Василь Миколайович Іванина - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86

звичайно продовжуються вузькими ходами, дрібними колодязями.

— А камінь летить…

70 метрів по вертикалі. Та виміри були потім. А спочатку Жарков понад дві години спускався вниз. Розчищав колодязь від “живих” каменів, обережно роздивлявся навкруги. Другий, Микола Скотеико, рухатиметься вже значно швидше.

Жарков намагається висвітити карбідкою протилежну стіну колодязя. Не видно. Розгойдується на вірьовці маятником, щоб побачити далі. Марно. На плані печери, який складатимуть у Києві, це місце залишається позначеним пунктиром.

Вода, що стікає колодязем, заливає Сергія. Майнула думка: “Добре, що не пішли на день раніше, по “великій” воді. Зараз і то не дуже весело”.

Ліхтар вихоплює внизу гладеньку поверхню. Озеро? Цього, здається, не сподівались… Вода по пояс. Спробувати піднятись трохи вгору? Але під водою чіпляти захвати до вірьовки — не вийде. Пірнути в це озеро, чи що воно там таке, гумовий гідрокостюм та металеве спорядження не дозволить— перевертатиме догори ногами.

З Миколою, який, певне, вже хвилюється нагорі, домовилися про умовні сигнали. Один свисток — “піднімаюсь”, три — “спускайся до мене”. Інших сигналів не передбачено.

Хоч би знати, яка там глибина, чи далеко дно. А якщо пливти, то куди?

Сергій відчепив од пояса бачок з карбідом! Можна спробувати зміряти глибину шлангом. Бачок спустився на щось тверде. Скільки? Приблизно метр сімдесят. Ну, це ще можна пережити. Жарков полегшено зітхнув. І занурився у воду мало не з головою. Вода, щоправда, трохи (градусів на 20) холодніша, ніж у морі, але тут уже нічого не вдієш. Треба шукати — вплав чи бродом — берег.

Невдовзі він побачив чималу брилу. І Микола почув очікувані три свистки.

Коли вже все було позаду, хлопці нарешті роздивилися, що опинилися на дні величезного колодязя з досить симпатичним озером близько 15 метрів у діаметрі. Його наповнюють струмки й водоспади. Куди ж плине вода далі, незрозуміло.

Правда, під брилою, на якій стояли, швидко відшукали “вікно” і трохи нижче зустріли той самий підземний потік, тільки повноводіший.

Річка вела їх далі, звивалась, потроху спускаючись униз. Обабіч, повторюючи кожен її рух, вигинались стіни меандра. Чорні, ніби обпечені, з рідкими проблисками, що висвічувалися особливо яскраво, від маленьких язичків полум’я в їхніх карбідках. Уперше за споконвічне своє життя камінь побачив світло. Хоча це, мабуть, трохи сентиментально — надавати каменю властивостей живої істоти.

— Вертаймо. Карбіду не вистачить. І запасний ліхтар уже ледь жевріє. Хай хлопці теж по цілині погуляють.

Вони склали кам’яний тур, яким звичайно позначають шлях і спелеологи, і всі, хто подорожує в горах. Завтра сюди прийдуть Горленко з Акойомовим…

— Дивись, ось тут іще ніхто ніколи не ходив. — Горленко ступає на гладеньку гальку на березі підземної річки, і його слід викарбовується на дрібному камінні.

— А тут мій слід буде першим, — йде протилежним берегом Акойомов.

У них завдання специфічні — топографічна зйомка, обстеження порід, що утворюють печеру. Потім Сашко пояснить хлопцям: стіни меандра мають такий гнітючий темний колір тому, що піщаник, з якого вони складаються, дуже твердий, ніби спресований під величезним тиском. Явище це досить цікаве для геології. Взагалі науковцям є про що подумати. Куйбишевська поставила чимало питань. Ще раз підтвердила свою унікальність.

