Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

за Вас попросити. Маю знайомого, який обіцяв, що залагодить усі мої питання з радянською владою, якщо надумаю повернутися в Україну.

— Такі речі не робляться просто так, — усміхнувся Марко. — І чого Вам коштуватимуть послуги того знайомого?

Боровик стенув плечима.

— Він попросив лише допомогти йому розібратися з тим, хто є хто серед наших емігрантів. Я ж із більшістю наших людей знайомий, от і погодився підсобити йому. Пантелеймон Баюрний — взагалі чудова людина, — продовжив Петро. — Правда, іноді мене дивує, звідки у нього стільки грошей? Звідки у простого емігранта такі статки? Він багатий, наче Крез! Скільки ми з ним горілочки разом випили!.. І закуска завжди була добірна.

Марко раптом відчув себе мисливським собакою, що нарешті взяв правильний слід. Звичайно, у п’янички Петра Боровика знайомих пів-Варшави… Ось воно! Значить, Пантелеймону потрібні люди. Люди зі своїх, емігрантів, яких можна перевербовувати і використовувати у спротив розвідці У HP…

Із зустрічі з Боровиком повертався замисленим. Що ж, тепер, власне, у Баюрного варто таємно провести обшук. Та й румуни мають же щось накопати про його агентуру…

Змієнко не спав. А після розповіді Марка і зовсім збадьорився.

— Ну, Шведе… Таланить тобі! Намацав таки! А все оця твоя впертість та прискіпливість, наполегливість усе довести до кінця, за яку Остапенко тебе дражнить. Ще раз переконуюся, що кожна дрібниця у нашій справі важлива… А от щодо приїзду твоєї нареченої, вибачай, новин нема… — зі співчуттям проказав Змієнко. — Інакше я 6 тобі усе сповістив.

— Дивно… Марко відчув, як всередині радість від недавнього успіху поволі зникає, наче розталий сніг. Ліза могла бодай написати, що збирається до нього… Як так…. Може, Сеймур одумався, може, Ліза сама обміркувала усе і вирішила… Ні, цього не може бути! Неможливо. Вони ж заручилися.

Змієнко знову втрутився у його думки своїм хрипким прокуреним голосом.

— А ти не сумуй, Марку! — потягнувся, аж в плечах хруснуло. — Ранок вечора мудріший! Дивись, завтра й отримаєш звісточку від коханої. А як сімейне гніздечко? Щось підходяще знайшов? — поцікавився за мить. — Чи, може, підсобити тобі у цій справі?

— Коли я його мав шукати? — зітхнув Марко. — Але якщо тепер візьмемося за Баюрного щільніше, притиснемо й розколемо остаточно, то, може, матиму який день. Бо інакше мешкатимемо з Лізою у наметі в Крулевських Лазєнках.

— Те, що Баюрний — більшовицький засланець, маємо остаточно встановити, — сказав Змієнко. — Однак витримка, Марку! Витримка — і скоро все знатимемо напевне. Румуни теж працюють, не покладаючи рук. А для тебе вимальовується гарна легенда. Тож як приїде твоя дружина, дам тобі кілька днів на замилування.

— А далі що? — запитав Марко.

— А далі — за Збруч. До Кам’янця.

— Ясно…

— Ще нічого не ясно, Шведе, але як тільки — одразу все знатимеш! — мовив Змієнко.

Марко стомлено присів на диван, потер долонями обличчя.

— Не виспався?

Той у відповідь тільки махнув рукою. Брак сну — його нормальний стан.

— Чого запитую… — Змієнко глипнув на годинник. — Маю для тебе на сьогодні ще одне завдання. Потім можеш піти, відіспатися.

— Слухаю, — Марко всівся пряміше. Він особливо і не сподівався, що сьогодні добереться до ліжка раніше.

— «Брістоль» у Краківському передмісті знаєш?

— Та звісно. Розкішний готель. Проходив повз нього не раз. Остапенко, здається, там у свої кращі часи навіть зупинявся…

— Євген у справах поїхав до Кракова, — промовив Змієнко. — А для тебе є завдання, — відсунув у столі шухляду і дістав із неї ключа з круглим брелоком. — Тримай, Марку. Це ключ від вісімнадцятого номеру у «Брістолі», винайнятого на ім’я такого собі пана Еміля Вандеса.

— Еміль Вандес — це хто? — поцікавився Швед. — Раніше не чув про такого.

— Наш американський друг, — Змієнко зчепив пальці і, примружившись, подивився на Марка. — Пан Вандес привіз нам деяку фінансову допомогу. Ти просто зараз підеш у «Брістоль», піднімешся у вісімнадцятий номер, відчиниш двері оцим ключем і забереш те, що він там залишив. Це дуже важливо, Марку. Інакше я б не ганяв тебе, як хлопчака. Потім повернешся сюди, залишиш те, що взяв у номері, — продовжив Змієнко, — і можеш йти додому, відсипатися. А… ледь не забув. Ключі. Коли усе зробиш, ключі принесеш сюди.

— Та добре, — Марко знизав плечима. — Які можуть бути питання? Якщо треба, то піду.

— Ну, тоді з Богом, Шведе. Будь обережним.

Краківське передмістя — не якийсь гиблий закуток Варшави. Насправді це був найвишуканіший і найбогемніший район, де проспектом цілодобово прогулювалися статусні поляки й іноземці, гуркотіли статусні автомобілі й екіпажі і все дихало статусом, заможністю, запахом «грубих» банкнот.

Пройшовши від Замкової площі, Марко попрямував уздовж берега Вісли, іноді роззираючись навкруги, наче приїжджий, що уперше бачив навколишню розкіш. Уже давно посутеніло, і апельсиново-жовте світло ліхтарів перетворювало проспект у затишний маршрут для романтичних вечірніх променадів.

З численних навколишніх ресторанчиків лунала музика, веселий сміх… Якомусь панству за вікном офіціант демонстративно відкорковував шампанське. Від того Марко відчував роздратування і ще більшу втому. Варшава жила, насолоджувалася розкішшю і спокоєм… Наче зовсім поряд, в Україні, не лютувало червоне зло, наче після 1917-го світ не змінився докорінно, і зловісна тінь не нависала над усією Європою…

Зрештою, що робить він зі своїм життям? І чому так легко рік за роком перетворює його у порожнечу? Заради чого? Заради віри у те, що колись в Україні все зміниться, знову стане на свої місця, і він зможе повернутися до рідного міста? Все буде знову так, наче нічого не сталося: повернуться із Франції його батьки, знову цвістиме сад на Польських фільварках, і Марунька смажитиме пампухи на кухні? І він з Елізабет… Елізабет! Від думки, що вона за два тижні навіть вісточки не подала, скреготнув зубами. Для такого випадку Річард Сеймур міг дозволити їй скористатися спеціальним зв’язком. Зрештою, так воно і передбачалося. Що ж там таке могло трапитися? Відганяючи похмурі думки, Марко попрямував далі, до розкішної будівлі, що виринала округлим боком просто посеред вулиці,