Юрій Романович Іздрик - АМтм

Оркі сахнувся від мене, як від навіженого.

— Не хочу нічого про це знати, — вигукнув він і зник.

Тим часом пил зі стін потроху осипався (зображення робилося все блідішим), і щокілька годин доводилося обтрушувати його з постелі й вимивати з горнятка.

Ми ж, курва, ще й дихали цим пилом, він набивався у вуха й ніс. «А що, як він токсичний?» — думав я, сякаючись чорним. Однак нікого, крім мене, це, здавалося, не обходило.

Наступного дня, лягаючи під крапельницю в маніпуляційній, я запитав сестри:

— А що, скажіть, ви справді нічого не зауважуєте?

— Що ви маєте на увазі?

— Ну… ці зображення на стінах…

— Які зображення?

— Ну он там… придивіться… над дверима. — Я показав вільною від голки рукою.

Сестра перелякалася й побігла за лікарем (зображення справді виглядало вже дуже блідим, немов вибілене часом (часу, який ми проводимо в delirium, цілком достатньо, аби вибілити пам'ять, та замало, щоб відбити біль), але якщо сфокусувати погляд на ділянках, де не було плям від сонця — плями на сонці, плями під сонцем, рожевому довіряй, плям більше не май! — можна було побачити все ту ж галіму «Ар Кастра» з її сонцекльошними сюжетами і рекламою золотого дощу).

— Ось цьому щось увижається, — сказала сестра лікарці.

— Що ви бачите? — запитала та. — Комах? Звірята шастають під ліжком? Лилики? Ні? А що?

— Та це залишилося від того хлопчини, що лежав у кутку. Він мав відеосистему і зараз продовжує транслювати зображення. Це дуже просунута технологія. Цифра плюс.

Лікарка знизала плечима й вийшла.

— А справді, що ви бачите? — поцікавилася сестра.

Я пригледівся.

— Ну, зараз мультики якісь ідуть. От придивіться, там під стелею.

Сестра напружила зір, але вочевидь нічого помітити їй не вдалося.

— Певно, ви інакше дивитеся, — сказала примирливо.

Певна річ, вона мала рацію: усі ми дивимося інакше.

Цікаво лиш, а як усе це бачить All-seeing Eye?[13]

Боро плюс

Боро не пам'ятав моменту своєї появи на світ. Спочатку його органи були розосереджені по різних місцях і багато фахівців працювали над тим, аби довести їх до працездатного стану. Очевидно, така складна операція (а радше така кількість складних операцій) навіть не мислилася раніше, але сучасний розвиток науки й технологій усе зробив можливим, і ось котрогось дня Боро виявився цілком укомплектованим і готовим до життя. Під час останнього тестування він зарекомендував себе цілком позитивно і, ще не знаючи цього, став одним із повноправних членів гігантської родини таких, як і він, творінь людського генія. Річ ясна, мало що в ньому нагадувало того міфічного голема, появу якого давно передрікали фантасти. Він був скроєний уміло, доладно, елегантно, та основною його перевагою справедливо вважалася надійність і функціональність. Однак, можливо, тому, що конструктори його організму заклали не так уже й багато рецепторів, здатних реагувати на зовнішні подразники, він не одразу усвідомив, що народився. До того ж напочатку його тримали в стані глибокого анабіозу. Кілька разів його, щоправда, виривали зі сну, аби продемонструвати потенційним клієнтам, але вражень від цього майже не залишилося — просторий хол з прозорими стінами, де знаходилося ще декілька створінь, подібних на нього, якісь люди, що безпардонно оглядали й перевіряли його, і холод, холод усередині. Властиво перший і яскравий спогад стосувався саме того, що діялося за шибою: строката юрба, різнобарвні світла і безліч братів по крові на вулиці. Мабуть, уже тоді Боро якимось зародковим розумінням передчув, що власне там йому доведеться провести більшість свідомого життя.

Перше повноцінне усвідомлення себе самого прийшло, коли одного дня Боро впустив до себе тендітну енергійну жінку. Вона була приємно збуджена, усміхнена, рухлива, і, мабуть, частина її енергії передалася Боро, бо двигун увімкнувся з першого поворота ключа, загорілося табло, а вмонтований комп'ютер відразу почав накопичувати інформацію.

— Прекрасна модель, — говорив жінці консультант у білому. — Співвідношення ціни і якості майже неймовірне. Ви отримуватиме справжню насолоду, керуючи ним. І безпека! Безпека! Це на сьогодні найбезпечніша модель Фольксваґена.

Так Боро дізнався, що носить горде прізвище Фольксваґен і належить до старовинного роду народних екіпажів.

Після недовгих вагань жінка придбала його в кредит, і, оформивши всі необхідні папери, просто з холу виїхала на вулицю.

Йшов дощ. Потоки авт сунули по шосе, і Боро зупинився на виїзді цілком розгубленим. Однак його нова господиня керувала ним так впевнено і легко, що він облишив сумніви і звернув на широку асфальтову смугу. Краплі застукотіли по даху, водяні потоки почали заливати скло, але жінка увімкнула витирачки, обігрів скла, і Боро, що на мить осліп, знову побачив світ у його первозданній красі. Властиво він дивися на нього очима жінки (ось чому так мало рецепторів заклали конструктори), а вона вміла дивитися і вміла бачити таке, про що більшість людей навіть і не здогадувалася. Тому й Боро відпочатку акцептував довколишнє, як і вона, вимогливо, з педантизмом і трохи поетично. І якщо була в цій поетичності дещиця містики, то містики не окультної, не профанно-спіритичної, а тієї особливої, не зі світу цього містики, яка притаманна лише справжнім невротикам.

Власне кажучи, невротизму жінки Боро майже не помічав: він від початку сприйняв його за свою іманентну якість, і це було так органічно і природно, як струм, що тік дротами, як паливо, що згорало в його нутрі, як злагоджений рух усіх деталей. І коли вона щохвилини поправляла дзеркальце заднього виду, коли раз по раз перемикала режими кондиціонера або піднімала й опускала шибу на дверях, він зовсім не дивувався й не дратувався — він просто не знав, що може бути інакше.

Не знав він і того, що жінка як людина, котра розуміє природу власних неврозів, перетворила своє життя на складну систему контролю та ритуалів, у яких важили кожна хвилина хронометражу, кожен сантиметр відстані, кожен ковток води, і саме тому, ніби компенсуючи цю жахливу регламентованість, час від часу вона зривалася в ризиковані авантюри, потрапляла в майже неймовірні ситуації і дозволяла собі цілком безрозсудні вчинки. Одним із таких вчинків, мабуть, була й купівля авта.

Боро просто не міг цього знати.

Зате йому подобалося, як вона тримає руки на кермі, як делікатно, але вміло тисне на педалі й перемикає швидкості. Він міцно обіймав її пасом безпеки, і це тендітне людське тіло здавалося йому продовженням його самого, продовженням настільки рідним, що неможливо було уявити, як існував він до їхнього знайомства. Та чи й існував узагалі?

Під