Томас Тімайєр - Подих диявола

— Елізо, — прошепотів він і кинувся до неї.

Оскар вибіг зі штурманської рубки й, перескакуючи через дві сходинки, помчав сходами нагору. Верхня палуба була порожньою. Нікого. Але двері на ют були відчинені. Оскар ступнув через поріг і опинився в жіночій каюті.

Еліза лежала на ліжку. Вона була не сама. Поруч стояли Шарлота й Лєна зі стурбованими обличчями. На краю ліжка сидів Гумбольдт і гладив їй чоло.

— Що трапилося? — випалив Оскар. — Що з нею?

Дослідник обернувся.

— Принеси глечик із водою. Мерщій!

Оскар кивнув і поспішив до камбуза.

На сходах він зустрів Лілієнкрона. У руках у того була Вілма.

— Що трапилося? Я чув крик.

— Щось із Елізою, — відповів Оскар. — Напевно, у неї було видіння. Мені треба принести води.

— У мадам Моліни бувають видіння?

— Так, так. А тепер мені треба йти. Пропустіть мене, будь ласка. Елізі потрібно попити.

За п’ять хвилин біля Елізи зібралися всі. Гумбольдт вийняв носову хустку й намочив її. Жінка вже опритомніла, але виглядала зовсім знесиленою. Дослідник приклав мокру хустку до її чола.

— Ви знаєте, чому вона так розхвилювалася?

Шарлота похитала головою.

— Напевно, страшний сон. Вона міцно спала, але часто переверталася. А потім застогнала. Я хотіла її розбудити, але нічого не вийшло. Їй ставало гірше, і зрештою вона підхопилася й закричала.

— Це ми чули, — погодився Оскар.

— Це видіння? — поцікавився Лілієнкрон.

— Такий вже в неї дар, — неохоче відповів Оскар. — Вона часто бачить сни про те, що відбулося або відбудеться. Кажуть, це передається у спадок. Щоправда, вона не може зрозуміти, це сьогодення чи майбутнє. Такий стан триває досить довго, поки ми не дізнаємося, що за цим криється. Але в одному можна бути точно впевненим: їй завжди щось відомо.

Еліза захекала й підвелася. Гумбольдт подав їй склянку води, і вона з жадібністю її випила. Але коли погляд її впав на Лілієнкрона, вона завмерла. Потім підняла руку.

— Підійдіть, — прошепотіла вона.

Усі з подивом покосилися на вченого.

Лілієнкрон подався вперед.

— Чи можу я допомогти вам, люба?

Голос Елізи ледь можна було розчути:

— Бідолашний ви! Через що вам довелося пройти…

Лілієнкрон насупився.

— Що ви бачили?

— Ущелина. Я була там унизу. Бачила… сірі скелі, червоний ґрунт і цей клятий туман, — вона обвела очима присутніх. — Він був неприродно жовтим, не давав можливості нічого побачити. Він був там. Великий. Як людина. З рогами і червоними очима. Із сірою лускатою шкірою, немов поверхня каменю. І коли він роззявив свою пащу…

— Мовчіть, — простогнав Лілієнкрон. — Будь ласка… Більше ні слова. — Його обличчя стало попелястим. Він випростався. — Звідки… звідки ви це все знаєте?..

— Я бачила. Уві сні. І це жахливо. Але там було ще дещо. Я бачила вхід. Він веде в глибину. Там під землею щось є. Воно сильне і день у день сильнішає. Чекає, коли зможе піднятися на поверхню.

Лілієнкрон позадкував. Потім різко розвернувся й кинувся геть із каюти.

Владика в кам’яному залі важко дихав. Струс, що його він недавно відчув, був не випадковим. Тепер він у цьому впевнений. Швидше за все, це знак прийдешніх змін. Шепіт і бурмотіння, начебто з ним розмовляла сама Земля. Найвищий радник був тієї ж думки. Вони проводили разом довгі години, міркуючи, що б могли означати ці звуки. Але знаки були занадто слабкими, щоб говорити упевнено.

Ясно було тільки одне: щось почало рухатися. Те, чого не можна ні змінити, ні затримати. Те, що рішучим чином переверне історію.

Сталася вже й друга зустріч. Зовсім інша, не схожа на першу, але не менш вражаюча. До них удалося проникнути жінці. Вона мала здатність бачити на відстані й установлювати контакт. Дивний талант, але рівною мірою й небезпечний. Якщо з’явиться серйозний план, його можуть розкрити. Потрібно починати дії, зараз на карту поставлено все.

Послати б розвідника, щоб дізнався, що відбувається нагорі. Не можна й далі покладатися тільки на сни та інтуїцію, необхідні тверді факти. Якщо він не помиляється, настає вирішальний момент

Оскар збирався допомогти батькові укладати канати, але з містка «Пачакутека» пролунав крик:

— Земля!

На марсовому майданчику стояла Лєна й махала їм рукою. Волосся в неї розвівалося на вітру.

— Одинадцята година! — гукнула вона.

Оскар кинувся до поручнів. У термінології моряків фраза «одинадцята година» указує напрямок. Якщо зрівняти навколишній простір із циферблатом годинника, то дванадцята буде там, куди прямує корабель.

Примруживши очі, юнак вдивився в хмари. Ледвеледве серед них можна було побачити щільну пляму. Під шаром хмар виднілося щось зелене. Із білих клубів проступали невизначені контури, виділялися вершини гір. «Вулкани», — промайнуло в голові в Оскара. Така форма буває