Андрій Юрійович Курков - Щоденник Майдану та війни

культура життя визначає культуру протестів. Тобто протести на сході можуть бути набагато більш жорстокими та хаотичними, ніж протести на заході. З огляду на аполітичність східно-українського суспільства, ви­моги місцевих протестів можуть бути тільки матеріальними чи в окремих випадках пов’язані з поведінкою знахабнілих представників правоохоронних органів або представників держслужби.

Після появи в інтернеті фотографій, на яких видно, як бійці «Беркута» кидають у протестувальників коктейлі Мо­лотова, МВС офіційно заявило, що коктейлів Молотова на озброєнні в міліції немає і що вони розберуться з цими бійцями «Беркута» після проведення внутрішнього розслідування.

10 лютого

Туман, що почався вчора, триває й досі.

Політики Партії регіонів — люди з «однопартійним» мисленням. Для них існування інших партій — це вимушене непорозуміння.

Був на останньому засіданні журі премії «Гордість країни». Ніна Матвієнко прийшла трохи пізніше, Слава Вакарчук запізнився добряче, але відразу запропонував перейменувати номінацію «Рідкісний талант» на «Винахід року». Пішла мова про те, щоб нагородити дзвонаря Михайлів­ського монастиря, який відчинив ворота монастиря учасникам протестів, які бігли з Майдану. Всі погодились, але остаточного рішення так і не прийняли.

Видобувати вугілля — це дійсно подвиг. Видобуток вугілля — справа дуже ідеологічна. Тому кожна держава піднімала своїх шахтарів на особливу соціальну висоту, представляла їх «вершками пролетаріату». Так було в Радянському Союзі. Так було в Польщі. Так є в Китаї. В Україні влада не раз погрожувала привезти до Києва незадоволених шахтарів, аби вони висловили все, що думають про ліберально налаштованих і «зажерливих» жителів столиці. Цікаво, чому влада досі не підігнала з Донецька кілька поїздів із шахтарями, у яких обличчя будуть чорні від вугільного пилу, а в руках вони триматимуть свою головну зброю — відбійні молотки для відколювання вугілля від пластів?!

У Москві застрелився головний експерт Росії з балі­стичних ракет для підводних човнів адмірал Апанасенко. Він був хворий на рак шлунку. Дружина пішла отримати за рецептом морфін, але їй відмовили, відправили збирати кілька довідок у поліклініці. Через кілька годин вона повернулася додому змучена, так і не зібравши ці довідки і не отримавши морфін. Адмірал дістав свій нагородний пістолет, зайшов до свого кабінета і наклав на себе руки.

11 лютого

День паніки. Зранку писав статтю вдома. Після обіду зібрався до Українського дому на круглий стіл за участю Андруховича. На вході до Українського дому охорона Майдану попросила пропуск. Я сказав, що у мене немає. Попросили будь-який документ. Витягнув свою книгу з фот­кою на задній сторінці. Показав — пропустили. Сів у очікуванні круглого столу, тут дзвонить Габі: «Я сама, Таня пішла, у нас під дверима сидять троє в чорному. Мені страшно. Що робити?» — «Будуть дзвонити — не відчиняй». Підсів поруч зі мною Льоня-антикварник. Бачить, що я стурбований. Запитав, у чому справа. Я розповів. Він підкликав Сергія, начальника охорони Автомайдану. Той каже: «Треба їхати!» Вийшли, сіли в таксі, за кермом Андрій. Поїхали. По дорозі новий телефонний дзвінок від Габі: «Вони дзвонили в двері, але я не відчинила!» — «Нікому не відчиняй, ми їдемо!» — сказав я. На початку Рейтарської потрапили в пробку. Заїхали з двору. Сергій надів рукавички, сказав, що піде сам. Мені порадив сидіти в машині. Попросив, щоб я подзвонив Габі і сказав їй відчинити йому двері. Він назветься «Карл». Його не було хвилин десять. Я почав нервуватися. Запропонував водію Андрію зайти в парадне. Зайшли, я подивився вгору і побачив на третьому поверсі спини чоловіків. Повернулись у двір. Сергій з’явився з арки. Сказав, що один із них «мент», а двоє інших — «нічого особливого». Сказав, що «сфотографував» їх. «Усе гаразд. Тепер вони нічого не зроблять! Можемо їхати назад. Вони сказали, що чекають мешканців квартири номер 8 і щось про склопластикові вікна». Все це схоже на маячню. У квартирі номер 8 нікого немає, там порожньо. Її іноді здають в оренду.

Приїхали назад до Українського дому. Круглий стіл тривав. Мовців слухали з тридцятеро людей. Набагато більше людей просто ходили по будівлі з бейсбольними битами в руках, у касках і бронежилетах. Ходили повз нас медики-волонтери Майдану. Сидіти і слухати про реакцію Заходу на Майдан я вже не міг. На душі було неспокійно і, врешті-решт, я пішов. Піднявся Трьохсвятительською на Володимирську, забрав із майстерні свій комп’ютер і повернувся додому. У парадному вже нікого. Тихо, спокійно.

Увечері Габі розповіла Лізі про подію. Ліза була незадоволена. Сказала: «Перестань гратися в Джеймса Бонда!» Здається, вона не розуміє всієї серйозності ситуації.

13 лютого

Острог. Учора після семи годин, проведених в автобусі, доїхав до Рівного. Заїжджали на різні автовокзали райцентрів і Житомира. До автобуса заходила торговка біляшами, після неї жінка років 55-ти з чорним кульком, в який просила кидати гроші їй на якусь операцію. Навколо тривали дивні телефонні розмови по мобільнику. Якийсь пристойно одягнений громадянин років 50-ти говорив із автобуса, що він їде до Львова через Рівне. До Рівного автобусом, а потім електричкою, і що там він для когось замовить авіаквиток до Львова, хоча краще б до Варшави, бо далі треба їхати до Катовіце. Водій, який говорив у Києві та до в’їзду в Житомир по-російськи, далі пере­йшов на українську. У Рівному на автовокзалі мене зустріли Вікторія і Марк — організатори літературних заходів, молоді, трохи «зарегенні», у них громадська організація «Література В», вони організовують зустрічі з письменниками, продають на них квитки, живуть на самоокупності, але явно з мінімальними очікуваннями. Однак організовано все було відмінно. В університеті, потім у «Книжковому супермаркеті». Виспався в порожній квартирі, яку для мене зняли організатори на дві ночі біля автовокзалу. А зранку, доїхавши швидше запланованого до Острога, прогулявся по лівій стороні міста.

Було спокійно, майже безлюдно, маса собак у будках. Якби собака дійсно був другом кожної людини, то у нас жили б 45 мільйонів собак: кожній людині по чотирилапому другу.

У країні триває бардак. «Регіони» все голосніше кричать про федералізацію, хочуть залишитися при владі у своїх географічних осколках, як лідери республіканських компартій залишалися при владі після відколу від СРСР. Але напруга в Києві наростає. Тут, в Острозі, за 300 кілометрів од Києва, тихо і спокійно, тільки на стовпах листівки не першої свіжості: «Всі на Київ!