Стефан Грабінський - Саламандра (збірник)

Пес заскавулів, заточився і з докором поглянув у очі господарю. Блондин відвернувся і пішов далі. Тепер брів над самою рікою. Тупий погляд снував поверхнею води, супроводив течію. Коло ніг почулося покірне скавуління пса: Нерон перепрошував за невідому йому провину, лизав руки, ластився до ніг. Чоловік видобув із кишені малий, короткий револьвер і вистрілив йому в голову. Тварина тихо заскавуліла й упала до ніг господаря, опустивши прострілену голову на витягнуті лапи.

Блондин розсіяно глянув на зброю і, зауваживши брак набоїв, відкинув геть у кущі. Потім без роздумів скочив у річку. Вода під ним збурилася, приснула пінистим плюскотом і замкнулася над своєю жертвою…

Я прокинувся.

Був ясний, погідний день. Я лежав навзнак. На обличчя із заґратованого маленького віконця у протилежній стіні будиночка щедро лилася ціла злива сонячного проміння. Засліплений блиском, я примружив очі, а тоді уважно розглянувся навколо. Несподівано по тілі пробіг зимний тремт: у куті стояла труна. Її відкриті нутрощі зяяли на мене пусткою смерті.

Відвів очі, погляд упав на ріг помосту, на якому я лежав. Був накритий якоюсь плахтою чи то куском матерії. Машинально взяв її до рук: то була лаха, брудна від пороху й болота, рясно покрита сльозами свічок. Нагадав собі минулу ніч і шмату, яку підняв у темряві. Бррр… ногою скинув її на землю.

Протер очі. Рештки сну розвіялися. Цілком отямився.

Де ж я?

Під лівою рукою, що була занурена у сіно ложа, відчув якийсь твердий предмет, який до того несвідомо тримали мої пальці. Лінивство не дозволило мені ворухнутися і переконатися, що то було. Я лише повернув голову у той бік, проте нічого не побачив: стіна соломи і сіна заслоняла мою голову і той предмет, за який трималися мої пальці. Почав обмацувати його. Та невже?! Тепер я мав враження, що мої пальці дотикаються до чогось м’якого, неначе сукно… Чийсь рукав, чи що? І тут до мене дійшло. Моя рука цілу ніч підсвідомо трималася за передпліччя людини.

Я аж підскочив на помості. Вал соломи посунувся, відступаючи мужчину, що лежав тут-таки коло мене, на тому ж тапчані. Короткий погляд на обличчя товариша – і кров похолола в жилах: я упізнав блондина, якого бачив у сні.

То було те саме аристократичне обличчя, ті самі прекрасні риси, але тепер ще підкреслені гострим мазком смерті. Він штивно лежав на солом’яній підстилці у пом’ятому, ще вологому фраку, з водоростями, що сплутались у буйному ясному волоссі, зі смугами мулу на штанях і сорочці.

Я задерев’яніло сидів і дивився, не вірячи своїм очам.

Раптом одним скоком покинув ложе трупа і, не оглядаючись, почав натягати маринарку на плечі. Хотів якнайшвидше вийти звідси, утекти від цього місця якнайдалі.

А ззовні долинули численні кроки і шум голосів. Прикриті двері відхилилися, і всередину зайшло кілька мужчин. Троє чоловіків із війтом на чолі: жандарм, якийсь худорлявий індивідуум, подібний на громадського писаря, і двоє джентльменів. Товариство мало урочистий урядовий вигляд.

«Слідча комісія», – промайнула думка.

– А що пан тут поробляє? – запитав мене війт густим басом.

– Як то що… Я мимоволі переспав у цій хатині.

– Звар’ювалисьте? Та то ж трупарня, – суворо гримнув той.

– Та я вчора вночі тут заблудився, утікаючи від зливи. Не знав, куди потрапив.

– Га, вітаю з приємною ночівлею, – обізвався один із інтелігентів із козячою борідкою, напевне, лікар.

