Надія Павлівна Гуменюк - Етюд із метеликом

class="book">Мо’, учора він щось учворив на п’яну голову в «Трьох дубах» і тепер Петюня промиватиме йому мізки? То хай краще у своїх поколупається. А йому ті промивальники вже в печінках сидять. Усе життя чогось повчають та вимагають, забороняють та наставляють.

Він уже вийшов на дорогу й повернув у бік крамниці, як рудий Зінчин голосок так вереснув, наче за правий рукав смикнув.

— Івановичу, ви-те куди намилилися? Двері до сільради осьдечки!

— От витрішкувата, — сплюнув спересердя, але повернувся.

— А, це ви! Проходьте, проходьте, Левку Івановичу! — голос у голови такий, хоч замість цукерки на язик клади. Чи замість валідолу — під язик. — Як поживаєте? Чув, продовжуєте грати. Народ у захопленні. Що ж, артист — завжди артист, де б він не виступав. Як уже дав Бог талант… Шкода, що так вийшло з клубом і народним театром. Що поробиш — криза, як пишуть журналісти, фінанси співають романси. Може, нам із вами поки що драматичний гурток створити?

— При генделику, як філію «Трьох дубів»?

— Ну чого ж при генделику? — солодка патока голови переходить у кислинку. — Щось придумаємо. Скоро весна. Можна буде збиратися в клубі. А за літо зробимо ремонт. Я покличу молодь. Зберемося на толоку, гуртом попрацюємо. Може, район грошенят підкине.

— Ви вже сім років кличете, — не витримує Левко.

— Сім раз відмір — один відріж, — хитро вивертається голова.

То оце він, цей білобровий вискочка, що в крісло голови втрапив раніше, ніж інститут закінчив, а тепер щодуху пнеться, аби вище себе скочити, для того й покликав, щоб про клуб та драматичний гурток поговорити? Дивно, дуже дивно. Як кажуть, не той стиль. Але Петюня дивує ще більше.

— Ну, що буде літом, поживемо — побачимо. А от уже цієї неділі… Такий от сюрприз, Івановичу, — нас запрошено на святковий концерт. — Він витримав паузу. — А концерт не простий, а зірковий.

— Нас — це кого?

— Ну, і вас у тому числі. Причому, — Петюня багатозначно підняв вказівний палець, — особисто. З районного відділу культури так і сказали: «Особисто Левка Терена».

— І… кого я там не бачив?

— Якась артистка приїжджає, нібито навіть закордонна. Виступала вже у Львові, Ковелі, Луцьку. А тепер і до нас. Така от увага до скромного поліського району, така честь. То я що хочу попросити? Там усе районне керівництво буде. Приведіть себе, Левку Івановичу, у божеський вигляд — примарафетьтесь, костюмчик там, галстучка достаньте з шафи… Ну, ви ж пам’ятаєте, яким до нас приїхали? Таким франтом, що всі жінки умлівали й услід зітхали. І головне — ні-ні, — Петюня тяжко зітхнув і провів долонею по короткій шиї, обмотаній клітчатим шарфом. — Попостіть трохи, а там після Різдвяного концерту й розговіємося. Сам пляшку поставлю.

— Ловлю на слові. А прізвище не назвете?

— Чиє?

— Ну, не своє ж — хто ж у селі не знає, що ви Пех.

— А-а-а, ви про зірку. Незвичне якесь. Ніби не слов’янське. Де… Дю… На дюшес похоже. Але не дюшес… Геть із голови вилетіло. Раніш я його точно не чув. Та й не до них мені, тепер своїх «зірочок» стільки мерехтить, що дай Боже пам’ять. А я танцями та співами якось не дуже й цікавлюсь. Мабуть, у дитинстві ведмідь на вухо наступив, а тепер клопотів усіляких, що й не передихнути.

— Що не дуже, то не дуже. Ім’я теж чудне, не слов’янське, і з голови полетіло, як той боцюн у вирій?

— Ну чого ж. Ім’я пам’ятаю — Гала. Це вона запрошувала.

— Гала?

— Точно! Моя Люся ще сказала, що так порошок пральний називається. То готуйтеся, Левку Івановичу. Щоб мені до неділі — як штик: пострижений, поголений, напрасований. Я думаю, у свиті тої Гали хтось із ваших колишніх колег буде, через те й запрошення персональне. А може, чого доброго, і вас попросять поспівати? Га? А чого? У вас-бо, кажуть, голос, як у того… як його, дай Боже пам’яті… Бернса.

— Бернеса.

— Яка різниця — Бернса, Бернеса…

— Велика. Роберт Бернс — поет шотландський. А Марк Бернес — співак радянський.

— А-а-а, ну да… Різниця трохи є. То не підведіть, Івановичу. Ні мене, ні себе, ні наше село. Зберіть усю силу волі в кулак, а гонор — у голову, хай усі побачать, що Левко Терен — ще ого-го!

— А я і є ого-го, — усміхнувся Левко й вийшов.

Костюмчик, кажеш, Петюню? Костюмчиків уже давно немає — усі пішли на обмін. Зате є фрак. О! Справжній, чорний, оксамитовий, з півкруглим атласним коміром. Його б теж могло вже не бути, але хто ж у селі носитиме фрак? Кому він тут треба? От і висить у шафі.

Повітря пом’якшало. Мороз потроху спадав, сонце аж сліпило, ніби Всевишній перед своїми іменинами вирішив додати трохи люмінісценції й погріти вистужену землю. Левкова голова повернулася до крамниці, але ноги й не думали слухатись — понесли її, неприкаяну, з розкуйовдженим волоссям і думками, до генделика.

Коли в неділю по обіді під вікном засигналила автівка, Артист був готовий. Пострижений, поголений, у чорному фраку з білою та вже добряче пожовтілою від часу й прим’ятою штучною трояндою в петлиці, з білою, теж скоріше молочного кольору, краваткою-метеликом під колір квітки, у начищених до блиску, хоч і зі стесаними обцасами, чорних черевиках, лежав собі горілиць на ліжку й намагався видобути мелодію з флейти. Але його не слухались ні губи, які видавали тільки якесь хрипіння, ні руки, з яких флейта раз по раз випадала на груди.

— Мать твоя Явдоха! — аж скипів голова, переступивши поріг.

Явдоха — місцева блаженна, яка доводить Петра Пеха до божевілля своїми щоденними візитами й гостинцями. Колись у неї помер син, іще зовсім маленьким. З того часу Явдоха й «поїхала» — рік за роком ходила селом і шукала синочка, бо в смерть Петрика її нещасна голова відмовлялася повірити. А якось уважно придивилася до єдиного нащадка сільського агронома, і її запалений мозок видав ідею: Петюня — це і є її син, якого в неї викрали Пехи, бо свого не могли народити. Вона навіть фотографію всім показувала: «Ну такий же біленький, сіроокий і родимочка біля носа. Він! Він! Мій Петюня не помер! Треба йому гостинчика занести». Носила гостинчики в школу, де Петрик Пех і отримав прізвисько Петюня, а потім — і в сільраду. Угледівши її з черговим вузликом у руках на підступах до сільського «Білого дому», молодий голова втікав із кабінету через причілкове вікно, під яким зазвичай ставив свою «Славуту».

Артистові нагадування про Явдоху здалося образливим.

— Мою маму звали Оленою, — сердито махнув він на Пеха флейтою. —