Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 1
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Джигіте, зніми ногу з газу і – на своє місце в колоні. Не порушуй порядку на марші.
Гжесь неохоче, але відразу ж виконав розпорядження, уповільнив хід і чемно перейшов на швидкість тягачів. Однак не міг витримати, отож, розстебнувши ларингофон на шиї, щоб його ніхто не чув, забубонів сам до себе:
– Порядок на марші… Місце в колоні… Тепер їду, мов старий осел на торговище. Велике діло – тягнуть ці труби, не поспішають, а нам, може, треба буде в атаку. Артилерія завжди затримується в тилу. Я тут працюю, а вони повилазили на башту, вітерець їм повіває, оглядають краєвиди.
Ці останні слова адресувалися, звичайно, не артилеристам, а іншим членам екіпажу, які разом із Янеком Косом сиділи у відкритих люках.
– Краєвиди собі оглядають, а я, ніби дурень, сам тут унизу і тільки й бачу цю трубу – гарматне дуло попереду…
І механік, хоч дуло не могло того ні побачити, ані оцінити, показав йому язика.
Трапляється часом у житті: не маючи відваги сказати комусь щось прямо в очі, воліємо самі собі вголос висловлювати свої думки, аби інші нас не чули. Найчастіше так буває тоді, коли людина не має рації. А Гжесь, власне, не мав рації, лаючи артилерію і темп її маршу, зате друга частина його нарікання була слушна-справді, той, хто сидить на башті танка на висоті двох з половиною метрів над землею, бачить більше, ніж механік через свій люк.
– Гляньте отуди праворуч, – поручик показав рукою.
Далеко попереду, в голові артилерійської колони, діялося щось нове. Тягачі з'їжджали з дороги, гармати долали канаву й віялом розходилися полями, толочили жито й картоплю. За кількасот метрів од шосе трактори, мов по команді, завернули, розвертаючи гармати. Обслуга зіскакувала з гармат, піднімала вгору лафети, відтягувала передки, – готувала батареї до бою.
– Що вони роблять, навіщо? – запитав Янек.
– Ліс. Поглянь на ліс, отуди далі, – крикнув йому Єлень.
Від обрію в поля врізувався темно-синій язик бору. Внизу поміж стовбурами бризкали вогники, і перед гарматами зненацька почали скакати клубки куряви, немовби прямо на очах виростали якісь кущі. Біля гармат метушились артилеристи, командири батарей стояли трохи ззаду, кожен піднявши руку вгору. Видно було потім, як один з них рвучко опустив руку, і з найближчої гармати раптом блиснуло, – гримнув постріл.
– Що за гармидер? – запитав Саакашвілі, знов увімкнувши внутрішній телефон.
– Якась оточена група, – відповів Семен. – Артилерія по них лупить.
Танк ішов, не змінюючи швидкості, танкісти сиділи, Мов у рухомій театральній ложі. Дивилися, як їхали інші гармати, бачили вдалині батарею, що вже вступила в битву. Офіцер скоригував дані, й тепер з усіх чотирьох дул бризкав вогонь, над полем котився грім залпів.
А звідти, з бору, били міномети, й міни вибухали все ближче й ближче до гармат; раптом між гарматами вибухнули міни, двоє гармашів упало, і яскравим вогнем загорілась покришка на колесі, обслуга почала гасити її, кидаючи землю лопатами. За гуркотом мотора танкісти не чули криків, усе відбувалося немовби у німому фільмі.
Повернув останній тягач, що йшов перед ними, і ось шосе спорожніло.
– Поїдемо з ними допоможемо? – запитав Кос.
І, наче у відповідь на його слова, танк теж почав завертати, маючи намір пройти між двома вербами, де було трохи просторіше.
– Вперед по маршруту, збільшити швидкість, – спокійно мовив Семен, а потім додав, звертаючись до Коса: – Без наказу не можна. Оточені тому й захищаються, щоб затримати наступ. Для ліквідації призначено спеціальні сили. Це не наше діло, нам треба йти вперед.
Тепер вони мчали з швидкістю понад сорок кілометрів на годину, теплий вітер обвівав їм обличчя, висмикував з-під шоломів пасма волосся і грався ними. Пекло сонце, засліплювало очі.
Минули артилерійські позиції, дорога почала спускатися вниз, увійшла в рів, і звідси вже нічого не було видно, тільки гуркіт та гук долинав, наче грім даленіючої бурі. Небо було погідне, з рідкими невеликими купчастими хмарами.
Швидко наздогнали колону бригади, обминули машини з мотопіхотою, мінометну роту, протитанкову батарею, штурмові гармати; нарешті, знайшли своє місце в строю. Виїхавши на невеличкий пагорок, побачили тих, що були попереду й позаду, – всю колону, що розтягнулась по шосе аж на п'ять кілометрів.
Спереду засигналили прапорцями – команді зупинитись на привал. Бойові машини підтягувались, гальмували, з'їжджали на праву обочину. Так щасливо випало, іцо Семенів танк зупинився якраз у селі. З-за побілених хат під солом'яними стріхами, з городів, із-за плотів бігли люди. Тільки-но танкісти стали, як їх оточили звідусіль, підступили до самих машин.
Янек і Густлік, скочивши на землю, попали прямо в обійми селян, які радісно їх вітали, якась струнка, смаглява дівчина в білій квітчастій сукенці обняла Коса, поцілувала в обидві щоки й дала букет жоржин. Обоє почервоніли й відступили на півкроку.
Якась жінка вхопила Янека за рукав.
– Людоньки! Такий молодий, п вже воює!
– Хлопці, а звідкіля ви?
– Я з Устроня – це там, звідки Вісла початок бере…
Єлень чесно працював, ішов уздовж щільної людської стіни і всіх по черзі, не вибираючи, не перебираючи, як стояли – дівчина, жінка чи чоловік – обнімав і цілував.
– Хто ще? З ким я ще не привітався? Вже всі? – Густлік перевів дух і витер піт з лоба.
– А цей чорний, замурзаний, чого мовчить? – Старий селянин показав рукою в бік танка, з якого, висунувшись до пояса через люк, виглядав польський солдат Григорій Саакашвілі. – Цей, мабуть, не наш.
– Наш, він з-під Сандомира, – впевнено пояснив Єлень. – Тільки його батько сажотрус, тому він такий чорний. А мовчить через те, що від хвилювання не може перевести дух.
– Машина – це не дівчина… – мовив Гжесь одну з тих фраз, які добре вивчив по-польськи, і на всякий випадок шмигонув у танк, зник під бронею.
– То тепер уже Польща буде? – запитав старий.
– Народна Польща, – відповів Янек.
– Це як же – народна?
– Фабрики й заводи перейдуть до робітників, а поміщицьку землю віддадуть селянам.
– За гроші?
– Безкоштовно.
– Невже це правда? У вісімнадцятому році теж так казали, а потім наші пани порозганяли військом ради.
– Тепер військо наше, не розженуть.
– Може й не розженуть, а може й розженуть, – чухав потилицю селянин.
– Випийте молочка. Холодненьке, щойно витягла з криниці, – жінка занурила у відро щербатий кухоль, розмальований
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чотири танкісти і пес – 1», після закриття браузера.