Оля Зубарєва - Наші дракони вбивають нас

— Служити іншим, робити світ кращим… Так, у цьому є щось, заради чого варто жити. Але ж у кожного своя правда.

— Правда одна!

— Хай буде так… Ти, Франк, ще надто юний… — сльози знову покотилися по доброзичливому пухкенькому обличчю.

— Це просто ви надто самозакоханий!

— Твоє прагнення істини та заповзяття так розчулили мене…

— Ні, це вас совість мучить!

— Коли мені набриднуть розкоші, я, може, і стану порядним Драконом. Усамітнюють у якій-небудь затишній печері з видом на швидку річку, мандруватиму світами… Шукатиму себе у собі… А може я вирішу жити серед людей. Чи серед коней: завжди заздрив їхній грації… Але це буде потім.

Тереза з Андрієм сиділи на даху чотирнадцятиповерхівки. У будинках такого типу на даху кожного під’їзди розташовані такі собі малюсінькі кімнатки, які є кінцевою точкою призначення ліфта. Ці недоречні прибудови завжди служили і ще довго служитимуть для любителів вигляду міста з висоти оглядовим майданчиком. Двоє на даху лежали, втупившись, у небо. Якби воно зношувалося від пильного погляду — вони безсумнівно прогледіли б його наскрізь.

Ластівки кружляли над їхніми умиротвореними тілами. Тереза марно намагалася порахувати їх. Щойно вона впорається з невеличкою купкою, тут без попередження налетять інші й повністю асимілюються в єдине чорне місиво, що нестерпно пищить.

— Давай повбиваємо всіх птахів? — запропонувала Тереза.

— Без них буде сумно й порожньо.

— Я і без цього почуваю себе спустошеною. Вони дратують своєю свободою.

— Я не дозволю тобі вбити птахів, Терезо.

— Тоді я вб’ю себе.

— Ти занадто сильно себе любиш.

— Більше двох місяців я прокидаюсь і засинаю з єдиною думкою: чи навчатимуся в танцювальній школі.

— Ти майже ніколи не говориш про це.

— Мені вистачаэ діалогу з собою: зранку, на парах, між парами, у танцювальному залі, коли прогулююсь, ввечері, вночі.

— Так і до божевілля не далеко…

— Знаю та вдіяти нічого не можу.

— Ти краще мені розповідай про те, що болить.

— Боюсь говорити про це. Найсокровеніші речі я звикла тримати глибоко під ребрами. Невпевнена, що мене зрозуміють.

— Я тебе зрозуміти не обіцяю, але вислухаю уважно.

— Дякую, Андрію. Нам пощасливилось проводжати сонце у останню путь. Глянь: на півночі небо кольору твоїх очей. Синє — страшно потонути.

— Ти пам'ятаэш колір моїх очей?

— Я уважна на тдо таких речей, — Тереза дістала з карману маленької жовтої сумки амулет, — я тобі досі не говорила, але це за ним ми приходили до твого будинку.

— Він існує!?

— Звісно… — не зрозуміла Тереза, — ти десь зустрічався з ним?

— Ні…ні… Він значно краще, ніж я собі малював, — прошепотів більше до себе, аніж до Терези хлопець, — він ідеальний…

— Це смарагд моєї покіййної бабусі. Ми були близькими. В останню нашу зустріч вона казала, що хоче встигнути віддати його мені. Вона тоді багато що говорила: про Драконів, про подорожі…

— Про Драконів!?

— Що з тобою? Ти сьогодні дивний?

— Цілий тиждень не віддавався в обійми сну. Удень працюю, уночі мучають жахіття…

— Безсоння — це страшні муки.

— Ти не уявляєш на скільки…

— За більше двох місяців нашого знайомства ти дізнався усю мою біографію в найменших деталях, ти ж для мене — закрита книга.

— Комусь необхідний слухач, комусь — промовець. Цей момент! Коли сонце сідає в безодню горизонту. Коли воно може начхати на все, зірватися з неба і покотитися по землі. Воно даруватиме людям секунду найвищого блаженства і відразу нищитиме їх. Вони будуть щасливі від цього, молитимуть спалити їх найгарячішим з можливих вогнів, бо знають: ця секунда варта цього. Якби я був поетом — описав би цю мить у своїй книзі. Жаль, що моя книга просто літопис, який повстав проти свого творця.

— Про що ти пишеш?

— Про дурний прекрасний світ.

Хлопець вкрився іспариною. Руки трясуться, проте він вперто продовжує бити по клавішах, деякі з яких, не витримуючи інтенсивного натиску юного письменника, почали стогнати і вилітати. Якби вони могли — давно б