– Дійсно, трохи дивно спалося… То померлий?

– Його видобули тутешні хлопи вчора ввечері. Ріка викинула на берег неподалік млина.

– Панове, напевно, хочуть приступити до розтину? – поцікавився я.

– Власне. Комісія у зборі. Прошу, пане суддя, – звернулися до присадкуватого пана в урядовій шапці з текою під боком. – Чи зачекаємо на пана Гіжицького?

– А от і сам ясновельможний пан дідич! – хором відповіли хлопи, роблячи місце мужчині, який в цю мить переступав поріг трупарні.

Новоприбулий зняв широкого білого капелюха – панаму і, окинувши нари коротким позирком, зблід, як стіна. Я упізнав чоловіка зі сну. Запанувала мертва мовчанка. Лікар відкрив великий горіховий ящик і почав видобувати з нього інструменти. Під сонячним світлом зблискували зимні леза ланцетів, звучав металічний дзенькіт скальпелів і пінцетів.

Мовчки уклонившись присутнім, я поспішив покинути хатину.

За дверми мене привітав шумом ґедзів і птахів скупаний у ранкових росах цвинтар.

ПРОБЛЕМА ЧЕЛЯВИ

[14]

Якось пополудні, у звичайну годину прийому, мав я нову пацієнтку. Своїм візитом ушанувала мене, невролога-початківця, пані Ванда Челява, дружина всіма знаного професора доктора С. В. Челяви, який, не перший вже рік займаючи кафедру в нашому місті, здобув собі славу видатного дослідника в царині психопатології.

Поява цієї гарної, чарівної жінки здивувала мене незмірно. Я не міг одразу зрозуміти, чому вона не звернулася по лікарську пораду до чоловіка, який, щоправда, останнім часом обмежився майже виключно сферою теоретичних пошуків, але, без сумніву, в цьому винятковому випадку поступився би ними. Лише її сповідь, пов’язана з імовірною психічною хворобою, кинула нове світло на мотиви цього кроку. Симптоми, що супроводили позірну хворобу, справді носили такий специфічний характер, що пані Ванда не лише не могла, а й, щобільше, не повинна була шукати допомоги в чоловіка.

З притаманною жінкам делікатністю почуттів вона зрозуміла, що будь-які звірення в цьому напрямку, без сумніву, образили би його, болісно заторкуючи певні струни душі. Принаймні таке враження склалося в мене під час першої розмови. І вона, прочитавши в моїх очах подив, викликаний несподіваним візитом, негайно поквапилася з поясненнями.

Щодо мене, то я вважав, що можливі зізнання перед професором радше би його занепокоїли стосовно власної особи. Одразу збудилися в мені підозри, що «хворобливі симптоми», які пацієнтка приписувала собі, належало би скерувати в діаметрально протилежний бік і перенести на її чоловіка. Попри глибоке переконання «хворої», я схилився до дуже відмінного погляду на справу. Але, не бажаючи передчасно непокоїти бідну жінку, удав, що «перебіг хвороби» розумію в той же спосіб, окреслюючи підказаним мені нею ж шаблонним терміном «легкий розлад нервів, поєднаний із спорадичними виявами зорової галюцинації». Цілком природно, порекомендував їй відповідні заходи, не забувши попросити про складання час від часу звіту про результати лікування. Цю невинну містифікацію я дозволив собі без особливих докорів сумління, бо, по суті, хотів зарадити якщо не вигаданій мною хворобі, то чомусь іншому, що, ймовірно, ховалося за тим усім.

Бо дивним збігом обставин за кілька днів перед консультацією я зауважив щось, що звернуло мою увагу на професора Челяву.

Хоч особисто не були ми знайомі, неодноразово під час свого університетського навчання слухав я його глибокі й оригінальні виклади. Він розповідав тоді майже виключно про аномальні явища з