Наступна експедиція до Куйбишевської продовжить відлік підземних шляхів з позначки 970 метрів. А остання штурмова група експедиції “Арабіка-85” змушена виходити на поверхню. Закінчився карбід, вийшли запаси бензину й сухого спирту. Та й вірьовки зносилися, далі користуватися ними небезпечно. У тому отворі, перед яким зупинилися хлопці, страшенно реве вода. За її гуркотом не чути й падіння каменя, не можна полічити, скільки секунд він летить униз. Черговий двобій з печерою — наступного літа. До нього ретельно готуватимуться хлопці впродовж року. А зараз — час вертати ка землю.

Триста метрів підземними шляхами вгору, на захватах по вірьовці чи тросу— 17 годин для чотирьох добре тренованих хлопців.

Короткий перепочинок на 500-му метрі. Така знайома, обжита вже зала імені 1500-річчя Києва. Три роки тому вона вразила своїми розмірами — найбільша в країні. А зараз це зручне місце для базового табору, для перепочинку.

І знову виснажливий підйом, під крижаними водоспадами, у важкому, просяклому водою одязі.

Прірва Куйбишевська стала віднині третьою в країні за глибиною. І лишається найсуворішою з усіх печер за умовами.

— Хлопці, здається, світло…

Воно з’являється десь далеко, неначе молочне озерце. Потім стає дедалі яскравішим, збільшується і засліплює очі. Мимоволі примружуєшся — боляче. Відвиклі в темряві очі важко освоюються з ним.

Сонце чи хмари на небі? У перші хвилини не добереш. Просто світло. Потім — запахи квітів і трави. І вже згодом — кольори.

…У першу ніч на землі — в теплому, нарешті сухому спальнику-неможливо заснути. Чогось не вистачає. Так, не чути того стукоту краплин по намету, коли здається, ніби то сухі дрова потріскують у вогнищі.

Сергій Правденко
ЧЕРЕЗ ТРИ ОКЕАНИ
Дорожні нотатки

Авторові цих сторінок випало впродовж трьох років редагувати багатотиражну газету на турбоході “Максим Горький” — флагмані радянського пасажирського флоту. Тричі пощастило мені обійти довкола світу, побувати майже у 80 країнах. Розповідь про деякі з них хочу запропонувати увазі шановних читачів.

По Скандінавії

До шведської столиці підходили ми вранці. Шхери біля Стокгольма — це зелень трави і дерев, сірий колір скель, білі стіни берегових будівель, яхти на синьому дзеркалі води, швидкохідні катери, невеликі суденця.

Що шведи люди гостинні, помітно відразу. Звідусіль нам привітно махають руками.

Швартуємося швидко, і за годину ми вже на причалі, йдемо знайомитися з містом.

Стокгольм особливо дорогий нам тим, що тут бував Володимир Ілліч Ленін. Ось Народний дім і споруда міського театру, де в квітні 1906-го відбувався IV (Об’єднавчий) з’їзд РСДРП. Тут Володимир Ілліч давав бій меншовикам з найважливіших питань політики партії: аграрного, організаційного, класових завдань пролетаріату, збройного повстання…

Царські нишпорки так і не пронюхали, де зібрався з’їзд. Делегати прибули до Швеції під виглядом учителів-туристів. Справа ледве не загинула, коли пароплав сів на мілину. Викликати рятувальне судно, означало піддатися ретельній митній перевірці. На щастя, вдалося домовитися з капітаном, що той не звернеться по допомогу до властей, доки делегати пересядуть на інший пароплав.

Тінистим парком прямуємо до величної Королівської бібліотеки. На першому поверсі, у читальному залі, стіл, який вирізняється серед інших. Подібні стояли тут на початку століття. Це копія того, за яким працював В. І. Ленін. Оригінал давно передано до Москви. Бібліотека пишається, що серед її відвідувачів була така людина.

Ще одна адреса: вулиця Кантенсгатам, 17. Тут, у пансіоні Берг, Володимир Ілліч мешкав два тижні у