Олександр Медведєв - Танці утрьох

і Ко» — її грошова вартість поділялася між акціонерами пропорційно вазі пакетів їхніх акцій. Таким чином власник контрольного пакету одержував щонайменше половину дачі. Невдовзі стало ясно, що всі цінні папери і жигулі мали дістатися Гретинському, як і контрольний пакет AT «Рубіна і Ко», а відтак і половина дачі.

— Оце так хапанув! — заздрісно випалив Пельш.

Гретинському ж Марина відписала і всю готівку — щось біля десяти тисяч доларів США, а також квартиру на Лева Гумильова.

Долею вольво синього кольору Марина Рубіна розпорядилася так: його потрібно було продати, а отримані гроші розділити між двома старенькими тітками і вже немолодим товаришем батька — якимось Мотовиловим.

— Цікаво, — сказав Пельш, — навіщо старим стільки грошей?

— Гроші зайвими не бувають, — повчально мовив Кононов.

Щодо коштовностей, то всі вони повинні були перейти у власність Наталі Воробйової. До речі, і квартира в районі новобудов.

— Це що за одна? Якась, певно, родичка? — поцікавився Пельш.

Кононов почервонів, бо не знав, що відповісти Пельшу. Йому нічого не було відомо про Наталю. Найвірогідніше, він навіть бачив її на похороні. Ті, кому за заповітом залишають таку купу золота, просто зобов’язані бути присутніми на похованні.

Кононов не знав, скільки років Наталі, як вона виглядає, де живе і ким доводиться Марині Рубіні. Про що чесно зізнався Пельшу.

— По-моєму, ця жінка може допомогти слідству, — завуркотів Пельш. — Хоч би на фотографії побачити її для початку…

Кононов відімкнув верхню шухляду столу, понишпорив там, потому відімкнув середню й нижню і на решті витяг на здивування Пельша три фотографії, взяті з квартири убитої.

Пельш оглянув по черзі всі. І зупинився на тій, що найбільше зацікавила Кононова. На фото була дівчина в синьому платті.

— Дуже професійна фотографія, — зауважив Пельш. — То це і є Наталя Воробйова?

— Уявлення не маю, — чесно зізнався Кононов.

— Як це так? Ти ж оглядав тіло вбитої?

— Але обличчя покійної було геть понівечене. Ці три фотографії стояли в Рубіної на письмовому столі.

— Зрозуміло… — задумливо мовив Пельш. — На цій фотографії може бути зображена сама Рубіна, Наталя або хто-небудь інший.

— Ану оглянь цю, — сказав Кононов, протягаючи Пельшу фото, де Рубіна і Гретинський обіймалися на тлі Парфумерна.

Пельш довго розглядав обидві світлини, довго зіставляв жінок. Нарешті, виголосив висновок:

— Дама в синьому — точно не Рубіна, хоч і дуже схожа.

— Які будуть пояснення?

— Рубіні тридцять п’ять — чи не так?

— Ну і що з того, — без усякого ентузіазму запитав Кононов. — Це може бути Рубіна в молодості…

— Ні. Фотографія відносно свіжа. Зроблена на професійній плівці «golden codac» і видрукувана на папері тієї ж фірми. Якби вона простояла на столі хоча б рік, добряче вицвіла б. Однак цього не сталося. Якщо уважно порівняти фотографії, можна зробити висновок, що перед нами дві різні жінки, але дуже схожі.

— Досить переконливо, — похвалив Кононов. — Я б на місці Булавіна підвищив тебе в званні за виявлену кмітливість.

Отже, із заповітом усе було ясно. Нез’ясованими залишалися два питання. По-перше, хто така Наталя. А по-друге, що змусило Марину Рубіну, зовсім молоду жінку, скласти заповіт, наявність якого давала підстави стверджувати, що Гретинський учинив убивство навмисно, а не через ревнощі в стані афекту.

Кононов забрав у Пельша фотографії, поклав їх у стіл.

— Розв’язання цих питань — справа часу, — резюмував слідчий.

* * *

8 травня, 15.59

Виникла надія досить швидко закінчити розгляд справи: з’явилися два нових факти. Існування напрочуд красивої дівчини на ім’я Наталка і наявність заповіту, складеного, власне кажучи, винятково на користь її і Осетинського, давали всі підстави — для цього не треба бути Пінкертоном, — вибудувати досить типовий силогізм: Наталка і Гретинський — коханці (у такому разі, щоправда, підкреслену печаль Осетинського потрібно було розцінювати як неабиякий артистичний талант, але в його акторських здібностях я майже не сумнівався). Отже, Наталка і Гретинський змовилися вбити Рубіну і привласнити собі все її майно, що складало, за моїми підрахунками, десь сто тисяч доларів. Таким чином, знаючи мотиви злочину, мені потрібно було «розколоти» Осетинського і змусити його зізнатися у скоєнні вбивства. Для цього я мав блефувати — потрібно було зробити вигляд, що за останні два дні мені вдалося роздобути цінну інформацію, і я знаю набагато більше, ніж Гретинський може собі уявити.

Цього дня підозрюваний видався мені ще більш засмученим, ніж минулого разу. Чи то його мучили докори сумління, чи то втрата коханої, чи то саме перебування в СІЗО, але очі його позападали, втратили блиск, обличчя набуло землистого відтінку, якого не могла приховати навіть дводенна щетина.

Коли Михайла привели, він відразу ж, не чекаючи запрошення, попрямував до стільця, конвоїр кинувся слідом за ним, і мені довелося зупиняти його окриком «Облиште, старшино!»

Коли конвоїр залишив нас наодинці, я деякий час мовчав, розкладав на столі папери і фотографії. Обміркувавши і зваживши всі за і проти, я нарешті звів очі і, дивлячись повз самого Осетинського, співчутливо мовив:

— Знаєте, Михайле, мені вас