Санфіров - Рута

десять хвилин вони вже йшли вздовж паркану з тильного боку казарми. Іван дорогою зазирнув до каптьорки, де прихопив якийсь великий згорток.

Андрій був налаштований на романтичний лад.

— Знаєш, що мене насправді вражає? — питав він друга.

— Що?

— Те, що ми сірі, а вони кольорові.

— Ти знову про шапку?

— Ні, про всіх. Литовців. Вони яскраві, а ми — хакі.

— Та форма ж.

— І форма. І зміст. Все.

Іван раптом зупинився.

— Тут! — вказав він рукою поміж туй, що окрім прикрашання паркана служили ще й прикриттям для таємного проходу.

Андрій розсунув деревця і низько над землею побачив отвір, достатній, щоб у нього міг пролізти недогодований «бройлер». Потім зітхнув і став на одне коліно.

— Стій, ти куди? — зупинив його Іван.

— А що?

— На себе глянь. Тебе ж перший патруль злапає. Особливий режим, забувся?

— А як же... — Андрій помітно розгубився.

— Як... — передражнив його товариш. — Інтелігенція. На, тримай.

Із цими словами він розправив згорток, який ніс під пахвою. Об’ємний згорток умить перетворився на чорне пальто мішкуватого фасону.

— Це що?

— Не бачиш? Фірма «Адідас», ніде не купиш, ніде не продаш. Знімай шинелю! — скомандував Іван.

Андрій слухняно розстібнув ґудзики, зняв шинель і віддав її другові. Натомість вдягнув на себе безформне, велетенське за розміром пальто. Запахнув, критично роздивився сам себе:

— А меншого не було?

— Жартуєш? — обурився Іван. — Його вся рота носить.

Андрій розчахнув приполи, запахнув, ще раз розчахнув:

— Я в нім схожий на дядьків, що в парках піськи показують.

— Ти головне патрулю нічого не показуй, — порадив Іван, потім поліз за пазуху і видобув звідти щось схоже на старцівську торбу, розправив, і світу явився засмальцьований капелюх із вислими крисами. — Для довершення образу, — з цими словами він зняв з Андрія армійську шапку та вдягнув натомість капелюха.

Андрій помацав обнову і натягнув її глибше:

— Щось не сезон, — поскаржився він.

— Шик! Усі імпресіоністи так носили, — запевнив Іван. — І не загуби, бо це суспільна цінність!

Андрій пересмикнув плечима, звикаючи до нового образу, а тоді вже нахилився до таємного лазу.

— А з патрулями обережно! — порадив вже у спину Іван. — У тебе чоботи і штани солдатські. Вони січуть. Ні пуху!

— К чорту! — і полковий художник у солдатських чоботах, пальті ексгібіціоніста та капелюсі імпресіоніста зник у проході, який вів на волю.

Самоволка. Людина, яка не служила у Радянській армії не може уявити всієї солодкої небезпеки, яку символізує це слово. Бо в місто радянський солдат може ходити лише з дозволу командира частини і з документом, який іменується «Звільнення у місто». Ну а коли звільнення ти організував собі сам, без документа з підписом та печаткою — то це вже самозвільнення, або ж самоволка. Це саморобна, несанкціонована свобода, свобода до першого патруля, який має норму з вилову порушників, а тому повз його очі не проскочиш, це гауптвахта, яку в народі іменують «губою» — якщо впіймали, а крім того позбавлення офіційних звільнень у місто і ще сім кіл пекла від взводного. Одне слово, як не вмієш ходити в самоволку, то краще не берися, тим паче, що в умовах особливого режиму самоволка може розглядатися як дезертирство — а тут уже просто губою не відбудешся.

Андрій, який користувався покровительством замполіта і міг за потреби або ж бажання залишати військову частину офіційно, в самоволки не ходив, але чув багато історій про біг наввипередки з патрулями, маскування та засідки, військові та цивільні хитрощі, — все, що містить у собі мистецтво самоволки. Тому вибравшись на волю, він передусім роззирнувся навкруги, а потім уже обтрусив пальто. Провулок, у який вів таємний лаз, був тихим і темним, тому, власне, лаз досі й не викрило начальство. Проте тут, у Північному містечку, основному місці базування радянських військ у Вільнюсі, патрулі були буквально на кожному кроці і попри пальто та капелюха, що приховували форму, лізти їм в очі було не варто. Отже, задача номер один — непомітно дістатися автобусної зупинки, сісти у будь-який автобус, а там уже можна розпитати, як доїхати до телецентру.

Андрій вийшов із-за рогу на освітлену вулицю, й одразу побачив патруль — метрів за п’ятдесят попереду. Звісно, з такої відстані вони не розрізнять формених чобіт, але якщо наблизяться... Андрій різко зупинився, розвернувся на підборах і тут налетів на двох дівчат, що йшли позаду.

— Ой, — сказав він.

Мабуть, його вигляд таки справляв враження, тому що одна з дівчат теж сказала:

— Ой! А ви хто?

— Пробачте, — Андрій кинув косий погляд на патруль. — Пробачте, а ви не могли би стати так, щоб затулити мої ноги.

— Ноги? — здивувалася дівчина.

— Я солдат, — пояснив Андрій. — Нас не випускають у місто. А тут патруль.

Для підтвердження своїх слів він розчахнув пальто. Дівчата засміялися.

— І справді солдат, — сказала друга дівчина і виступила з-поза подруги. — А можна з вами поговорити?

Перше, що побачив Андрій, була шапка, та сама яскрава, жовто-зелено-червона, в кольорах литовського прапору. Він спочатку не повірив власним очам, але це й справді була вона, дівчина, портрети якої були заховані під кітелем, помічниця телеоператора, Рута.

Дівчина не впізнала Андрія — та й хіба могла вона запам’ятати одного з сірої солдатської маси, окупанта й інтервента. Тому він просто широко всміхнувся:

— Гарним дівчатам можна все!

— Вас як звати? — з серйозним виразом обличчя запитала дівчина.

— Андрій. А ви Рута?

Дівчата здивовано презирнулися.

— Звідки ви знаєте?

— Ну як, звідки? Будинок друку. Ви з телекамерою. Це ж ви?

— Я... — і тут очі її осяяла здогадка. — А! Ви з України. І ще не хотіли, щоб вас знімали. Я впізнала. Пам’ятаєш, я тобі розповідала? — пояснила вона подрузі.

— Оце так зустріч! — заплескала у долоньки та.

— Вас там офіцер сторожив, — Рута знову стала серйозною. — То ми з дівчатами вирішили, що з солдатами треба говорити, коли вони без сторожа.

— Сторожа... скажете.

— Ну а як його інакше назвати?

Тим часом патруль наблизився на небезпечну відстань, і Андрій посунувся так, щоб його ноги сховалися за дівчачими.

— Ви смілива, — сказав він, коли небезпека минула.

— Ну