Галина Бабич - Тюті

Але Гальчин "меншенький", що теж прийшов і уважно прислуховувався до промов з точки зору своєї професії, зачувши, що сказав чужоземний пан, зірвався з місця й кинувся до нього:

— Ніяка вона тобі не старушка, а моя мати. А якщо ти такий тупущий, що не впізнав у ній моєї матері, а у мені свого сина, то поганяй, німчуро, додому і там будуй свої фабрики. Які схочеш, такі й будуй! А тут не командуй!

Натовп закляк, шокований почутим.

Перекладач залопотів щось на вухо бізнесменові. Той шарпнувся був у бік обох Хряп, але районний чиновник, разом з перекладачем, вхопивши попід руки, потягли його до новенького "Фольксвагена", що стояв неподалік. Та курява, що знялася за машиною, вляглася досить швидко. Набагато швидше, аніж та, що зчинилася в головах збентежених учасників сходу...

д: Ну, як вам така любов під окупацією?

ж: Дуже несподівана і сама новелка, і всі перипетії. Можна навіть сказати — цілий спектр того явища, що зветься любов'ю: любов чоловіка і дружини, зрада, жадання розплати з одного боку, тривожне очікування з другого, перемога любові родинної. І все це на тлі ще не розвіяної атмосфери війни...

д: Ну, якщо вас так розчулює тема сільського, але далеко не пасторального кохання, то ось вам ще одна версія під назвою...

У всіх учителів-чоловіків Касатовичівської середньої школи дружини, як дружини: або продавець, або зав-поштою, або медсестра, або теж учителька. А в Дмитра Івановича — працівник лісівництва. Усе життя Катерина збирала в Кокорі живицю — соснову смолу. Під могутніми кронами сосон дівчина знайшла покликання свого життя. Зайдеш у ліс — усе твоє. Думки й почуття, наче метелики біля вогню, в'ються навколо лісу. З ним бесіду вела, жила, любила.

Колишній підводник, капітан 3-го рангу, що в сухопутних військах дорівнює майорові, Дмитро Іванович Стригуб, з'явився у нашій школі одразу після війни Він став справжнім скарбом для тодішньої сільської освіти. Вів уроки математики, фізкультури, гурток співів.

Катерину запримітив у восьмому класі. Здорова, повнотіла, з червоними пухкенькими губами, темними косами і чорними, як вуглинки, очима. Більше мовчить, за неї розмовляють очі. Їй важко давалася шкільна наука. І, хоч сільські хлопці називали її Ступою, самі увивалися коло неї, мов джмелі у квітнику. Учитель математики і фізкультури — таке одразу помічається — прихильно ставився до Катерини. З усіма по-воєнному: встань, сядь, думай. А з нею інакше. На контрольній з математики стане близенько коло її парти і наче ненароком "умножить" ( спершу він розмовляв російською). Тоді цифру якусь назве. Теж ненароком.

— Так це ж відповідь! — раділи ми.

Скажіть, на милість, хіба цього мало, щоб хтось із шкільних лобурів крейдою на Катерининій парті намалював: "Ступа + Д. І. = Л."

Жила Катерина удвох з матір'ю-удо-вою, як і більшість наших учнів. Їхня хата стояла осторонь села, так що грядка з картоплею упиралася в сосняк. Капітан часто ходив до лісу: у його краях — усе степ та степ.

Була неділя. Учитель забрів на галявину: під деревом сидить Катерина, корову з телям пасе.

— Гуляєш?

— Аякже. Припасую теля, бо в череду йому рано.

— А чому без книжки?

— А навіщо?

Книги ніколи не викликали в неї зацікавлення. Вона й пробувала щось читати, та ніколи не могла зосередитися, тому й кидала. Може, не ту книгу їй давали.

"Тільки баки дітям забиває те читання",-скаржилася вона матері..

— Книга, доню, дуже корисна, навіть під старість. Ти тільки подумай ось, чому твоя мати до цього часу може співомовки Рудан-ського на пам'ять переказувати?! І не тільки Руданського! А Лесю Українку! Ой, якби не війна, далеко пішла б твоя мати Лисо-вета... Одного не можу зрозуміти, хто тобі заклав у душу таку нехіть до книжок...

Мовчазна, з засмаглим обличчям і великими, як на її вік, босими ногами, учениця восьмого класу викликала в Дмитра Івановича якісь незбагненні імпульси і неспокій, від яких завмирало серце, з'являлося почуття сорому. І, не знати звідки, висіялася думка: "Погубить мене Ступа".

У селі життя прозоре. За десять кілометрів відомо, у якій хаті вчора гнали самогон. Тому в понеділок побачення вчителя й Катерини у лісі жваво обговорювала не тільки школа. Проте, на носі був червень, а отже, у лісі суниці, а в школі іспити, тож новину, яку сорока на хвості принесла, швидко й забули. Окрім того, у школі Катерина більше не з'являлася. Покинула та й капець..

Тієї ночі у Лисоветиній хаті світилося мало не до ранку. Удова виховувала доньку.

— Я думала, Катю, ти вилікуєш мою душу. Вивчишся, людиною станеш. Ти ж бачиш, як я живу. Як трава. А цей колгосп з його трудоднями... Якби не грядка та не Лиска, давно б старцювати пішли. Згоряє душа моя, плавиться і тане остання надія.

Це вже, доню, я не з тобою балакаю, а з твоїм батьком, якого ти у вічі ніколи не бачила. Найстаранніші та найздібніші незабаром повернуться у село. Якщо не назавжди, то хоч у гості. Повернуться шанованими людьми — лікарями, вчителями, агрономами. Чи не пошкодуєш тоді?