Ян Віктор Бжехва - Академія пана Ляпки

— Любі мої хлоп'ята, ви не могли не помітити всього того, що останнім часом коїться. Бачите, як я поменшав. Розмовляючи з вами, мушу ставати на стілець, щоб ви мене бачили з-за кафедри. Усе довкола вас теж меншає й дрібнішає. І ви, звісно, здогадуєтесь, у чому річ. Так, так, казка про мою академію наближається до кінця. Будьте готові до того, що невдовзі академія зникне, а з нею зникну і я. Прикро мені розлучатися з вами. Ми прожили разом майже цілий рік, нам було весело і приємно, та все має свій кінець.

— А що буде з нами, пане професор? — запитав Анастазі, тамуючи сльози.

Пан Ляпка розчулено глянув на нього і, якусь мить помовчавши, сказав:

— Любий Анастазі, в кожного з вас є своя домівка, до неї ви й повернетесь. Принаймні запам'ятай, що сьогодні опівночі тобі слід відімкнути браму, а ключа кинути в ставок. Я недалечко від берега спеціально прорубав ополонку. На цьому й скінчиться казка про академію пана Ляпки.

Всі ми посмутніли. Обступивши пана Ляпку, ми заходилися цілувати йому руки, маленькі, як у дитини.

Пан Ляпка пригортав нас до себе, похитував лисою головою й непомітно змахував з очей сльози.

Я довіку не забуду цієї зворушливої сцени.

Тим часом настав вечір. За вікном падав сніг, і срібні пластівці сідали на шибки.

Пан Ляпка відчинив кватирку, позирнув на небо й, лагідно усміхнувшися до нас, сказав:

— Годі, любі мої хлоп'ята, сумувати. Ходімте нагору, там чекає на вас приємна несподіванка.

Він легко, як пір'їнка, злетів по бильцях на другий поверх, а ми всі, перестрибуючи по кілька сходинок, подалися за ним. Коли ми опинились нагорі, пан Ляпка дістав в'язку ключів і повідмикав ними всі двері. Проте морок був такий густий, що ми нічогісінько не могли розгледіти.

Пан Ляпка дістав із вогнетривкої кишеньки пломінець свічки і зайшов до однієї з кімнат.

За мить там заблимало багато вогників, і стало ясно як удень. Ми були вражені. Серед величезного залу стояла на диво гарна ялинка, зверху донизу прикрашена безліччю свічок. На її вітах висіли барвисті гірлянди, золоті та срібні нитки й інші прикраси, і вся вона була обсипана пластівцями штучного снігу. Довкола ялинки стояли із святковими почастунками столи.

Ми повсідалися за них з веселим гамором.

Я глянув навкруги й відзначив, що ми в залі, де була лікарня хворих речей. Я навіть упізнав знайомі меблі: стіл, крісла, табуретки, годинник. Усе це донедавна являло купу непотребу, але, вилікуване паном Ляпкою, зараз вилискувало свіжою політурою і видавалося зовсім новим.

Пан Ляпка, попри свою звичку, сів разом з нами і з апетитом ласував рибою, що лежала на тарілках.

По вечері всі ми стали довкола ялинки, й пан Ляпка, вирядившись Дідом Морозом, почав роздавати нам новорічні подарунки.

Коли дійшла черга до Алойзі, виявилося, що його між нами немає, та й за вечерею не було.

Пан Ляпка дуже занепокоївся.

— Де ж це Алойзі? Що з ним? Матеуше, негайно знайди його.

Переляканий Анатоль схопився з місця й заволав:

— Пане професор, я знаю, де він! Я просив його і благав не робити цього. Але він не послухався мене.

Пан Ляпка підбіг до Анатоля і, блідий як полотно, вхопив його за плече:

— Кажи! Кажи! Де Алойзі?

— Він у кімнаті таємниць пана професора,— заїкаючись, прошепотів Анатоль і безсило опустився в крісло.

Я із страхом позирнув на стелю. Там чулися чиїсь кроки.

Пан Ляпка одним духом підскочив до вікна, відчинив кватирку й вихопився назовні.

Ми розуміли — сталося щось жахливе. Жоден із нас ніколи не насмілився б проникнути в таємниці пана Ляпки. Ми знали, чим це загрожує. Щонайменше довелось би розпрощатися з академією. Ми надто шанували пана Ляпку, й ніхто з нас не зважився б порушити його наказу.

Дозволити собі таку зухвалість міг тільки Алойзі, ця ненависна нам, зарозуміла, пихата лялька.

Вкрай перелякані, ми чекали, що буде далі.

Раптом двері розчинились, і на поріг ступив Алойзі. Він був весь у сажі, а в руках тримав невеличку скриньку з чорного дерева.

— Ось де таємниці пана Ляпки! — заволав він, відхекуючись.— Зараз я вам покажу. Побачите, що це за таємниці, ха-ха-ха!

Він поставив скриньку на стіл, відкрив відмичкою й витрусив із неї кільканадцять фарфорових табличок, змережених дрібними китайськими ієрогліфами.

Ми не розуміли, що там написано, бо ніхто з нас не знав китайської мови. А ще нас вразив вигляд Алойзі та його зухвалість.

— Тільки я тут умію читати по-китайськи! — чванькувато вигукнув він.— Тільки я спроможний проникнути в таємниці пана Ляпки. Зараз дізнаємось, хто він, цей зарозумілий дивак. Ха-ха-ха!

Нараз у кватирці з'явилося бліде, перекошене від образи лице нашого професора. Коли пан Ляпка влетів до залу, ми побачили, що він удвічі менший, ніж був кілька хвилин тому. Зростом він скидався на п'ятирічне хлоп'я.

Алойзі побачив, що не подужає вчитати китайського письма. Єдиним порухом руки він змів усі таблички на підлогу й заходився топтати їх підборами на дрібні скалки.

Всі ми були такі спантеличені, що жоден не став йому на заваді.

— Ти знищив мої таємниці, Алойзі,— сказав пан Ляпка спокійно і водночас суворо.— А я знищую тебе. Ти — витвір моїх рук і зараз од моєї руки загинеш.

По цих словах він приклав до вуха чарівну помпочку, кілька разів натис на неї, відтак ковтнув пару пілюльок для вирощування волосся і за мить перетворився на колишнього, великого і статечного пана Ляпку.

Зухвалість Алойзі наче вітром здмухнуло.

Пан Ляпка дістав із шафи велику шкіряну валізу, відкрив її і поставив на стіл. Потім підступив до Алойзі і, не мовивши й слова, посадив його на стіл поряд із валізою. Ми дивилися на все це, затамувавши віддих. Пан Ляпка взяв Алойзі за плече, відгвинтив йому праву руку і поклав до валізи. Те саме він зробив з лівою рукою та ногами. На столі лишився тільки тулуб з головою.

Алойзі мовчав, із жахом стежачи за тим, що робить пан Ляпка.

Пан Ляпка взяв його за голову обіруч і крутнув у лівий бік. Різьба легко піддалася, і невдовзі голова Алойзі відділилася від тулуба. Пан Ляпка відгвинтив тім'я і все, що було у Алойзі в голові, висипав у валізу: літери, звукові пластини, скляні рурки, а ще безліч коліщаток та пружинок.

Після цього пан Ляпка так само розібрав тулуб Алойзі. Разом із головою він