гордія Мечислав.

— Ач, як у тебе усе просто! — озвався до небожа дядько. — А вологість у печері?

— З цим, я гадаю, впораюся! — Іван розправив плечі. — Готуймося! Очищення здійснюватимемо негайно.

У дзеркалі заднього огляду блимнув фарами «Інфініті» — Мстислав їм про щось сигналізував. Крізь дощову завісу вони побачили, як на стоянку біля пагорба заїжджає сіро-сизий мікроавтобус «Богдан» з тонованими вікнами. За ним — джип «Мерседес». Обидві машини зупинилися позаду автівок характерників та вимкнули фари.

— Кепсько. Відчуваю, що це по наші душі, — занепокоївся Гордій. — Вистежили! Гадаю, слід розвернутися й поглянути, що вони робитимуть.

— Спробуймо — погодився Іван, і, набравши Мстислава, переказав йому маневр.

— Май на увазі, що вони можуть прослуховувати наші телефонні розмови, — попередив брата Гордій.

— А що вдієш? Лише сильні характерники, за переказами, вміли спілкуватися за допомогою телепатії.

— Хто це може бути? — Олег вказав у вікно.

— Найімовірніше, це ті, кого найняв Транихиїл, аби знову полонити тебе, Олеже, — відповів Мстислав, розвертаючи заднім ходом «Хонду», синхронно з «Інфініті».

Джипи, звільнивши проїзд новоприбулим, стали біля краю майданчика. За телефонною командою Івана, Мстислав,