Стефан Грабінський - Саламандра (збірник)

перша хвиля сну і покрила мене, занурюючи у небуття. Незабаром я опинився десь далеко, затягнутий нуртом сну, в цілком новому оточенні, поміж чужими, вишукано одягнутими людьми.

* * *

Покої старосвітського палацу. На стінах турецькі гобелени, реліквії предків і мисливська зброя. Якась зала – простора, світла, у хмарах тютюнового диму. Посередині, при столі з зеленим сукном – група мужчин у фраках. Грають у карти – віст. Обличчя змучені, пом’яті. Напевно, після безсонної ночі. Три постаті – двоє мужчин і одна жінка – притягують загальну увагу. Гарні люди. Особливо отой блондин із характерним англійським профілем. Расовий тип. Грає нервово, постійно програє. Темно-сині очі щохвилі піднімаються над картами і впиваються у бліду темноволосу пані, яка сидить коло свого чоловіка в накинутій на плечі шалі.

Тих двох людей – її і красеня-блондина – щось пов’язує, якась сильна, сердечна таємниця. Погляд жінки вп’явся в обличчя того, що програє. Лице її чоловіка насуплене, мармурово-непроникне, глибока складка перекреслила йому чоло під буйною каштановою чуприною. Він грає рівно, спокійно, лише час від часу нахиляється до недогарка свічки з правого боку і припалює від неї цигарку. Тоді його сірі сталеві очі шукають очей противника і дивляться в них зимно, з напруженою увагою. Гра точиться невблаганним, фатальним ходом.

Минають довгі хвилини, години… Пані під заслоном шалі трохи висуває округле, чудово вирізьблене рамено, і шукає руки блондина. Їхні долоні на мить зустрічаються і вмить сполохано сахаються.

Чоловік нервово здригнувся, миттєво опанував рух уже занесеної руки. Лише обличчя посіріло, як попіл, брижилося нервовими, гострими лініями і зусиллям волі знову перетворилось у маску байдужості.

Зауважив…

Блондин почав роздавати карти. Впали королі, валети, закрутився дзиґою на сукні бубновий туз.

Жінка встає і щось говорить. Перепрошує гостей, наказує подати ранкову закуску. Проходячи коло блондина, злегка зачіпає його, немов ненароком, широким рукавом кімоно. Її постать зникає за портьєрою. Мужчини провели її поклоном і знову повертаються до вісту.

Видно, у грі склалася надзвичайно цікава ситуація, бо обличчя гостей часами оживають і зраджують напружену увагу. Виграв господар дому.

Входить служниця і подає на таці чай з тістечками. Гості споживають сніданок. Замішання і рух крісел використовує слуга, щоби спритно всунути блондинові у руку дрібний паперовий згорток. Той жадібно вхопив, кинувши навколо швидкий, вивчаючий погляд. Зітхнув полегшено: ніхто не зауважив…

Відсутність господині привернула увагу чоловіка. Він щось запитує слугу і виходить. Дуже вигідний момент. Щасливий суперник ховається у фрамузі вікна, розгортає папір, читає. Кров кидається йому в обличчя, в очах грають іскри. Згорнув, сховав на грудях. Докурює цигарку, відступає у глиб кімнати і, скориставшись розгардіяшем, зникає за дверима, що навпроти портьєри.

За якийсь час повертається чоловік, очі гостро блищать, у них палають іскри гніву. Була сварка. Його увагою заволодіває якийсь повний гість і тягне в кут на розмову. Чоловік бреде за ним, хоч і неохоче. Минає п’ятнадцять хвилин, півгодини…

Розім’явшись, гості поволі повертаються на свої місця довкола зеленого столу. Зауважили відсутність блондина. На кількох обличчях промайнули посмішки, падають уривки якихось слів, фраз. Погляди мимоволі перехрещуються на господареві.

Той поривчасто встає, блідий, пройнятий нервовим дрожем.

– Перепрошую. Мушу знайти заблукалого гостя. Незабаром повернуся – буду до послуг панства.

