Пол Гелліко - Томасина

свою чорну справу, начебто відступила. А може, це було хвилинне перемир’я перед останнім ударом.

Так чи інакше, але тепер я чула, бачила і відчувала, як ніколи у житті.

Спершу я чула розлючений голос містера Мак-Дьюї. Він вилетів крізь двері до порожньої приймальні, де сиділи лише ми з Мері-Руа.

— Мері-Руа! Ти ще тут? Я ж казав тобі негайно піти звідси і більше сюди не приходити! Що мені, ще раз нагадувати ма…

Та Мері-Руа анітрохи не злякалась і, перебиваючи батька, сказала:

— Тату! Томасині зле! Місіс Мак-Кензі каже, що ти можеш її полікувати.

— Чорти б узяли твою місіс Мак-Кензі! Чому вона пхає свого носа туди, куди її не просять? Усім, хто сидів у приймальні, було ясно сказано приходити завтра, чи ти не чула? Прийому сьогодні не буде. Тож облиш свою впертість і вертайся додому.

Його білий халат був забризканий кров’ю, неначе фартух м’ясника; на руках — гумові рукавички, пальці стискали невеличкий ніж. Руде волосся й борода аж позлипалися від поту, а очі Мак-Дьюї палали вогнем. Людина з такою зовнішністю вселила б жах у кого завгодно — але не в Мері-Руа.

— Нікуди я не піду, — уперто заявила дівчинка. — Тату, Томасині дуже зле. Вона не може ні стояти, ні їсти. Будь ласка, тату, вилікуй її.

І тоді містер Мак-Дьюї, як це нерідко траплялося, заговорив з дочкою як із рівнею:

— Мері-Руа, я дуже тебе прошу, йти додому. У мене надзвичайно серйозна операція, я маю врятувати життя собаці, що править сліпцеві за очі. Скажи, що важливіше — пес-поводир для сліпої людини чи якась там кішка?

— Томасина, — твердо промовила Мері-Руа, даючи точну відповідь на це безглузде запитання. На хвильку містер Мак-Дьюї так отетерів, що навіть не знайшовся, що сказати. Та замість того щоб скипіти, він опанував себе і подивився на дочку так, неначе вперше бачив і її, і мене.

— Ну добре, занось її до мене. Поки пес відходить, приділю їй кілька хвилин. Та поки я не з’ясував, що в неї, тримай лице подалі від тварини. Ще, не дай Боже, з тобою щось трапиться…

Ми зайшли у його кабінет. До кабінету примикала ще одна кімната, і через її відчинені двері лилось яскраве світло та виднівся білий стіл, де щось лежало.

— Ні-ні, Мері-Руа, — застеріг містер Мак-Дьюї, — тобі сюди не можна. Давай сюди кішку, а сама чекай тут.

І він забрав мене у дівчинки. Мері-Руа востаннє провела рукою по моєму хутру й сказала:

— От і все, Томасино. Не хвилюйся. Тато дасть тобі потрібні ліки, і ти одужаєш. Скажу по секрету: я люблю тебе над усе — після тата!

Містер Мак-Дьюї заніс мене всередину і зачинив двері. У центрі кімнати, на білому столі лежав великий пес. Усе його тіло було закривавлене. Роззявлена паща, висолоплений язик… Я побачила його очі — і мені стало шкода його, дарма що він пес. Коло тварини клопотався Віллі Беннок у фартуху, схожому на фартух м’ясника. Він водив собаці по губах зволоженою губкою — напував його. Біля собаки стояла бляшанка і лежала ганчірка, від якої ширився солодкуватий млосний запах. Мені стало страшно, знову схотілося, щоб поряд була Мері-Руа.

У цій кімнаті був іще один стіл, менший за перший. Містер Мак-Дьюї поклав мене на нього боком, а Віллі Беннок сказав:

— О, кішка вашої дочки. Як вона побивалася через неї…

— А як вона нила, щоб я оглянув її… Ну що ж, коли вона вже тут…

Перш ніж узятися за мене, щось зробити, він відійшов від мене і оглянув пса. Той, звівши очі, зиркнув на ветеринара. І тільки після того Мак-Дьюї підійшов до мого столика й зайнявся мною. Ви знаєте, я боялася, що його руки будуть безцеремонними, грубими, насправді ж вони виявилися м’якими, а їхній дотик — ніжним. Дюйм за дюймом пальці Мак-Дьюї обмацували моє тіло, заглиблювалися у живіт, у спину і раптом натрапили на таке болюче місце, що я не витримала і закричала не своїм голосом. Після цього Мак-Дьюї відкотив мені губи, оголивши мої гострі зубки, відтягнув повіки і уважно оглянув очі. Ще за мить він знизав плечима і сказав Віллі Бенноку щось не дуже мені зрозуміле:

— Міненгіальна інфекція.

І додав:

— Найкраще рішення — приспати…

Зате останню фразу я чудово зрозуміла — і захолола від жаху, затремтіла всім тілом, зав’юнилася в нього під рукою.

— Охо-хо, — зітхнув Віллі Беннок, — для дівчинки це буде важка втрата. А може, кішка впала, вдарилась і щось собі пошкодила? Якби ви дозволили, я…

— Краще помовчіть, — урвав його Мак-Дьюї. — Що в нас, інших справ немає? Якщо ми приспимо тварину, їй самій буде краще. А Мері-Pya переживе, знайде собі ще якусь кішку… — Він відчинив двері і став на проході, так що я зовсім не бачила Мері-Pya, проте чула кожнісіньке його слово: — Мері-Pya, боюся, все дуже серйозно.

— Тату, я знаю, — обізвалась мала. — Місіс Мак-Кензі теж казала, що в неї щось серйозне. Тож ти маєш дати їй якісь ліки, щоб вона одужала.

— Бачиш, Мері, — зам’явся Мак-Дьюї, — я сумніваюся, що це можливо. І як на мене, найкраще, чим ми можемо їй зарадити, — звільнити її від страждань. Навіть якщо їй стане краще, задні лапи залишаться паралізовані, буде змушена волочити їх за собою. Мері-Pya, я б радив тобі попрощатися з Томасиною.

А тепер уявіть собі, що я лежу на столі і чую кожне його слово!

Мері-Pya не зрозуміла батька:

— Але ж, тату, я не хочу прощатися з Томасиною. Просто дай їй зараз ліки, я заберу її додому, покладу на ліжко і доглядатиму.

Собака на центральному столі кашлянув і застогнав. Містер Мак-Дьюї на мить озирнувся на пса — і знову обернувся до дочки:

— Це неможливо. Дитино, спробуй зрозуміти. Коли хворіють люди, вони часом одужують, а часом і