Зникає у глибині дому. Видно довгу анфіладу покоїв, старих, заглушених оксамитом шпалер кімнат – відчиняються одні за одними двері, відхиляються тяжкі портьєри. Падають у кути злі, допитливі погляди, свердлять алькови, обзирають спальні…

Вийшов на ґанок, збіг сходами, повернув уліво. Кроки тихі, обережні. Почув якісь звуки, похапливий шепіт. Заглянув через ґрати обплетеної диким виноградом альтанки. Побачив… Поклала йому голову на груди, наставила розхилені вуста. Цілував її довго, протяжно…

Раптом сцена змінилася. Посеред альтанки стояв чоловік. На вустах холодний іронічний усміх, у руках стек.

– Вибачайте…

Жінка зірвалася з лавки, хотіла щось промовити. Її перервав посвист удару. З коротким скриком піднесла руку до щоки, на якій розквітнув продовгуватий, червоно-синій пруг… Блондин кинувся на шаленця з гнівом, замахнувся рукою до його обличчя. Та дорогою наткнувся на опір: його затримала міцна, сталева рука…

– Знайдемо інший спосіб вирішення тої справи.

Наказовим рухом витяг руку до жінки і вказав на будинок:

– Прошу нас залишити самих.

Пішла. Німа гра обличчя, поєдинок поглядів. Очі ворогів майже водночас зупиняються на кошику, який пані залишила на столі. На дні кошика два клубки – зелений і блакитний. Губами чоловіка блукає загадковий посміх, взяв клубки, поклав на долоню, бавиться ними, перекочуючи по руці. Запитально дивиться на другого.

Підняв блакитну кульку:

– Смерть.

Блондин кивнув на знак згоди.

Підсуває долоню із зеленою кулькою.

– Життя.

– Згоден.

– Хто буде тягнути жереб?

Діалог перериває великий англійський хорт. Породиста тварина вбігла до альтанки короткими, пружними стрибками і ластиться до ніг блондина. Той погладив пса по лобі і, вказуючи на нього супротивникові, промовив:

– Нерон.

– Добре.

Чоловік уклав до кошика обидва клубки і поставив його на столі. Тепер їх узяв суперник і, тримаючи у руці, звернувся до пса:

– Принеси, Нероне, принеси!

З пальців вилетіли різнокольорові кульки і, проробивши подвійну параболу, упали за кільканадцять кроків на стежку: зелена ближче, на кілька метрів далі блакитна.

– Візьми, Нероне! – заохотив блондин.

Пес кинувся з місця і бігом наблизився до клубочків. Обидва мужчини спостерігали з альтанки за його рухами. Нерон вхопив у зуби ближчий зелений клубок і вже хотів було повернутися до господаря зі здобиччю, коли спостеріг другий під клумбою. Звіря на мить завагалося, потім підбігло до клумби. Гордий із сумлінного вирішення проблеми, хорт вертався до альтанки, тримаючи у високо піднесеній пащі обидва клубки. Та зачепив ногою якийсь корінь, підскочив і вдарився головою до гілки. Тоді, напевне, з його зубів випав кудись поміж кущі один клубок. За мить уже подавав задиханою мордою своєму господарю те, що мав у зубах.

Блакитний клубок.

Блондин відібрав його і погладив пса по блискучій оксамитній шерсті.

– Дякую, Нероне.

Усміхнувся і, дивлячись на свого переможця, спокійно додав:

– Добрий пес. Справді. Мій пес. Честь.

У відповідь мовчазний уклін.

Швидким, нервовим кроком блондин покинув альтанку, перейшов парк і через фіртку вийшов у поле. За ним біг Нерон. Молодий чоловік сповільнив крок і повернув до порослого густими кущами берега ріки. Механічно розсував вологі стовбури, занурювався у ліс мокрих стебел. Його прекрасно скроєний фрак виділявся різким чорним контуром серед зелені, пронизаної золотом ранкового сонця. Пес самовіддано супроводжував свого господаря, котрий, здавалося, не помічав його. Вийшовши із гущавини на лужок, раптом обернувся і побачив-таки вірного товариша. В осклілих від розпачу очах зблиснув гнів. Підскочив і копнув звіра з усієї сили.

– Ану, геть,